Широкую гриву на вітер пускай,
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Неси мене, коню, — заграй під сідлом,
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім'я не заниє —
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море — вітри спережай,
Неси мене, коню, за синій Дунай!

Не треба на полі вожатого нам;
Вожатий нам — звізди; за мною
Товариші — хмари; а буйним вітрам
Дорогу дамо за собою.
За синій Дунай — по степах розгуляй;
Нам поле трави не закриє…
Постіль мені буде — широкі поля;
А чорная хмара покриє…
Умиюсь дощами; утрусь — чапраком;
А вичеше — терен колючий,
А висушить — сонце; в спеку під дубком
Напоїть рівчак говорючий…
Не ніживсь я зроду у ненькі колін,
В постелі впівдня не валявся,
Мене не лякали ні буря, ні грім,
З баталії в ліс не ховався.
В татарина коней в полях віднімав,
Як пух — розвівалися ляхи;
Я забраним сідлом коня убирав
В їх сідла, в їх китиці, бляхи…

Під турка, мій коню, — і время не гай —
Неси, де глибокий розлився Дунай!

Не гай мене, коню, бо турок не жде,
Бо турок все палить, плюндрує;
Там слід вигоряє, де з ордами йде, —
Він дума, що світ завоює.
Розсію, розвію я сам ворогів,
В Дунайській їх витоплю хвилі,
А сам відпочину посеред степів,
З конем на високій могилі…
А може поляжу й сам серед степів
З тобою, ти, вірний мій коню?
Широким я тілом згодую орлів,
А кровію моря доповню;
Курчавим я чубом поля застелю,
Дам збрую я краю чужому;
А білії кості в свій край відішлю —
Дунай їх занесе додому.

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

(1831)


Джерело: http://www.poetryclub.com.ua