|
Михайлівська площа 25 листопада 2006 року |
| |
І мертвим, і живим, і ненародженим українцям як в Україні, так і за її
межами Послухайте, мої замучені голодом предки, промовляю я, коли ви
спите у братських могилах сіл Устивиця і Зубівка на Полтавщині.Надворі
ніч 26 листопада. Сплять моя дружина і син. Я самотньо стою на кухні
перед запаленою на підвіконні свічкою. Через дорогу в тумані тьмяно
виблискують інші свічки, поставлені в багатоповерхових будинках. Лише
кілька хвилин тому, коли я сидів біля комп’ютера, мене поглинула
задушлива хвиля сорому, гніву і ненависті. На дисплеї висвітлилося, що
«регіонали» і комуністи на чолі з прем’єром України не визнають
голодомор геноцидом українського народу.
Нам — українцям є над чим замислитися. Ми сваримося одни з одним, а
наші вороги консолідовані і одностайні. Нам треба об’єднуватися на
єдино можливій основі, тобто на національній. Так, як це роблять,
наприклад, євреї. Тоді ми не дозволимо ніяким зайдам-«інородцям», які
нас щиро ненавидять, жити і процвітати на нашій землі. Нас не буде
пожирати сором за те, що внутрішні і зовнішні вороги вже дійшли до
того, що стверджують, ніби в українців, бачте, в 1932-1933 роках просто
не було апетиту, а в країні, де природний голод просто в принципі
неможливий, «не вродила» пшениця. Внуки і правнуки тих, хто мільйонами
знищував українців шляхом найстрашнішого у світі мордування голодом, і
нині верховодять у Москві, Нью-Йорку і Тель-Авіві. Заправляють вони
всім і в Києві. Тому і нині відбувається прихована форма геноциду проти
українців, яка маскується під науковою назвою «депопуляція».
|
|
|
Київські вікна 25 листопада 2006 року | | Мої
нещасні українські предки! Я звертаюся до вас з височини ХХІ століття.
Я не забув хто і за віщо знищував вас у 1932-1933 роках, до того і
після того. Моя маленька крихітко Марусю, тітка з материного боку, яка
вмерла разом зі своїми дев’ятьма (!) братами і сестрами і своїм
батьком, моїм дідом. Я ніколи вас не бачив. Мене не зігрівало ваше
родинне тепло, бо вас знищили безжальні до українців кати. Тільки
розповіді матері, яка дивом вижила разом з моєю бабусею, засвідчували
мені, що в мене і в України вкрали майже всю родину. Це ти — Марусю,
могла стати лікарем, вчителем, художником чи хліборобом. Народити
гарних і працелюбних дітей. Так, як і твоя трирічна сестричка Орися.
Так, як і твій чотирирічний братик Іван. Де ви нині? Де ваші знищені
душі?
На цвинтарі в Зубівці Миргородського району на Полтавщині уже в
1960-ті роки ми з матір’ю не могли знайти їхню могилу. У родині матері
з 14 осіб вмерло у 1933 році 10. За свідченнями моєї матері Здор Ганни
Антонівни Маруся вмерла після того, як озброєні до зубів вгодовані
росіяни з Костромської області, видрали з її маленького кулачка
гарбузове насіння.
Мій рідний дядько Масляк Василь Андрійович, командир Червоної
Армії, приїхав в 1933 році з Далекого Сходу у відпустку додому. На
кордоні з Україною його зустріли «заградительные отряды».
«На Украину нельзя», — сказав йому старший. — Давим хохлов, —
засміявся він, сприйнявши мого кирпатого і вилицюватого дядька за
свого. Вищий чин і рішучий характер дозволили дядькові Андрію
прорватися в Україну. Те, що побачив там він, людина, яка пройшла всю
війну, не міг ніколи пізніше описати словами. У рідній Устивиці
Великобагачанського району люди їли людей! Навколо 12-тисячного
козацького села Устивиця теж стояв «заградительный отряд». На запитання
дядька-офіцера, коли знімуть військову облогу, вгодований командир
сказав, що це відбудеться не раніше, «как сдохнет последний хохол».
Залишилося менше трьох тисяч осіб.
Звертаюся я і до замучених «братами» батьків, братів і сестер моєї
розумної тещі Ткачук Ганни Мусіївни, яка якимось дивом пережила
голодомор-геноцид у відомому селі Тарган Володарського району Київської
області. Все село вимерло, а її зняли з мертвої матері похоронні
команди і віддали до дитячого будинку. Так вона все життя і не знала,
скільки братів і сестер у неї вмерло.
Я не прощаю! Я ніколи не прощу катам моїх рідних, бо вони так і не
покаялися. Відмовляються каятися і їхні внуки та правнуки. А раз так,
то знову будуть сіяти зло і ненависть у світі. Я знаю, що багато
українців так і не зрозуміють, про що я хочу сказати. Але дуже добре
мене зрозуміють наші вороги. Пам’ятайте ж, я не прощаю!...
Петро МАСЛЯК,
віце-президент Академії наук вищої школи України
|
|
Масляк Петро Олексійович
Економіко-географ, професор кафедри географії України, доктор географічних наук.
Народився в 1948 році в місті Миргороді Полтавської області.
В 1971 р. закінчив географічний факультет Київського університету
імені Тараса Шевченка. Понад 7 років працював учителем географії в
середній школі. З 1977 р. - в Академії наук України. З 1984р. - в
Київському університеті імені Тараса Шевченка. Нині професор кафедри
географії України, завідувач відділом геополітики та геостратегії
Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти та
науки України.
Основний науковий інтерес - територіальна організація суспільства,
геополітика, українознавство, країнознавство, топоніміка, методика
викладання географії.
Має близько 200 наукових і науково-публіцистичних праць. Співавтор
книг "Географія України” (1992 р.); "Географія України”: пробний
підручник для 8-9 класів середньої школи (1996 р., 1997 р., 1998 р.,
1999 р., 2000 р.); "Географія: завдання та тести” (1993 р.); "
Хрестоматія з географії України” (1994 р.); " Географія” (1995 р.);
"Словник-довідник учня з економічної і соціальної географії світу”
(1996 р.); "Географія у запитаннях і відповідях” (1997 р.); " Робочий
зошит учня з географії України” (1997 р.); "Географія: навчальний
посібник для старшокласників та абітурієнтів” (1998 р.); "Як
експортувати в Україну”, португальською мовою (1998 р.); "Географія
Африки” (2000 р.); "Методика викладання географії” (2000 р.);
"Екологічна та соціальна географія України” (2001 р.); "Автор
навчального посібника "Географія України” (2000 р.) та державного
стандарту загальної середньої освіти з географії.
Читає курси: "Методика викладання географії в школі”, "Рекреаційна
географія України”, "Економічна і соціальна географія України”. |
|