Забуті друзі Тараса Шевченко - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Забуті друзі Тараса Шевченко
ЗАБУТІ ДРУЗІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

ГЛАВА 1

ГРАФ ЯКОВ ДЕ БАЛЬМЕН

Коли мої ровесники наприкінці 50-х, початку 60-х приносили присягу будівника комунізму, я біля могилки Опанаса Марковича приносив Присягу Роду. Та вона дуже мало відрізнялась від тієї присяги будівника комунізму. Хиба тим, що клявся у вірності Батьківщині, а не Державі, обіцяв служити Людям , а не владі. Клявся донести до них Правду Роду і правду про Рід...

З того часу минуло майже півсторіччя. Нема вже давно Держави мого дитинства, ніхто вже не будує комунізм. Настав час донести до прийдешнього покоління Правду про Рід, адже новий, нинішній устрій ще безпам’ятнішій за попереднього.

Я вже друкував у „Дні” у жовтні 1998 спогади про прадіда –Миколу Андрійовича Вербицького-Антіоха, побратима Шевченка, автора першого куплету „Ще не вмерла Україна”, співзасновника „Земського союзу”і кадетів. Зараз розповім про іншого Тарасового побратима – Якова де Бальмена.

Народився він 16.07.1813 в родовому Ліновицькому маєтку, що дістався його батькові Петру Антоновичу де Бальмену з посагом його дружини Софії Башилової. Був Яків старшою дитиною, тобто спадкоємцем батьківського багатства. У ті часи дворянські діти повинні були вчитися в гімназії. Але чим багатше був дворянин, тим довше навчав він дітей у себе вдома. Так і Яків( втім, в дитинстві його звали Жаком) навчався вдома. У заяві про допуск до іспитів за 7 клас Ніжинської гімназії вищих наук написано, що удома пройшов курс наступних наук: священної історії, російської граматики, риторики, логіки, літератури, географії, історії, арифметики, алгебри, геометрії, тригонометрії, планіметрії, диференціальної і інтегральної математики, загальної фізики, природознавства, французької, німецької мови і латині. У 1830 році Яків відмінно склав іспити за 7 клас і був зарахований вільним слухачем тієї знаменитої гімназії вищих наук...

Він зразу став першим учнем в класі, одержував почесні грамоти, заносився в книгу пам'яті класу і книгу честі гімназії.В одному класі з ним вчились — Вася Прокопович, в майбутньому викладач кадетського корпусу, письменник, громадський діяч. Вася Халупко, в майбутньому начальник канцелярії департаменту гідрографії військово-морського Міністерства, мандрівник, письменник. Майбутній директор Чернігівської гімназії Гриць Гудима, далекий родич Якова, майбутній письменник Петро Катеринич. Тоді вже гімназистам дозволялось жити не у пансіоні, під жорстким наглядом, а на квартирах у викладачів. На квартирі знаменитого професора-історика Соловйова, разом з Яковом і Катериничем жили земляки , сусіди по маєтку, Євгеній Гребінка, старший його на рік, і молодший на 4 роки Сашко Афанасьев (Чужбинській).Знамениті у майбутньому українські поети-пісняри, чиї пісня народ співає і нині...

Дні занять йшли непомітно. Наступив 1831 рік. Перед новим Роком, а він тоді відзначався 13 січня, Яшина хресна мати княгиня Тетяна Волховська традиційно влаштовувала грандіозні бали. Цього разу Яшина мати вирішила представити Вищому Світу і свого сина. Яша із захопленням прийняв пропозицію. І ось 11.01.31 вони приїжджають на бал до хресної, яка відвела улюбленому хрещенику «навіки» окрему кімнату в своєму маєтку. Саме тоді Яків зустрів, і покохав з першого погляду свою кузину, 16 річну красуню Софію Вишнєвську, теж хрещеницю Волховської. От як він сам описує ту першу зустріч:

«Біля столу ходили дві дівчата, але я бачив тільки одну – високу, струнку в блакитному платті, з каштановими локонами на ніжних плечах. Ні, це була не дівчина, не жінка – це був ангел, божество, щось неможливе».

Дівчинка, що вперше вийшла в світ, сама закохалася в нього по вуха. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали між собою у куточку або в затишних місцях парка. Вони вступили в свій, особливий світ Кохання, в якому більше нікому не могло бути місця. Але Якову мало було бути з коханою. Йому потрібен був хтось, з ким би він міг ділитися своїми враженнями, кому б він міг розповідати про свою любов до Софії. Йому потрібен був старший Друг. Справжній Друг. Ідеал Чоловіка. І такий ідеал чоловіка він зустрів на тому ж балу.

Зіркою того балу був схожий на лорда Байрона, такий же романтично-красивий і кульгавий на поранену ногу, штабс-капітан Михайло Володимирович Юзефович. Груди його прикрашають ордени, обличчя робив мужньо-прекрасним шрам від шабельного удару. Він вважав себе поетом. Та і не тільки він, Олександр Пушкін,(моє покоління ще вивчало вірші цього геніальному поета), описуючи зустріч з М. Юзефовичем в своїй «Подорожі в Арзрум», назвав його талановитим поетом. ..

Яків був в захопленні від знайомства з бойовим штабс-капітаном, ідеалом справжнього Чоловіка. Таким, яким він сам мріяв стати. Він з радістю прийняв дружбу, запропоновану Михайлом, навіть присягнувся, що служитиме в ескадроні Юзефовича…

Михайло Володимирович став повіреним в його любовних справах. Уявляєте, як відчував себе Юзефович, сам по вуха закоханий в Сонечку і вимушений не тільки приховувати свої почуття, але і вислуховувати сповіді її коханого, слухати, як вона сама призналася тому в любові і прихильно прийняла пропозицію про шлюб. З горя він навіть надрукував в «Одеському альманаху» за 1831 рік (т.26 №1-2,стр.193 і 260) два вірші присвячені «С.Г.В-ой» в яких із захопленням описує прекрасний її образ і передрікає страждання і ранню смерть. При цьому в другому вірші він дорікає їй за «миті розбещеності, яким вона віддалася в жахливо фатальні миті». Не варто було Якову мучити побратима своїми одкровеннями…

Та на наступному балу з’явився новий претендент на серце Софії. Це був син предводителя повітового дворянства штабс – ротмістр Платон Закревській. Ось що записав Яків в своєму щоденнику: «Закревській відверто залицявся за нею. Він – гвардієць, ротмістр, хороший собою. Спритний і був у вищому світі. Знає, як зачарувати дівчину, дівчину недосвідчену. Вона, напевно, полюбить його». Марно боявся Яків. Бабусі Волховській красень Платон Закревській чомусь був антипатичний. Вона заборонила хрещениці навіть думати про нього. Для Якова той бал і ті відверті залицяння Закревського стали каталізатором творчості. 5.06.31 він записав в щоденнику: «Я хочу писати повісті. Писатиму поки тільки для себе… Я не можу більше приховувати в грудях відчуття, вони душать мене…» У романтичній повісті, як водиться, були героїня, герой і антигерой. Героя, звичайно, він списав з Юзефовича: «Юзефович, його характер, його вуса, його молодецьки розрубана фізіономія потрібні мені в моїй повісті…». Героїня, звичайно, була списана з Софії, а ось антигерой списаний з Платона Закревського…Читати ту повість він давав тільки своєму другові Льоні Рудановському ну і, звичайно, Софії. Вони з Софією, користуючись правами родичів, майже весь вільний час знову проводили разом. Та і не тільки вільний. Замість бібліотеки Яків частенько виїжджав до Софії. Скоро такі відносини хрещеників стали відомими Волховській. Це шокувало „стареньку мати”, як її звав Шевченко. Справа в тому, що бабуся знала страшну таємницю Софії – справжнім її батьком був батько Якова – Петро де Бальмен... Тож, щоб хрещеник не натворив справ, упрохала колишнього свого коханця, генерала Сумарокова написати батькам Якова лист з пропозицією влаштувати хлопця в Петербурзьке військове артилерійське училище. Батьки страшенно зраділи такій пропозиції. Яків же ледь не звар’ював від того, що рушаться його плани щодо Софії. Він навіть захворів з горя і валявся в пропасниці мало не місяць. Мимоволі про училище довелося забути...

Нарешті він склав випускні іспити і одержав право на чин 12 класу, тобто таке ж, як і у випускників університету, що захистили кандидатський диплом. Тепер він був достатньо дорослою людиною, щоб одружитися. Яків поїхав в Мойсеєвку, щоб обговорити умови весілля з Софією. Але хресна не дрімала. Вона знайшла Софії нового «гідного» жениха – старого неодруженого Михайла Андрійовича Маркевича. Коли Яків прибув в Мойсеєвку, то якраз потрапив на заручини Софії і Маркевича. Він пише в щоденнику: «Як я вимучився за ці дні і злому ворогу не побажаю, хіба що Маркевічу. Ось чим закінчився сон моєї юності. От як я вступаю в життя. Ось ті радощі, що усміхалися мені в майбутньому…»



У розпачі Яків звернувся до свого старого друга Юзефовича з проханням виконати ту колишню обіцянку — узяти на службу в ескадрон. Адже він тепер одержав чин і мав повне право поступити на службу, відповідно до цього чину. Повідав він і про гірке фіаско своєї любові. Юзефович зробив все, щоб Якова зарахували унтер-офіцером в його Білгородський уланський полк, розквартирований в Чугуєві. Навіть поселив його в своїй квартирі. По проханню Якова звання унтер-офіцера змінили на юнкера…Прийнятий він був понад штатний розклад, тобто потрібен «як п'яте колесо у возі». Прослужив він в полку з 20.10.32 по 6.02.1837. Роботою його не перенавантажували, так що мав досить вільного часу, щоб писати повісті. Тут він написав свої великі повісті — «Вигнанець» (у ній він, перший в тодішній Росії, написав ясно і благородно про декабристів) «Самовбивця», «Пустеля» і купу дрібніших повістей і оповідань. У рукописах вони ходили серед друзів - офіцерів. Кращий екземпляр він переплів і відвіз додому в Ліновицю. Там він і зберігся .

Настало літо 1835.Михаилу Юзефовичу після 15 років непорочної служби надали річну відпустку. Знаючи про фіаско з шлюбом у Якова, він поїхав до Мойсеєвки з твердим наміром одружитися на Софії. На жаль, цього разу і Юзефович спізнився! Волховська вже видала Соню заміж за начальника таємної канцелярії генерал-губернатора Бібікова – Миколу Еварестовича Писарева (1805-1884). Писарев був фігурою дуже колоритною. Якщо Ви дивилися серіал по творах Крестінського «В трущобах Петербургу», то образ князя Миколи, що вийшов у відставку після роботи в розвідці і контррозвідці, якраз і списаний Крестінським з Писарева…

Писарев потоваришував з бойовим офіцером. Він навіть запропонував другові дитинства молодої дружини кинути армію і прийняти посаду інспектора шкіл Київського учбового округу. Юзефович прийняв пропозицію, а через якихось півтора роки, по протекції Писарева, він став помічником куратора учбового округу…

Якова де Бальмена в січні 1838 переводять ад’ютантом генерал-лейтенанта Шабельського, штаб якого розташовувався в польському містечку Красноставе. Яків виїжджає в цей невідомий Красностав. Його оточують нові люди, з іншими звичками і поглядами. Якщо раніше і в Білгородському уланському, і в Ахтирському гусарському полках всі тільки і говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут, в Польщі ті російські письменники опинилися не в шані. Тут взагалі цінували тільки театр, жінок та картини. Саме тут Яків захопився малюванням і створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз вражають експресією і дивовижним трохи глузливим реалізмом.

Тут в Польщі він подружився із земляком – Семеном Хмельницьким, що мав масу друзів серед місцевих поляків. Хтось з них приніс друзям заборонену «Книгу народу польського і пілігримства» Адама Міцкевича. Книга мала величезний вплив на Якова. Він переклав її російською, скоректувавши відповідно до регалій української історії. Це саме той рукопис, який в 1844 році передасть Костомарову Семен Хмельницький і який стане одним з основних доказів «революційності» Кирило-Мефодієвського братства…

В кінці 1839 року його полк повертають на Україну з дислокацією в Умані. Звідси до малої Батьківщини рукою подати. На різдвяні свята поїхав на бал до Волхонської. Не було вже на балу ні Софії, ні Юзефовича. Зате зустрів там сусідів – Закревських. Молодша – Машенька Закревська була в захопленні від нього. Віктор Закревській став побратимом, вівів в товариство мочемордів. Яків став зватись „головний квартмейстер Яків Дибайло” З того часу, при всіх поїздках додому, він завертав до Закревських в Березову Рудку. Тут збирається товариство «Мочеморд», створене Віктором за образом і подобою «Всепьянейшего Собора» Петра Великого. Тут Яків читає свої повісті. Машенька і мочеморди в захопленні від повістей і молять надрукувати їх. Але Віктору соромно друкувати таке під своїм ім'ям. Вже занадто вони романтично-сентиментальні. Просить дозволу у Закревських підписуватися ім'ям Софії Закревської. Вони погоджуються. Та от яка дивина. Я передивився всі родословники нашого Бориса Модзалевського – нема серед українських Закревських того часу Софії.Видно, Яків скомпанував прізвище з ім’ям свого вічного кохання Софії Вишневської.

На початку червня 1840 Яків їде до Петербургу, де побратим Гребінка, що став вже відомим літератором, пробиває альманах україномовних творів. Яків вручає Євгену повісті і просить, щоб допоміг йому надрукувати ті пародійні «Листи», в яких інститутка Глафіра виливає душу своїй подрузі Олені про перипетії свого кохання з молодим офіцером Валентином Михайловичем. В тих „Листах” Яків описує все, що було колись у нього з Софією. Все, що було описане в його давнішньому щоденнику.

Надруковані ті «Листи» були в « Вітчизняних записках» в кінці 1841. Допоміг таки приятель Гребінка…Тоді ж у Гребінки Яків познайомився і з веселуном Шевченком, завсідником Гребінкивськіх «вечірок»...

Бабусі переповідали, що це саме Яков зманив Тараса, який в 1840 році отримав свій перший в житті гонорар за „Кобзаря” махнути з ним на море. Що саме він по дорозі до моря заїхав з Тарасом до неперевершеного поета

Українських горілок Віктора Забіли. Саме з-за тієї самовільної тривалої відлучки, зафіксованої скарбником Товариства заохочування художників генералом Сапожниковим і не послали Тараса після закінчення Академії в Італію. Та ніде не знайшов я слідів про ту поїздку до моря двох побратимів...

Яків узявся створити альбом, з переписаного польськими літерами Тарасового «Кобзаря» і ілюстрацій до нього.

1842 рік у Якова проходить в роботі над повістями, внаслідок чого в «Отечествєнних записках» (т.26 № 1-2 за 1843 рік) друкується його повість «Ярмарок» за підписом С.Закревская…

Влітку 1843 він одержує чергову відпустку…29.06.1843 він знову на балу у Волховської. Тут він зустрічається із старими друзями - Гребінкою, і Тарасом Шевченком. Ночують вони в його особистій кімнаті, закріпленій за ним Волховською ще з днів юності. Після балу вони утрьох їдуть спочатку до Яготину, потім до Закревських, потім в маєток Бальменів…

Тут, у Зеленій рудці Гребінка закохується у Машеньку Ростенберг і при побратимах пише свої безсмертні „Очі чорні”. Він сам їх і співає, під французьку похідну пісню, мелодію якої награє на гітарі Яків. Тарас навіть прослезився від тієї пісні. Він і сам тоді закохався у чужу красуню – Ганну Закревську. Тільки Яків мучився одинацтвом з-за вічного кохання до Софії.

На зимові свята відпустку Яків проводить у Закревських, обговорює тут свій майбутній альбом Шевченкового «Кобзаря». Після цього, повернувшися до Одеси, де тоді служив ад'ютантом генерала Данненберга, він віддає альбом в палітурку. У тому альбомі не тільки його малюнки, 24 ілюстрації зробив його брат у других М.Башилов. Сам Яків виконав 28 ілюстрацій, в основному до «Гайдамак» і «Гамалії»…

З лютого 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців Шаміля. Яків – ад'ютант генерала Лідерса. Йому абсолютно не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може кинути ніж навіть сторічний дід або мала дитина .Не подобаються генерали, що за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги. Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру . На передньому плані величезна афіша з написом «Соте і останнє підкорення Кавказу» а нижче меншими літерами «Великий спектакль перед походом генералів».Під тією афішею лялька Миколи 1,а перед ним люди, що протягують мішок з мільйоном червонців…Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужиться, віддав той малюнок генералу Лідерсу, той передав його в 111 відділення. Завдяки цьому він і дійшов до нас…


У липні 1844 Лідерс у справах служби виїхав до Одеси. Захопив з собою і Якова де Бальмена. У Якова з'явилася можливість забрати свій альбом у палітурника і переправити його Віктору Закревському, написавши в супровідному листі: «Посилаю тобі, люб'язний Віктор плоди нашої праці – мого і Михайла Башилова. Всі глави творів Тараса з віньєтками. Вони написані латинськими буквами, щоб якщо прийде фантазія Тарасу видати їх за межею, всі могли читати, особливо поляки. Це не подарунок тобі. Посилаю тільки для заощадження. Збережи з належною ретельністю. Саме тебе обираю, як людини, яка відчуває і розуміє значення багатьох віньєток без пояснення. Сподіваюся на тебе, як на кам'яну гору…»

Згодом Закревський передав цей альбом Тарасу. Тарас не мав змоги тягати з собою по всій Україні папери, віддав його на зберігання побратиму Якова Михайлу Юзефовичу, а той вже передав його своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в тому зловісному 1847. Тоді і потрапив в архів 111 відділення, де і зберігався весь час лихоліття…

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не взнаємо справжніх обставин його загибелі, як не знаємо всіх обставин загибелі тисяч наших хлоп'ят в Афганістані, російських солдатів і офіцерів в тій же Чечні. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був Одеський генерал-губернатор князь Воронцов, що розгубив за час губернаторства залишки військових навиків. Знаємо, що 13.07.1845 о третій годині ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго. Все закінчилося тим, що його колону чеченці відрізали від основних сил. Довелося відступати. Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав Якова де Бальмена до Воронцова, повідомити про стан справ. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося, що Яків зник, як зник і ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на пошуки зниклих. Назначили велику нагороду тому, хто знайде їх тіла. На жаль, нікого так і не знайшли. Знайшли тільки сумку де Бальмена з його малюнками… Передали її до Петербургу. Альбомом зацікавився Спадкоємець, майбутній імператор Олександр 11.Завдяки його особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів…

Так загинув побратим Шевченко, багач, граф і бунтар. Це він був натхненником «Закону Божого» або «Книги буття українського народу»- програмного документа Киріло-Мефодієвського братства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів Тараса Шевченка «Кавказ»…І це все, що про нього ми знаємо…

К.т.н.Володимир Сиротенко(Вербицький)

Праправнук автора «України», суперника Шевченко Пантелеймона Куліша

Правнук його епігона, одного з авторів „Ще не вмерли...” Миколи Вербицького

sirotenko@polynet.lviv.ua
Категорія: Реферати | Додав: asket (23.09.2009)
Переглядів: 1066 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ