Україна в період Другої світової війни (1939-1945) - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Україна в період Другої світової війни (1939-1945)
ВСТУП

Наприкінці 1930-х років у Європі розжарювалася міжнародна ситуація. Дві тоталітарних держави – Німеччина й СРСР готувалися до територіальних захоплень. Їхні інтереси зіштовхнулися в Іспанії, де все-таки гору взяв профашистський уряд генерала Франко, що підтримував нацистський уряд Німеччини. Потім, була захоплена Австрія під приводом з’єднання німецьких земель. Пізніше, в 1938 році шляхом військового тиску була захоплена частина Чехословаччини (так звана Судетська область), а небагато пізніше окупована й сама Чехословаччина.

Однак цього Німеччини виявилася мало й нацистська верхівка, на чолі з Адольфом Гітлером, почала готуватися до війни в Європі. Агресивні плани Гітлера вимагали забезпечення позиції нейтралітету з боку СРСР. Радянський уряд який прагнув запобігти створення антирадянської коаліції в Європі, наприкінці 1938 р. узяв курс на зближення з фашистською Німеччиною.

З призначенням на посаду наркома іноземних справ у СРСР В. Молотова радянсько-німецькі переговори придбали офіційний характер, хоча і продовжували проводитися в обстановці таємності. А в серпні 1939 р. в Москву прилетів представник Гітлера - Рибентроп. Через нього Гітлер запропонував Сталіну розділити між собою Польщу, а також Естонію, Литву й Латвію, на що Сталін відразу погодився. Для широкої громадськості Рибентроп приїхав для того, щоб провести офіційні радянсько-німецькі переговори, на яких німецька сторона заявила, що будь-які політичні, економічні, територіальні інтереси СРСР будуть задоволені. Представники Німеччини також проінформували радянську сторону про плани почати бойові дії проти Польщі після 25 серпня 1939 р.

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписаний пакт про ненапад і секретні протоколи до нього. Пакт передбачав наступні зобов'язання сторін:

- не воювати один з одним;

- не брати участь в угрупованнях держав, спрямованих проти іншої сторони;

- усі суперечки один з одним вирішувати винятково мирним шляхом;

- підтримувати постійні контакти між собою й інформувати друг друга в питаннях, що торкаються загальних інтересів.

У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи, зокрема Бессарабії. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца. На всіх захоплених територіях установлюється сталінський режим. Заарештовувалися політичні й культурні діячі. Отож відтоді майже всі українські землі, котрі перед тим перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР.

Гітлер купив нейтралітет СРСР і радянський уряд мовчало, коли німецькі танки вторгалися на територію Франції, Бельгії, Данії, Югославії, Норвегії, Греції й інших країн. А СРСР вирішило захопити нові території й наприкінці 1939 року оголосило війну Фінляндії. Але мужній фінський народ вів героїчну війну з нахабним агресором. Маючи величезну перевагу в живій силі й техніку, СРСР не вдалося зломити фінський народ, і навесні 1940 року був укладений мир, по якому СРСР одержував невеликі території на Карельському перешийку й у Заполяр`ї. Ця війна показала німецьким фашистам погану боєздатність радянської армії, а уряд Фінляндії ця війна підштовхнула до союзу з Німеччиною проти СРСР.

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах — від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися, що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов їхнього існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні ще репресивнішого радянського режиму. Та, вигнавши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, яка проводила колонізаційну політику. Більшість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самоврядування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та культурні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєнного періоду панувала національна конфронтація.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР і Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини. Сталін, ведучи політичний торг із Гітлером, насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. До того ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цього застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. Зокрема, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті.

Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національно налаштованої Галичини

на радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала в

Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду і слідства було репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим.

22 червня 1941 р. Німеччина порушила радянсько-німецький договір про ненапад, її армія без об’яви війни напала на СРСР. Германський фашизм намагався перетворити Східну Європу в “життєвий простір для арійської раси”, загубивши проживаюче там населення. Програма такого «освоєння» європейської частини

СРСР була викладена у розробленому керівниками гітлерівського рейха документі під заголовком «Генеральний план Ост». Такими були наміри нацистів. Але попередньою ціллю вони вважали остаточне розорення радянського народу, щоб лишити його не лише матеріально-технічних коштів для продовження боротьби за соціалізм, свободу й незалежність, а й самих коштів існування.

Таким чином, захоплення матеріальних ресурсів й багатств Радянського союзу офіційно проголошувався однією з основних цілей війни. Планувалось не тільки присвоєння усіх економічних ресурсів Радянської держави, але й остаточне пограбування громадян Країни. Напередодні нападу на СРСР керівники Німеччини і вермахту розробили інструкції й директиви, згідно яким на радянській землі необхідно було встановити режим фашистського терору і беззаконня. Солдатам й офіцерам вермахту завчасно були дані права на мародерства, безлад і насилля. Ці розбійні «права» фашистські загарбники використовували в повній мірі. Перед нападом на СРСР в розпорядженні Німеччини опинились промисловість, сировина, людські ресурси, захоплених нею європейських країн, що різко збільшило її військово-економічний потенціал.


Розробка детального плану військового нападу на нашу країну була розпочата в липні 1940 року. Остаточний варіант, отримавший назву «план Барбаросу», був затверджений 18 грудня 1940 року. Він базувався на ведінні «блискавичної війни» - «блицкрига». Гітлерівські стратеги планували нанести поразку Радянському Союзу в короткочасній компанії і закінчити війну восени 1941 року. Вони розраховували швидко заволодіти найважливішими промисловими й політичними центрами і приєднати до Німеччини всю європейську частину.

Гітлерівська Німеччина зосередила вздовж кордону СРСР 190 дивізій (5,5 млн. солдат й офіцерів), майже 4 тисячі танків , біля 5 тисяч бойових літаків, понад 47 тисяч мінометів й озброєння. Це була найбільша в історії армія вторгнення. В східних прикордонних військових округах СРСР було зосереджено 170 дивізій (майже 3 млн. бійців й командирів), більш ніж половина всієї бойовій техніки. Червона Армія не поступалася агресору в численності бойовій техніки й

сучасної зброї, але значно відставала в умінні розпоряджуватись ним. Невистачало транспорту, засобів зв’язку.

Я вважаю, що великий шкоду підготовці радянського народу до війни,

дієздатності армії було зроблено військово-стратегічними помилками Сталіна, репресіями по відношенню командирського складу. Під його впливом в основу оборони були поставлені цілі не допустити вторгнення ворога на нашу територію.Коли стало відомо, що напад фашистської Німеччини на СРСР неминучій, ввечері 21 червня в прикордонні округи була направлена директива з підписом народного комісара оборони С.К. Тимошенка і начальника Генштабу Червоної Армії Г.К. Жукова. В ній повідомлялось, що «з 22 по 23 червня 1941 року

можливий раптовий напад німців…», і пропонувалось вийти на вогневі позиції, всі частини привести в стан бойової готовності. Ця директива не встигла дійти до багатьох частин та з’єднань або дійшла, коли війна вже почалась.

В неділю, 22 червня 1941 року, о 4 годині ранку фашистські війська завдали артилерійський удар по прикордонним районам СРСР та вторглись до його меж. Тисячі тонн смертоносної ваги впали на аеродроми, залізничні шляхи, військово-морські бази, лінії зв’язку, сховища військового спорядження, на сплячі радянські міста. Гітлерівці повели наступ на трьох стратегічних напрямках – Ленінградському, Московському та Київському. Тут фашистське командування зосередило найбільшу кількість сил, у тому числі основні танкові з’єднання.

Раптовість нападу дозволила гітлерівській армії отримати значну перевагу. Початок війни був катастрофічним. Багато прикордонних застав і з’єднань, які прийняли на себе силу першого удару, загинули. Червона армія, командний склад якої став жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні роки, швидко відступала. Велика кількість вояків потрапило в полон. Через шість днів після початку війни пав Мінськ. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР Англія офіційно заявила, що буде співпрацювати з Радянським Союзом, а на початку грудня 1941 року, після бомбардування Японією американської бази Перл-Харбор на Гаваях, на боці СРСР у війну вступила США. Таким чином Й. Сталін «потрапив» в антигітлерівську коаліцію.

Не дивлячись на важкі умови військових дій, захисники Вітчизни з перших днів війни проявили мужність й героїзм. Відступ радянських військ супроводжувався жорстокими боями. Яскравим прикладом героїзму – оборона Брестської фортеці.

Що стосується України, то вона займала особливе місце у загарбницьких планах фашистів. Згідно з планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністів-німців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини. Для досягнення поставленої мети на київському напрямку була розгорнута група армії «Південь» (командуючий – генерал-фельдмаршал Рундштедт). Її задачею було знищення радянських військ на Правобережній Україні, вихід до Дніпра і розвиток наступу на схід.

Перші місяці війни були найбільш важкими і трагічними для радянських військ. Німецькі війська і їхні союзники швидко просувалися всередину України.

25 червня був узятий Луцьк, 27-го - Дубно, 28-го - Рівне, 30-го червня - Львів і Тернопіль. До середини липня німці контролювали всю Галичину, Західну Волинь, Буковину і Бессарабію. Вирішальної для подальшого ходу воєнних дій була битва під Уманню (10- 12 серпня 1941), під час якої були розбиті частини Червоної Армії, що утримують підступи до Центральної і Східної України. Радянські війська не могли стримати натиск ворога. Німецькі війська легко проривали радянську оборону і брали в оточення частини Червоної Армії. У середині вересня 1941р. супротивник взяв в оточення київське угруповання радянських військ

Південно-Західного фронту, загальною чисельністю 650 тис. чоловік. Після 72 днів оборони частини Червоної Армії залишили столицю України. 300-тисячне

угруповання румунських військ з 5 серпня 1941 р. повели наступ на південний схід, метою якого було взяття Одеси. 15 вересня 1941 в. супротивник розпочав генеральний наступ й оточив місто. Цілий місяць радянські війська відбивали люті атаки ворога. 16 жовтня була проведена операція по евакуації Одеського укріп-району. Героїчна оборона міста закінчилася. В Одесу вступив ворог.

Наприкінці вересня 1941 р. різко погіршилося положення частин Південного фронту, що діяли в південних областях України. Фашисти, захопивши Каховський плацдарм, вийшли на Чонгарський перешийок. Частини Приморської армії – 90 тис. бійців і командирів зайняли позицію в Криму. Але удержати півострів під своїм контролем їм не удалося. 29 жовтня супротивник прорвав фронт, і Приморська армія була змушена відступити до Севастополя, а 51-я армія на Керченський півострів. 16 листопада під тиском супротивника війська

51-й армії змушені були залишити Крим і евакуюватися на Таманський півострів. 22 серпня 1942 р. Червона Армія залишила м. Свердловськ Луганської області. До кінця 1941 р. була окупована майже вся Україна. Тринадцять місяців замість планованих декількох тижнів утратив вермахт при захопленні України. Величезними були людські та матеріальні втрати.

Сподівання західних українців на те, що з приходом сюди німців і відступом більшовиків для них настане покращення, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом з німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер і думки не мав про те, що Україна може стати самостійною державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава була швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — С.Бандеру і Я.Стецька — було запроторено до концентраційного табору Заксенхаузен.

По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував усіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. із значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат. Україна на чолі з

фашистським катом Е. Кохом. Однак усе це не могло придушити опір населення. Зокрема, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування, суть яких зводилися до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу, вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючи колоніальні режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеології та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизував, вважав найвищою цінністю й був переконаний в тому, що всі зусилля варто зосередити на її зміцненні.

Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід’ємною частиною його ідеології було поняття "творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил". Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і сприймається на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму. Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалися ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об’єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.


27 січня - 3 лютого 1929р. у Відні під керівництвом Є. Коновальця відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення

Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити

невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз’єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю.Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: “Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної демократії митрополит Андрій Шептицький також засудив “злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому інформуванні поліції”.

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і Фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації

Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю – радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався “вождем української нації”. Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, наслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної

Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940р. у Кракові конференції, учасники якої не визнавали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою, котрий вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутиви в Україні Юрій Тимчій-

Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.

Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала

ніякого результату. Це був розкол.

З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації.

Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.

Упреамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".

Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.


Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського

народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".

Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого ворога української незалежності.

На початку 1941 р. Ріко Ярий отримав доручення від ОУН (Б) встановити контакт з представниками ОКВ, аби обговорити створення української військової частини.

Але ОУН (Б) бачила й іншу важливу причину йти на угоду з Вермахтом. В умовах суворої заборони діяльності емігрантських товариств у Німеччині, угода з Вермахтом забезпечила б людям Бандери прикриття, за яким вони могли б здійснювати певну політичну діяльність. Переговори між Р. Ярим та німецьким командуванням завершились у квітні 1941 р Німці погодились підготувати

близько 700 бойовиків, які мали бути поділені на два батальони: "Нахтігаль" і "Роланд".

Але ОУН (М) пішли навіть дальше ніж ОУН (Б). ОУН (М) думала про створення справжньої української національної армії, яка б складалася з українських емігрантів.

У травні 1941 р. Провід ОУН (Б) розіслав своїм представникам секретні інструкції, в яких розглядається дві можливості в разі збройного конфлікту на території України: загальне повстання зразу після оголошення війни і просто окупація країни німецькими військами. Дальше в інструкціях вказувалось, що створення Української держави здійснюватиметься "нашими власними засобами і з нашої вланої ініціативи". ОУН (Б) вважала, що Україна є частиною Східної Європи. Україна, сказано у меморандумі, повинна створити на європейському економічному просторі власну незалежну економічну зону із центром в Берліні. Українська держава повинна бути справді незалежною. Це означає, що українське питання не може бути вирішено, як у випадку з Словаччиною чи Хорватією. ОУН (Б), вважаючи, що німецько-радянська війна неминуча, вирішила поєднати всі українські політичні течії, щоб підготуватися до грядущих подій. Після попередніх переговорів 22 червня вона скликала нараду українських політичних діячів, що належали до усіх політичних течій, за винятком ОУН (М), яка відмовилася брати участь у цій акції. Нарада завершилась створенням координаційного центру - Українського національного комітету, керівництво яким було довірено генералові Всеволодові Петріву.

23 червня представник ОУН (Б) в Берліні передав німецькому урядові меморандум від 15 червня. Зокрема разом із меморандумом була передана і резолюція Другого великого Збору руху Бандери. Як резюме цих двох документів можна було констатувати, що автори не лише докоряють за невдалу окупацію

1918 р., а ще й дозволяють собі давати поради щодо нйкращого устрою Східної Європи, основним елементом якої повинна була б стати не залежна Україна. Україна повинна мати суверенну економіку, власні збройні сили та інші гаранти незалежності.

Створені і таємно підготовлені напередодні війни похідні групи ОУН Бандери поступово проникали на територію України слідом за німецькою армією. В цих загонах налічувалося від трьох до п'яти тисяч осіб, які були розділені на три великі групи: "Південь", "Північ", "Центр". "Північ" повинна була дістатися Києва та області. "Центр" мала на меті Харків і область, а "Південь" повинна була досягти Одеси та Криму.

Радянська армія покинула Львів увечері 29 червня після багатогодинних боїв з українськими повстанцями.

Похідна група С. Бандери прибула після обіду і були проведені збори, на

яких було проголошено відновлення Української Держави. 2 липня новина про проголошення незалежності дійшла до Берліна, а вже 3 липня Ярослав Стецько спробував повідомити Гітлера про створення українського уряду.

Донесення про події 4 липня, містить неповний список українського уряду. Його склад було фактично доповнено наступного дня. Після цих акцій було проведено ряд арештів, зокрема арешт С.Бандери, Я.Стецька, і його співробітника

Романа Ільницького. "Німецькі війська були зустрінуті з ентузіазмом",- писав в своєму донесенні Ганс Кох. Інші донесення також підтвердили доброзичливий прийом українського і білоруського населення. Але атмосфера змінилася дуже швидко.

Зокрема з одного з таких донесень німці дізналися, що ОУН (Б) отримала завдання проникнути на територію Києва і створити там як і у Львові національний уряд. "Прагнення до незалежності проявилося серед усіх верств населення, особливо серед міського.",- констатувалося в одному з донесень. У цьому ж донесенні вказувалося, що ОУН (М) "Все більше втрачає почву як в Україні, так і в еміграції". Група Мельника в основному має характер емігрантської організації й мало пов'язана з етнографічною українською територією". Незважаючи на каральні заходи поліції цілі загони ОУН (Б) вторгуються на територію України, щоб розгортати там агітацію на користь Великої України.

Арешти членів ОУН (Б) тривали. 9 серпня 1941 р. було заарештовано Степана Ленкавського, відповідального за службу агітації Центрального Проводу. 12 серпня німці констатували надзвичайно велику активнисть ОУН (Б) на Волині. Вона агітувала українців, що працювали для Вермахту використовувати своє службове положення для ведення партійної чи національної роботи. Ця організація робила все, щоб взяти під контроль українську міліцію. Діяльність ОУН (Б) поширювалась аж до Брест-Литовська та на Полісся.

У Львові ОУН (Б) збирала гроші на боротьбу з німецькими окупантами і поширювала плакати з закликом про створення незалежної України за принципом "Україна - українцям".

Пропаганда за незалежність ширилась у багатьох містах Галичини і Волині. Багато хто з пропагандистів були заарештовані. І українське населення, яке врешті решт спочатку доброзичливо ставилося до німців поступово змінило своє ставлення. Політична воля почала поступово набирати силу на всіх землях України.

Проте німці сподівалися, що двадцять років російсько-радянського панування, наслідки русифікації, «інтернаціоналного» виховання, репресій призвели нарешті до зменшення, а може й до зникнення національної свідомості.Багато німців, які здійснювали поїздки в Райхскомісарат Україна і в Галичину, добре запримітили різницю в національних почуттях серед українців з обох боків радянсько-польського коридору. Тому вони висловлювали задоволення тим, що Радянська частина України відділена від Галичини.

Німці справді боялися поширення національного руху у райхскомісаріаті. Інші німецькі спостерігачі розуміли прагнення українців до незалежності, правда навіть якщо і не підтимували їх.

У своєму донесенні гауптман Блюнк зазначав, що українська інтелігенція. Яка спочатку вітали "визволення" України з-під радянської Росії, тепер вважає, що німцям час забиратися з цієї країни. І так довго, як цього не буде німців, так само як і поляків, росіян, будуть вважати ворогами, з якими треба боротися усіма доступними способами. Німці дедалі більше заплутувалися у власних протиріччях. А численні донесення повідомляли, що населення України з радістю приймає молодих націоналістів з Галичини.

Німці розуміли, що рух ОУН (Б) був активний в Західній і центральній Україні та що її діяльність поступово поширюється і на решту території України. Головний уряд безпеки Райху підкреслював, що "…групу Бандери треба розглядати як найбільш радикальну незалежницький рух…". Цей рух виступав проти виїзду української молоді в Німеччину і закликав молодь не піддаватися примусу. Листівки руху Бандери поширювалися в Харкові, Дніпропетровську, Києві.

У німецьких повідомленнях того періоду (вересень-початок жовтня 1942 р.) згадується інша велика банда, яку помітили в райні Сарн, якою керує активіст Бандери - Боровець.


Насправді ж мова йшла про відділ, яким керував Остап, а не про загін Тараса Бульби-Боровця. Німці помилялися, приписуючи руху Бандери діяльність цілком самостійного угрупування Бульби-Боровця.

У жовтні 1942 р. німці нотували у своїх повідомленнях, що ОУН (Б) продовжує "проводити інтенсивну вербовку серед населення." Органи безпеки Райху змушені були визнати, що рух Бандери все більше переходить до активної боротьби. За травень 1942 р. цей рух серйозно займався створенням банд, зокрема в Західній Україні.

Нарешті був виданий наказ про об'єднання малих груп. Упродовж вересня-жовтня 1942 р. в районі Сарн зібралося перше значне формування українських бійців-націоналістів. Мова йшла про формування на чолі з відомим членом ОУН (Б) "Остапом" - Сергієм Качинським. Інше формування вояків зібралося декількома днями пізніше під командуванням іншого відомого члена ОУН (Б) сотника "Довбешка-Коробки" - І. Берегійника. Подальші великі формування створювались упродовж наступних тижнів у районах Колків, Кремінця, Пустолиті. Саме ці загони повстанців-націоналістів прийняли для себе назву Українська Повстанська Армія (УПА).

9 травня 1945 року закінчилась небувала по своїх масштабах, запекла битва проти фашизму.

Важливим наслідком Другої Світової війни було завершення об’єднання українських земель та формування сучасної території України. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України.

Більшість країн світу, переживши страхіття Другої світової війни у 1945р дійшли згоди про утворення Організації Об’єднаних Націй (ООН) для збереження миру та співробітництва народів світу.
Категорія: Реферати | Додав: asket (26.09.2009)
Переглядів: 2626 | Рейтинг: 2.2/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ