Симон Петлюра: легенди та факти - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Симон Петлюра: легенди та факти
Зміст:

Втуп.....................................................................................................................2

Розділ І. Початок громадсько-політичного життя Симона Петлюри...........5

Розділ ІІ. Політика Петлюри на керівних посадах

2.1 Зміна точки прикладання сили Петлюрою...........................................7

2.2 Останні роки життя.................................................................................9

Висновки............................................................................................................9

Список використаної літератури та джерела................................................11

Вступ

Симон Петлюра – це історична постать, яка привертає своєю неординарністю та винятковістю. На сьогоднішній такий образ є актуальним, щоб знати про героїв України, котрі намагалися добитися незалежності своєї батьківщини.

Життя Петлюри умовно можна розбити на два основні періоди. Перший з них – це період до початків 1917 року, що означив coбою бурхливий потік революційної доби на Сході Європи взагалі, на нашій батьківщині зокрема. Що ж на рахунок другого, то він датується роками 1917-1926.

В першім періоді С.Петлюра простою політично-активною людиною, котрій хочеться, щоб змінилося те становище життя людей і взагалі країни, в якому вони зараз знаходяться. Таким чином він побував у різних партіях та попрацював у деяких періодичних виданнях.

Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. Упродовж якихось двох літ звичайна людина стає главою держави; скромний працівник пера перетворюється на головного отамана української республіканської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його родина та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівнянна, що припадає на долю улюбленим історією людям.

Але та зміна сталася не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи одностайно стверджують, що протягом цілого свого життя залишався він тією самою людиною. І характеризували його завжди - та сама простота і скромність, відсутність пози, та сама жертовність і непохитність. Лише все індивідуальне, вся перcoналія наче без сліду зникла - потопилася в революційній, державно-національній чинності його. Змінився не Симон Петлюра - змінилися точки прикладання його сили, бо прокинувся од сну столітнього український народ, бо вибухнула велика українська революція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гуртки та партії, одійшли од них і стали виявом народної стихії української.

Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухнула. Це - coціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917-1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх конфедерацій, Чехословаччина - лінію Гуса та Жижки, Росія - віковічне самовладство. Україна - демократичну козацьку традицію XVII-го століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й перcoніфікують її в тих людях, що мають в coбі силу і волю витримати тягар тієї перcoніфікації. Кожний народ за наших часів висунув таких людей, і були то - Пілсудський, Масарик; у Росії - Ленін, в Україні - Симон Петлюра.

Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже з набутою популярністю з готовим начебто народним авторитетом? Коли почалась українська революція, всі національно-творчі елементи з запалом кинулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їздах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парламентській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилося, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто політичній стороні революційного процесу, де й без нього було досить визначних людей. Його увага поволі сконцентрувалася на відтвореннi тієї частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою, найнеобхіднішою, а одночасно й найяскравішою в комплексі революційних завдань.

Симонові Петлюрі належить честь організації української республіканської армії, - відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних людей. Бо потрібні для неї - жертовна ідейність, непохитна воля, вміння наказувати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратися в найтяжчих обставинах, - якості великою мірою властиві лише природженим революційним вождям.

Українське революційне вояцтво майже всім зобов'язане Симонові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім зобов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому військове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою оcoбою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чолі держави, - ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.

Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного до складних обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од сучасників того імени, то це, мабуть, тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна - вславлена іменами Богдана Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга - припечатана Брюховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них перcoніфікував за часів революції Симон Петлюра.

Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру залишити межі батьківщини і виїхати за кордон. З ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачиняється еміграційний період його чинности, продовжений до дня трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швейцарії і, нарешті, в Парижі.

Розділ І. Початок громадсько-політичного життя Симона Петлюри

Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля!

Академік Ф. Корш

Семен Петрович Петлюра народився 10 травня 1879р. в Полтаві в сім’ї візника, колишнього селянина. Його батько возив архієрея.

Симон був щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом ясними, промінистими очима. Він був козацького роду (по батькові), широких духівницьких засад (по матері). З раннього віку звик працювати, так як був третьою дитиною в сім’ї.

Хоч він і походив із не багатої родини, але все ж дістав пристойну, на той час, освіту, а саме у Полтавській бурсі. Закінчивши її, вступив у 1895р. до полтавської духовної семінарії. Архаїчні дисципліни навіювали нудьгу. Його вабило світське життя: історія, музика, культура. Симон Петлюра також гарно співав, разом із товаришами грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового “Кобзаря” , безсмертних творів Котляревського та історичної літератури.

1898 року став членом громади, організований молоддю семінарії та інших закладів.

19 лютого 1900 року в Полтаві доля його звела з харківським адвокатом М. Міхновським. Він гаряче закликав співвітчизників нещадно боротися проти гнобителів. Після цього Петлюра вступив в Революційну українську партію (РУП), брав участь в її діяльності в Полтаві.



1901р. виключили його і кількох друзів з семінарії за надто теплу зустріч М. Лисенка.

1902р. Петлюра приїжджає до Львова, де співробітничає в “Літературно-науковому віснику”, потім вирушає на Кубань. Спочатку дає приватні уроки в Катеринодарі, а згодом бере участь в експедиції професора Ф. Щербини, який досліджував Південні райони Росії, працює над архівними документами Кубанського козацтва, публікує кілька яскравих документів з історії кубанського війська. В грудні 1903 С. Петлюру заарештовують як активного учасника Чорноморської вільної громади, що входила до складу РУП і лише в березні 1904 звільняють “на поруки”. Він їде до Києва, а потім до Львова, де співробітничає в газеті “Селянин”.

Під час революції 1905 Симон Петлюра бере активну участь в діяльності Української соціал-демократичної партії, що виділяється з РУП ,обирається делегатом з’їздів партії, працює в газеті ”Слово”, в журналі ”Вільна Україна”, “Україна” і в газеті “Рада” (секретарем). В своїх статтях закликає до боротьби за соціальне і національне визволення.

“А ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлеслевих обіцянок. котрі тільки розпорошують твої сили й розбивають твій дух. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя, твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом...”

Друзі С. Петлюри згадують, що він був прегарним товаришем, впевненим і вірним у своїх перипетіях долі, надзвичайно лагідний до кожного і толерантний, він не легковажно судив людей за їхні погляди та вчинки.

1909р. переїздить до Москви і працює бухгалтером. Тут одружується з Ольгою Більською. 1912р. бере участь у виданні російського журналу “Украинская жизнь” для української діаспори в Росії. Пише нариси, що вийшли друком в Києві 1918р. під назвою “Незабутні”.

Тривалий час С. Петлюра жив у Петрограді та Москві й ставився з симпатією до російського народу, що позначилося на його світогляді як політика.

З початком Першої світової війни бере участь у боротьбі проти ворога, працюючи (з 1916 по березень 1917) в Земському союзі як заступник у справах Західного фронту, знайомиться з широкими козацькими масами, здобуваючи повагу та популярність серед війська.

Розділ ІІ. Політика Петлюри на керівних посадах

2.1 Зміна точки прикладання сили Петлюрою

Коли після повалення самодержавства, представники різних політичних партій, у тому числі Міхновський, вели боротьбу за створення українських формувань у складі колишньої царської армії, Симона Петлюру було обрано головою Українських військ комітету Західного фронту.

Учасники першого військового з’їзду українців скликаного в травні 1917 обрали Петлюру головою Генерального військового комітету, а 28 червня 1917 року – генеральним секретарем у військових справах.

Симон Петлюра був більш політиком, аніж військовим. Він був чудовим промовцем.

Сповідував погляди соціалістів, автономістів, пізніше федералістів, схилявся до західної моделі соціал-демократії.

Небажаючи коритися наказам згори, увійшов у конфлікт з головою Генерального секретаріату В. Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту він вийшов з уряду. Виїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини. Було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України, що на початку 1918 року відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став “Арсенал”. Прибуття Симона Петлюри радісно зустріли члени Центральної Ради. І. Гаврилюк писав: “На другий день до Києва прибув Симон Петлюра. У звичайній вояцькій шинелі, з багнетом за плечима, він йшов на чолі чорних гайдамаків, бадьорий, енергійний. Дивлячись на нього вірилось, що тепер ми переможемо! Козаки вже й тоді його любили дуже, йшли за ним на все”.

У період селянського руху проти гетьманського режиму, Симон Петлюра який очолював Київське губернське земство та Всеукраїнський союз земств, домагався проведення земельної реформи, обмеження прав великих землевласників. У липні 1918 його заарештували і майже 4 місяці тримали у в’язниці.

Після виходу на волю він подався до Білої Церкви, де взяв активну участь в анти гетьманському повстанні, оголосивши себе “головнокомандуючим отаманом”. Це викликало роздратування Винниченка, обраного головою Директорії, що мала замінити уряд гетьмана Скоропадського. Однак авторитет Симона Петлюри був настільки великим, що його довелося включити до складу Директорії. 14 грудня його військо, яке називали “петлюрівським” урочисто ввійшло в Київ.

На початку лютого 1919 року, коли війська Директорії, під натиском радянських частин залишили Київ, С. Петлюра зосередив всю владу в своїх руках і очолив Директорію. Він був змушений воювати і проти більшовиків, і проти деніківців, і проти Махна. За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

Після укладення Варшавського договору з Польщею війська разом з польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травні 1920 року здобули Київ. Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була приречена на поразку. В жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, було інтерновано.

2.2 Останні роки життя

1923 року уряд радянської України зажадав від польських властей видати Симона Петлюру як ворога трудящих, тому він перебрався до Угорщини, потім -- до Відня, Женеви, а наступного року разом із дружиною та дочкою Лесею оселився в Парижі. Тут активно займався публіцистичною діяльністю, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Чимало його матеріалів було опубліковано в часописі “Тризуб”. Симон Петлюра за кордоном – повернення до круги своя – до політики через слово, до праці журналістом. Додалося державницького змужніння, еволюціонував світоглядом, слово набуло вагомості. Не знати за яким Петлюрою перевага – політико чи літератором.

10 травня 1926 року Симон Петлюра відзначав в ресторані свій День народження в колі друзів. За одним зі столиків сидів Махно. З ним було кілька знайомих. Невдовзі чоловік, з яким він гаряче сперечався, невдоволено підвівся і вийшов. Не знав тоді, що Махно ледве вмовив анархіста Ш. Шварцбарга не вбивати Петлюру. Таким чином віддячивши йому, який 1923 року врятував його в Польщі від розправи петлюрівських офіцерів, котрі вважали, що він перешкоджає вести боротьбу за створення самостійної України.

Однак 25 травня 1926 року Шварцбарг усе ж таки застрелив Петлюру.

Історію було підтверджено, хоча вбивцю було виправдано. Поховано Симона Петровича Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі.

Висновки:

Отже образ головного отамана УНР у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України, а також він відродив забуті традиції до збройної боротьби за батьківщину, створивши окремі українські військові частини та багато інших речей заради національної мети. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати в нас у країні сліди петлюрівщини. Навіть сьогодні багато хто, чий розум і душа були покалічені радянським тоталітарним режимом, намагаються не згадувати імені лідера українського визвольного руху 1917-1921 років.

Феномен Петлюри як політика й лідера націй, що виявився під час революції й підсилився в роки захоплення більшовиками України, став визначальної для українського руху опору. Симон Петлюра - відважний борець за незалежну українську республіку.


Список використаної літератури та джерела:

1) “Історія в особах ХІХ-ХХ ст.”, Київ, в-цтво “Україна” 1995р..

2) ”Симон Петлюра. Статті.”, Київ, в-цтво художньої літератури “Дніпро” 1996р..

3) “Симон Петлюра та українська національна революція”, Київ, в-цтво “Рада” 1995р..

4) Орест Субтельний “Україна. Історія.”, Київ, в-цтво “Либідь” 1992р..

5) Тайны истории [Электронный ресурс]: (Документы). – Электрон. дан. - К.,- [Б.р.]. - Режим доступ: http://www.lsg.ru – смотреть заголовок.


Категорія: Реферати | Додав: asket (26.09.2009)
Переглядів: 1908 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ