Політичні сили в Україні після лютневої революції 1917 р.. Утворення Центральної Ради - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Політичні сили в Україні після лютневої революції 1917 р.. Утворення Центральної Ради
У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року в Петрограді перемогло збройне повстання очолюване більшовиками. Події у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику партій, які входили до складу Центральної Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище склалося у Києві. Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 року був оголошений текст III Універсалу Центральної Ради. «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою… - говорилося в Універсалі. – Ми твердо станемо на нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Михайло Грушевський наголошував: на тому, що подібна «широка автономія об’єктивно дає початок її перетворенню у «повну державу». І вже через два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є «повною державою» : 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що «віднині УНР стає самостійною, не від кого незалежною державою». Зрозуміло були і інші чиновники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з точки зору еволюції «чистих» державних форм, цей шлях є закономірним. З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР. Організація Центральної влади. Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Українським народом «разом з братніми народами України… берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми Українська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян, робітників і солдатів». У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революційний демократичний парламент». Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. По-друге, Центрально Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних, громадянських організацій. Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні верства населення України, Центральна Рада намагалася розширити свою соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 року був спланований I Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. За нормами представництва депутати з’їзду мали представляти всi Українські землі. Свої намiри щодо цього з’їзду мали i бiльшовики України. Вони намагалися шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її на зразок російського ЦВК. Всеросійський з’їзд Рад робiтничих, селянських та солдатських депутатiв розпочав свою роботу 4 грудня 1917 року у Києві. На нього прибуло понад 2000 депутатів, переважно селян, серед яких більшовики складали трохи більше ста чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношені сил з’їзд висловив повну довiру i пiдтримку Центральній Радi та Секретаріату. В резолюцii з’iзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням третього Унiверсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних i полiтичних реформ i приступила до скликання Українськиx Установчих зборiв, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в Україні… З’їзд вважає переобрання Центральної Ради несвоєчасним і недоцільним». Більшовики були змушені залишити з’їзд i переїхати до Харькова, де провели свій окремий з’їзд. Незважаючи на всi своi зусилля, лiдери Центральної Ради не змогли швидко добитися повноцiнного територiального представництва, хоча це питання не сходило з порядку денного практично до останнiй хвилини iснування Центральної Ради. Пiдсумок проблем представництва пiдбивався 20 березня 1917 року. На засiданнi Малоi Ради виступiв Михайло Грушевський. Вiн нагадав, щo склад Центральної Ради поповнився новими органiзацiями українських мас, якi одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула як найскоріше передати своє місце представництву утвореному на підставі виборчого права Української землі. Приймалися окремi акти, що визначали правовi засади дiяльностi Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 року було схвалено закон про утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квiтня 1918 року – закон про недоторканнiсть членiв Центральної Ради, тобто вони кoристувались такими ж правами, як i «класичний» парламент. 9 квiтня Центральна Рада затвердила закон про право безмитного придбання книжок та iнших видань бiблiотекою Центральної Ради. Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. Пiсля оголошення IV Унiверсалу Генеральний Секретарiат перетворився на Раду Народних Мiнiстрiв. Уже пiсля утворення УНР український уряд пережив чимало криз, зумовленних рiзними факторами, i в результатi за часiв Центральної Ради його склад мав такий вигляд: голова мiнiстрiв – Голубович (укр. с.-р.); мiнiстри: внутрiшнiх справ – Ткаченко (укр. с.-д.); вiйськових i морських справ – Жуковський (укр. с.-р.); судових – Шелухiн (укр. с.-ф.); земельних – Ковалевський (укр. с.-р.); харчових – Колiух (укр. с.-д.); працi – Михайлiв (укр. с.-д.); пошт i телеграфiв – Сидоренко (с. сам.); залiзничних шляхiв – Сокович (укр. с.-р.); фiнансiв – Препелиця (укр. с.-р.); просвiти – Прокопович (с.-ф.); торгiвлi й проимислу – Фещенко-Чопровський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ – Любинський (укр. с.-р.); державний контролер – Лотоцький (с.-ф.). Перед українським урядом постали тiж самi проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми державотворення. У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає проблема, яка полягла в прагненні розділити «сферу впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не дістала свого розв’язання. В результатi сталося так, що Центральна Рада як законодавчий орган i Генеральний Секретарiат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917р. i Центральна Рада, i Генеральний Секретарiат зверталися до проблеми цiноутворення. На жаль, навiть конституцiя УНР не вирiшила цiєi проблеми. Однак за тих умов українській справі значно більшої шкоди завдавало не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво. Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалося «в силі доприйдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставадлися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були разараховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтнeвi подii в Петроградi докорiнно змiнили ситуацiю i поставили Центральну Раду перед необхiднiстю термiново будувати державу в повному обсязi. Як вiдомо, в аналогiчнiй ситуацii бiльшовики ламали стару державну машину. Лiдери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб нацiонального самовизначення. Наприклад, вiдповiдно до спецiального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р., функцii Головноi скарбницi та Українського Державного Банку виконували Киiвська губернська скарбниця та Киiвська контора Держбанку. Варто звернути увагу й на таку деталь. Однi iнституцii починали дiяти ще до того, як вiдповiдним чином «легалiзувалися». Так, посада Генерального контролера iснувала ще в першому складi Генерального Секретарiату, однак 23 березня 1918 р. його канцелярiя подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала реалізуватися лише в останні місяці існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. до неі надійшов проект закону «Про вищу економічну раду УНР». Організація місцевої влади. Ії загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, немає бути іншої власті тільки з вибору народного!» В I Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам широку, дужу організацію та усвідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». У Ш Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування: «Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо : вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях». Як бачимо, Центральна Рада намагалася об'єднати два моменту. З одного боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав і повноважень, а з другого – визначення меж цих повноважень з покладення керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки ця, до певної міри, теоретична дилема, заважала нормальному формуванню місцевої адміністрації й самоврядуванню. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російської держави, діяли губернські і повiтовi комiсари Центральної Ради, та згаданi в Ш Універсали «органи революційної демократ її». Всi вони функціонували за власним розсудом без механiзму взаємодії й точного розмежування «сфер впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з іх компетенції, що в свою чергу призводило до утворення нових органів. На початку березня Центральна Рада затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України, поділивши ії на 30 земель. Отже, організація місцевої влади мала відпов1дати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це зд1йснити. По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя. По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях її Генерального Секретаріату. Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданий земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. «Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенції». Ця спроба так і не одержала свого завершення. Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації». Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб’єктів самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до ії компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР», причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування. Останні дні Центральної Ради і повчальні уроки. 4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення України шляхом нав’язування iй своiх форм полiтичного устрою». Бiльшовики незважаючи на численнi декларації про «самовизначення нацiй аж до вiддiлення», не переводили своїх вiдносин з Україною в площину мiжнародного права. Постає закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу? Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв – зовнiшнього й внутрiшнього. Лiдери Центральної Ради опинилися перед вибором – де шукати допомоги проти ворога нашого нацiонального визволення – Росiї. Одна частина стояла за те, щоб шукати її в народi, йдучи назустрiч його соцiально-економiчним прагненням, а друга частина – закликання на помiч проти бiльшовицької навали нiмецького вiйська. Члени української делегації пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч. Але приход німецької армії на Україну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки. Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на українській землі не як «приятелі», а повноправні хазяї. Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм. А неспроможність вирішити дилему – пріоритет прав нації чи прав людини ( вибрали перше) врешті-решт визначило долю Центрально1 Ради.
Категорія: Реферати | Додав: asket (24.09.2009)
Переглядів: 1724 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ