Післявоєнна історія Східної Європи - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Післявоєнна історія Східної Європи
План. Встановлення комуністичних режимів. Відносини усередині радянського блоку. РЕВ і ОВД. Наростання внутрішньої нестабільності у країнах Східної Європи. 1. Встановлення комуністичних режимів Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, _де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев’яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А. Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. 1947 р. комуністи прийшли до влади у всіх країнах, крім Чехословаччини (лютий 1946 р.), ставши сателітами московського керівництва. На V з’їзді БКП (грудень 1948 р.) у доповідь Г. Димитрова, за вимогою Сталіна, було включено положення про те, що "народна демократія" і радянський лад — це різні форми диктатури пролетаріату. Оцінка "народної демократії" як форми диктатури пролетаріату була прийнята й іншими партіями. 1948 р. на так званих "об'єднувальних з'їздах" комуністи фактично поглинули і підкорили собі соціал –демократів. Уже в квітні 1946 р. було створено Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). 1948 р. "об'єднання" комуністів і соціал-демократів сталося в інших країнах: у лютому комуністична і соціал-демократична партії Румунії злилися у Румунську робітничу партію; у серпні Болгарська робітнича партія (комуністів) і БСДРП — у Болгарську комуністичну партію; у червні угорські компартія і соціал-демократична партії — в Угорську партію трудящих; наприкінці червня соціал-демократи у Чехословаччині "об'єдналися" з компартією, створено нову КПЧ; у грудні 1948 р. Польська робітнича і Польська соціалістична партії створили Поліську об'єднану робітничу партію (ПОРП). Незважаючи на нові назви і в ряді випадків відсутність слова “комуністична”, це були марксистсько-ленінські, комуністичні партії, які стали стрижнем політичної системи у своїх країнах. Лідерами країн Східної Європи ставали послідовні сталіністи К. Готвальд (Чехословаччина), Б.Брут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Червенков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які одноосібно об'єднували вищу партійну і державну владу. У країнах регіону фактично склався культ особи нових “вождів”. Тоталітарні комуністичні режими практично повністю копіювали модель розвитку Радянського Союзу. Будь-які спроби враховувати національну специфіку, історичні традиції розглядались як прояв націоналізму. 2. Відносини усередині радянського блоку. РЕВ і ОВД Свій вплив у країнах Східної Європи СРСР намагався закріпити укладенням серії міжнародних політичних угод. Ще у роки війни було укладено угоди з Чехословаччиною (12 грудня 1943 р.), Югославією (11 квітня 1947р.).; Польщею (21 квітня 1945 р.). Всі ці угоди буди спрямовані проти нацистської Німеччини і передбачали у майбутньому подання взаємної допомоги у боротьбі проти німецької агресії. Угоди не допускали створення коаліцій чи союзів, спрямованих проти країн, що їх підписали. Окремі статті було присвячено економічному і культурному співробітництву. Аналогічні двосторонні угоди підписала Югославія практично з усіма країнами Східної Європи. Особливу увагу Тіто та його соратники приділяли розширенню свого впливу на Балканах, що згодом різко ускладнило радянсько-югославські відносини. У 1947-1948 рр. підписано серію угод про взаємодопомогу. Всі вони були складені практично однаковими, стандартними фразами. Серед них угоди між Чехословаччиною і Польщею (10 березня 1947 р.), Болгарією і Румунією (16 січня 1947 р.), Румунією і Угорщиною (24 січня 1948 р.) та ін. Із Болгарією, Угорщиною і Румунією було укладено мирні угоди про припинення стану війни. 25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку із розколом Європи, координації народногосподарських планів, реалізації спільних проектів (завод "Ікарус", газо- і нафтопроводи тощо). У лютому до РЕВ приєднались Албанія, а потім і МИР. РЕВ за різних часів співробітничала: з Кубою, В'єтнамом, Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мозамбіком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод. Однак створення РЕВ де виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітництва. У відносинах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Східної Європи , отримували вельми-пільгові умови на торгові відносини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи насамперед природні ресурси. РЕВ припинила свою діяльність 1991 р. Радянський союз прагнув під своєю егідою військово-політичний союз країн Східної Європи у, відповідь на створення НАТО. Ратифікація Паризьких угод, включення ФРН до НАТО призвели до того, що СРСР . 7 травня 1955 р. розірвав англо-радянську (1942 р.) та франко-радянську (1944 р.) „угоди. З 11 по 14 травня у Варшаві відбулась конференція східноєвропейських країн, що завершилася підписанням 14 травня 1955 р. Договору про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) строком на 20 років. П’ята стаття передбачала організацію Об’єднаного командування збройних сил держав — учасниць Варшавського Договору, яке очолив Маршал "Радянського" Союзу І. С. Конєв, а також Воєнної ради, Штабу об'єднаних збройних "сил. Найвищим органом Організації Варшавського Договору став Політичний консультативний комітет (ПКК). Варшавський Договір став головним інструментом зовнішньої політики-радянського блоку. Цей воєнно-політичний союз було розпущено 1991 р. після антитоталітарних революцій у Східній Європі. 3. Наростання внутрішньої нестабільності у країнах Східної Єропи У 50-ті роки у країнах Східної Європи почала наростати внутрішня нестабільність, зумовлена кількома причинами. По-перше, смерть Сталіна 1953 р. і початок “відлиги” в СРСР привели до деякої лібералізації політичного курсу курівництва країн регіону. По-друге, індустріалізація за радянським взірцем, що здійснювалась у країнах Східної Європи, призвела значного погіршення матеріального становища насамперед селянства, оскільки основні капіталовкладення спрямовувались у промисловість. Хоча становище робітників і службовців, як засвідчили події у Польщі та НДР, було не набагато кращим. По-третє, економічні реформи у 50-ті роки практично зводились нанівець догматичним втручанням вищого партійного керівництва, що призводило до авантюристичної політики у сфері економіки. Вчетрерте, на вияв внутрішньої нестабільності вплинули успіхи країн Західної Європи у відновленні економіки в повоєнний період. Про зміни, що вибувались у ФРН, Італії, Франції, добре знали у Східній Європі, і ця обставина значно посилювала незадоволення комуністичними режимами. У НДР в червні 1953 р. сталися масові заворушення робітників Берліна, пов'язані із серйозними перебоями у постачанні населення продуктами й товарами широкого вжитку. Однак це було пов'язано не лише з погіршенням рівня життя: страйкарі вимагали відставки соціалістичного уряду О. Гротеволя і лідера СЄПН В. Ульбріхта, проведення вільних виборів. До них приєдналися робітники Дрездена, Лейпцига, Магдебурга та інших міст. 17 червня понад 300 тис. робітників вийшли на вулиці столиці. Керівництво НДР звернулося по допомогу до радянського командування. Комендант Берліна віддав наказ застосувати проти демонстрантів танки й бронетранспортери, внаслідок чого загинули десятки людей, сотні поранено. Організаторів демонстрацій було заарештовано й жорстоко покарано. Після цих подій кожного року з НДР нелегально емігрували тисячі громадян, виявляючи незадоволення режимом. Щоб зупинити цей потік, 1961 р. було споруджено “Берлінську стіну”. Драматично розвивалися події 1956 р. у Польщі та Угорщині. В Угорщині справа дійшла до анти тоталітарної революції, що була придушена за допомогою військової сили. Після подій у Польщі та Угорщині 1956 р. курівництво країн Східної Європи мусило змінити політику, щоб усунути найголовніші причини незадоволення. Було припинено масові репресії й проведено часткову реабілітацію їхніх жертв. До конституцій вносились зміни, спрямовані на посилення ролі парламентів, політичних партій (у країнах, де зберігалася багатопартійність). Частково скасовувалися обмеження для дрібного бізнесу, готувались реформи з послаблення адміністративного диктату над "економікою. Відбувалася лібералізація в сфері культури, ідеології, освіти; поширювалися контакти із західними країнами. Однак вимушені зміни кінця 50-х років не зачіпали основ політичної й економічної системи, що їх продовжували ревно охороняти комуністичні режими під невсипною опікою Кремля. На початку 60-х років у більшості країн регіону було зроблено спроби провести економічні реформи. Не відмовляючись від наріжних принципів економічної системи соціалізму (пріоритет держави в економіці, планово-адміністративна система управління і розподілу матеріальних благ тощо), передбачалося надати підприємствам відносну економічну самостійність. Проте, зберігаючи державну власність, партійно-бюрократична номенклатура забезпечувала можливість повного підкорення всіх сфер життя своїм інтересам. Найбільш послідовно й цілеспрямовано реформи здійснювалися в Угорщині та Югославії, але й вони провадились у рамках “системи” і тому не позбавили ці країни глибоких кризових потрясінь. Спроби запровадження ринкових відносин розбивалися тут об політичні підвалини “ соціалістичного суспільства”. З другої половини 60-х років (а інколи й дещо раніше) резерви, що забезпечували можливості екстенсивного розвитку країн Східної Європи, виявилися значною мірою вичерпаними, що відбилось у падінні прибутку та уповільненні темпів розвитку економіки. У політичній сфері теж відбувалися процеси, не бажанні для радянського керівництва. На початку 60-х років дедалі настійливіше заявила про свою самостійну внутрішню й зовнішню політику Румунія. Розірвала зв’язки із СРСР Албанія, де вкрай негативно сприйняли рішення XX з’їзду КПРС і Відкриття культу особи. Криза у Чехословаччині (1968 – 1969 рр.) або “Празька весна”, стала одним з найважливіших і доленосних періодів для народів Східної Європи у повоєнні часи. Загальна криза тоталітарного режиму виявила себе також у Польщі в подіях 1968 і 1970 рр. В Югославії на тлі загострення економічних проблем на початку 70^х років посилились диспропорції у розвитку Словенії І Хорватії, з одного беку, та інших югославських республік, з іншого. Загострилися національні протиріччя. Учасники заворушень у Хорватії в листопаді 1971 р. виступали з вимогами відокремлення республіки від СФРЮ. Після поразки ”Празької весни", подій у Польщі, Югославії почалося посилення тоталітарних режимів у Східній Європі. Економічні реформи практично зупинилися, ринкові стосунки, що зароджувались, або ліквідовувались, або вкрай обмежувались. Активізувався дисидентський рух. Монополію компартій, на владу було законодавчо закріплено у конституціях, у яких йшлося про керівну, роль цих партій, однак у реальному житті наростав протест проти гегемони комуністів. Тоталітарні режими Східної Європи виявляли неспроможність вирішувати назрілі проблеми. Особливо це позначилося у роки паливно-енергетичної кризи середини 70-х років, коли різко зросла зовнішня заборгованість. Надмірні, матеріаломісткість та енергетичні витрати робили товари зі Східної Європи неконкурентоспроможними. Падіння врожайності зернових культур, обмежені можливості імпорту .створювали великі проблеми у забезпеченні населення продовольством. Відставання від розвинутих країн Заходу зростало. Для придушення, невдоволення правлячі компартії зміцнювали армії, органи внутрішніх справ, держбезпеки. Одначе спроби врятувати ситуацію у 80-ті роки ні до чого не призвели. Загальна криза системи наростала. Література. “ Політична історія ХХ століття” : Навчальний посібник / за ред. В.Ф. Санабай, Л.О. Панчук, Я.А. Титаренко та інші . – К., КНЕІ – 2001 р. “Всесвітня історія 1939 – 1998 навчальний посібник. 11 клас” / за ред. Бердичевського Я.М. – К., А.С.К – 2000 р. “Всесвітня історія 1945 – 1998 р.” 11 клас / за ред. Буракова Ю.В., Киперенко Т.М. – К., Генеза – 1988 р.
Категорія: Реферати | Додав: asket (24.09.2009)
Переглядів: 1115 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ