Гайдамацький рух: соціальне розбійництво чи боротьба за національне визволення? - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Гайдамацький рух: соціальне розбійництво чи боротьба за національне визволення?
Коріння гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд, утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію.

Як тільки заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по архівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній основі вступали у володіння своїми землями. Найлегше було утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростають величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські, й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених магнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших, які цілком нагадували «королевят» з часів перед Хмельницьким. Вони цілком захопили політичний вплив у Річі-Посполитій, й історія панування трьох останніх королів, двох Августів і Станіслава Понятовського, уявляє з себе властиво боротьбу кількох магнатських фамілій між собою. Користуючись з ослаблення королівської й взагалі всякої влади в державі, магнати захоплювали т. зв. королівщини, українські староства, й зробили їх дідичними в своєму роді. Так, староство канівське опинилося в руках Потоцьких, корсунське й чигиринське в руках Яблоновських, черкаське — Сангушків. Шляхта опиняється в великій залежності від магнатів, і її ославлена свобода є властиво фікцією: більша частина шляхти дістає свої володіння або за допомогою магнатів, або просто від них. Шляхта, яка слідом за великими власниками з’являється на Україні, попадає в повну залежність від магнатів. Лише невеликій частині вдалося відшукати й повернути свої колишні землі; більша частина дістає маєтки вже від магнатів на умовах васальної залежности або оренди, а то й просто вступає до них на службу в характері управителів, адміністраторів, економів, офіціалістів і т. д.

Здобувши знову величезні простори землі на Україні, пани стали перед завданням насамперед їх заселити, щоб потім завести якесь господарство. В селянському населенні недостачі не було. На заклик панських «осадників», які обіцяли по давньому пільгові роки свободи від усяких повинностей, потяглися селяни з західньої Волині, з Полісся, Галичини, навіть із лівого берега Дніпра, Гетьманщини, осаджувалися на порожніх землях, і потроху в краю почали виростати нові села, здебільшого на руїнах колишніх. Приходили не тільки українці, але й поляки-мазури, але вони зливалися з масою українського населення, переймали його мову й звичаї, залишаючися хіба при своїй римо-католицькій вірі. Пани приймали всіх, і втікачів, і навіть людей «із чужими жінками й з чужими волами»; перші роки не вимагали ніяких повинностей, поки пересельці не обзавелися господарством і поки не минали «пільгові роки». Але й в перших роках панщини обовязки панщизняні не були дуже важкі. Власники маєтків почували велику потребу в робочих руках і готові були йти на всякі уступки й терпеливо дожидати, доки їх нові піддані влаштуються як слід і заведуть справжнє господарство.

Та ось помалу «пільгові роки» минали. Більшість земель по латифундіях була роздана дрібній шляхті в оренду або в застав. Панщина щільніше присувалася до селян, які вже були звикли до повної волі; шляхта, яка тепер безпосередньо мала діло з селянами, почала вимагати від них щораз більше праці на свою користь. Зростала сіть панської адміністрації й щораз тісніше обхоплювала життя селянина з усіх боків. Відновилася з появою римо-католицького духовенства й колишня нещаслива політика навертання православних на унію. Все це дратувало народ і викликало з його боку реакцію. Але тепер не було кому, як колись за часів козаччини, організувати опір, і перед тими, що не хотіли миритися з кріпацькими порядками, залишився тільки шлях пасивного опору або індивідуальної боротьби: або тікати знову кудись за кордон, шукати собі щастя-долі десь на Гетьманщині, в Молдавії, Туреччині, або ж підшукати собі ватагу однодумців, не боятися стати поза межами закону й вести боротьбу, мстивши своїм соціальними гнобителями. В недавно заселеному краю було багато бродячого авантурницького елементу, щоб постачати людський матеріал для таких ватаг. Це були просто розбійники, які нападали на панські маєтки, на жидів і взагалі на заможних людей. Але в самих розбоях був виразно помітний момент соціальної боротьби: ці розбійники — до них почали прикладати імя гайдамаків, здебільшого не чіпали людей бідних і взагалі селян. Через те вони користувалися спочуттям селянської маси, яка звикла дивитися на них, як на своїх оборонців, або принаймні месників за свої кривди.

Був ще один момент, який відіграв роль в розвитку гайдамаччини, а саме — близьке сусідство з Запорожжям. Степи запорозькі служили пристановищем, де гайдамаки переховувалися від переслідувань з боку польських властей, де вони могли відпочивати після своїх наскоків, організовуватися й робити нові наскоки. Правда, запорозька влада переслідувала в себе гайдамаків, ловила їх і карала. Але серед рядового козацтва гайдамаки тішилися симпатією й тому, не вважаючи на суворі накази січової старшини, гайдамаки дуже часто знаходили собі притулок на запорозькій території по лісах, балках, прибережних печерах і різних потаємних схованках. Та й чимало запорожців вступало, розуміється нелегально, в ряди гайдамаків, було організаторами й ватажками гайдамцьких відділів, допомагало їм зброєю, кіньми і взагалі матеріяльними засобами. Нарешті треба згадати, що на боці гайдамаків було часом спочуття й православного духовенства, озлобленого переслідуванням з боку уніатів, які намагалися навернути його силоміць на греко-католицький обряд.

Все це зумовило таке становище, що гайдамаки в очах населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент. В. Антонович у своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд, поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм слугою. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри й національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450 золотих на брата, добули собі коней. Тоді вони розійшлися по селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.

В половині 30-х років запорожці вертаються на свої давні місця, прийнявши російське підданство. Вони робляться безпосередніми сусідами польської України. Вони приносять із собою традиційну неприязнь до панських порядків у відносинах до селян. Гайдамаки, як вже згадувалося, знаходять у запорожцях певну опору, хоч і не офіційну. Завдяки участі запорожців, «гайдамаччина, як каже Антоновч, стає безперестанною, організованою війною проти шляхти». Поруч із запорожцями спочуття до гайдамаків показує й населення лівого берега Дніпра — на Гетьманщині. Гетьманці самі дуже рідко беруть активну участь у гайдамацьких рухах, але вони допомагають гайдамакам організуватись, переховують їх у себе, постачають їм зброю і харчі.



Польська адміністрація в краю й шляхта опиняються перед дуже складним завданням: організувати оборону проти гайдамацьких куп, які починають вести постійну, безперервну партизанську боротьбу й роблять неможливим хоч трохи спокійне ведення господарства в краю. Польська держава розпоряджала в половині XVIII віку дуже незначною військовою силою. Ще в 1717 році шляхта добилася обмеження постійної армії до 24.000 людей, і такий контингент був гарантований, на основі конвенції, російським урядом, якому це було дуже на руку: Польща робилася супроти його безборонною, й російські війська вільно входять до Польщі, для збройних інтервенцій, як це було в 1733 і 1768 роках, або щоб перейти через польські провінції до Туреччини, чи до Прусії, як це було в 1738 р. і в часі Семилітньої війни. Тимчасом як сусідка Польщі, маленька Прусія, тримала постійну стотисячну армію, а друга сусідка — Росія мала постійну армію в 200.000 людей, Польща мала фактично всього 17—18 тисяч. Для великої держави, якою була польська Річ-Посполита, це була зовсім мізерна сила. З тих 17—18 тисяч тільки 12 тисяч стояло в Короні, себто в Польщі, решта стояла в Литві. Польська армія була поділена на чотири так звані «партії»: великопольську, малопольську, сандомірську й українську. Партія означала дивізію або корпус. Отже на цілу величезну область правобережної України, на три великі пізніше губернії — Волинську, Подільську й Київську призначалася одна дивізія, в якій фактично не було й чотирьох тисяч вояків.

Розуміється, цієї сили не вистачало ані на те, щоб обороняти границі держави, ані на те, щоб підтримувати внутрішній спокій. Уряд робив спробу зорганізувати міліцію з дрібної, так званої чиншової шляхти, але з цього нічого не виходило, так само, як і з найманої за гроші міліції: до таких найманих міліцій ішов усякий авантуристичний люд, який у мирний час грабував населення, а підчас розрухів переходив на бік гайдамаків. Залишилася ще одна сила, яка фактично й була одинокою опорою панської влади на неспокійній українській землі, це були так звані «надворні міліції», утримувані на свій кошт магнатами, власниками великих земельних латифундій. Польські магнати здавна звикли мати своє надвірне військо. Тепер мати свою власну озброєну силу було необхідністю для Потоцьких, Любомірських, Браницьких та інших земельних магнатів, щоб охороняти їх маєтки. Вони й заводять особливу міліцію з власних селян, яких для того звільняють від кріпацької роботи, організують їх на козацький лад, дозволяють вибирати собі отаманів, сотників, осавулів, тільки головний начальник — полковник мав бути шляхтичем. Число такої панської міліції доходило іноді в окремих магнатів до чотирьох-пятьох тисяч.

Не маючи змоги цілком викорінити гайдамацький рух, польська адміністрація раз-у-раз зверталася за допомогою до російських властей, до російського посла в Варшаві і навіть просто до Петербургу. Російська влада наказувала своїм пограничним агентам ловити гайдамаків і карати, не дозволяти їм переходити на російську територію, та взагалі подавати польським властям поміч у боротьбі з гайдамацьким рухом. З наказу російської влади й запорозька січова старшина переслідує гайдамаків. З свого боку польська адміністрація, вважаючи запорозьких козаків за головних помічників гайдамаків, хапалася репресій супроти запорожців: вона часто захоплювала запорожців, які приходили на правобережну Україну з торговою метою, і страчувала їх. Так, наприклад, одного разу в Брацлаві підчас ярмарку заарештовано й страчено близько трьохсот запорожців; другого разу в Немирові повішено 18 запорожців, які приїхали купувати хліб. Дуже часто польські військові команди заскакували на запорозьку територію й руйнували запорозькі оселі. Все це, розуміється, тільки загострювало обопільне ворогування.

Це ворогування при першій же нагоді доводило до відвертого вибуху. Така нагода трапилася в 1734 році. Боротьба за спорожнений по смерті короля Августа Саксонського польський престол довела до інтервенції Росії. Супроти кандидатури Станіслава Лещінського, якого підпирала Франція, Росія піддержувала кандидатуру саксонського курфірста Августа III, сина покійного короля. Російська армія вступила в Польщу. Через правобережну Україну марширували гетьманські козаки, які йшли з російською армією в Польщу. Це викликало серед місцевих селян надії, що Росія забере собі українські землі зпід Польщі й скоро наступить кінець шляхетському пануванню.

Весною 1734 р. на Київщині розпочався повстанчий рух. Купи збунтованих селян били й виганяли шляхту та жидів, захоплювали цілі міста й містечка. Літом рух перекинувся на Поділля й на південно-західну Волинь. На Поділлі на чолі руху став козацький сотник Верлан, що був начальником надвірної міліції князів Любомірських. Він збунтував свою сотню, назвав себе полковником і зорганізував з повстанців цілий полк. Він скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан узяв Броди, Жванець і розпустив свої відділи аж під самий Львів. Повстання почало прибирати поважний характер. Але тимчасом росіяни посадили на польський престол Августа III саксонського, поляки мусили його признати, й тепер російське військо почало приборкувати народний рух. Без особливих зусиль росіяни розбили повстанчі купи. Провідники на чолі з Верланом утекли до Молдавії. Але чимало повстанців залишилось й вело далі по виході з краю російських військ партизанську боротьбу. Запорожець Грива зорганізував велику купу гайдамаків і взяв навіть міста Чигирин і Крилов. Цілих два роки 1737 і 1738-й ішла боротьба польських військових команд із гайдамаками. Тільки за допомогою козацького сотника Сави Чалого, який став на польську службу, вдалося приборкати гайдамаків. Сава Чалий навіть взяв і зруйнував запорозький Гард, себто кріпость, над річкою Бугом. Але скоро після того запорожці помстилися, вбивши Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року.

Партизанська боротьба з гайдамаками прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, ті чинили попросту розбійні наскоки на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого становища, нагромаджувалася енергія для нового вибуху; тоді гайдамаки були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе організаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорганізувалися на запорозькій території, перейшли границю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серйозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорганізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого плану, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас грабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воєводств припинила повстання.

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи своє коріння в умовах соціально-економічного й політичного життя на правобережній Україні, це повстання було зв’язане з подіями міжнародного характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки збіжевого експорту переносилися з берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевності в економічному житті й відсутності виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликало серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної України, довше, ніж де інде, затяглися пільгові роки свободи від панщизняних обов’язків. Але тепер і тут ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало якесь насильство над собою.


Одночасно на південній Київщині загострилися й відносини реліґійні. Керманичі уніатської церкви в особі митрополита Володкевича, який перебував у Радомишлі, й його помічника Мокрицького, повели дуже енергійний натиск на православне населення. Їх підтримували військові й цивільні власті. Правне становище православної церкви в межах Польщі було дуже невпорядковане. Православні парафії на Київщині залежали від єпископа, який жив на Україні лівобережній, у Переяславі, отже не був польським підданим. Йому належало право висвячувати священиків. Одначе польські пограничні власті всіма способами утруднювали відносини православної пастви з своїм закордонним пастирем. Та й помимо того, щоб православний священик міг обняти парафію, треба було згоди як уніатського декана, так і місцевого дідича. На цьому ґрунті виникали постійні непорозуміння. Митрополит Володкевич і офіціал Мокрицький заступили стару тактику відкритого переслідування православних і примушування їх силою переходити на унію — новою тактикою, яка полягала в безкінченних дрібних причепках; ці причепки робили життя православного сільського духовенства просто невиносним. Мокрицький при тому жорстоко поводився з православними священиками, за найменшу провину садовив їх до тюрми, бив без милосердя різками і всіма способами знущався. Багато з сільського духовенства назверх визнали унію, хоча в душі залишалися вірні православ’ю, багато й з світських людей примушені були удавати уніатів, хоча в душі ненавиділи унію. Все це утворювало атмосферу взаємної ненависті й недовір’я.

В половині XVIII ст. єпископську катедру в Переяславі обійняв енергійний Гервасій Линцевський. Не маючи змоги сам особисто відвідувати підвладні йому парафії на польській Україні, Линцевський призначив у 1761 р. своїм намісником Мелхісидека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського монастиря. В його особі він знайшов талановитого й енергійного помічника. Мелхісидек зорганізував живий православний рух, осередком якого були монастирі на південній Київщині, серед густих лісів, близько від Запорожжя: Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші. Він порозумівся з запорожцями й дістав від них поміч. Він підняв дух православного населення, а цілі сільські громади, які вже вважалися за уніатські, почали знову вертатися до православ’я. Коли уніатські власті стали робити Яворському перешкоди, він звернувся за допомогою просто до київського митрополита. Але, коли Мелхісидек вертався з Київа, його схопили й посадили до тюрми. Йому вдалося втекти з тюрми на Січ; звідси він поїхав до Петербургу, добився аудієнції в самої цариці Катерини й дістав від неї обіцянку дипломатичної допомоги.

Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського монастиря. Він застав удома репресії з боку уніатських властей проти викликаного ним руху. Вимушений інтервенцією Росії й Прусії з 1767 році закон варшавського сейму про релігійну толеранцію не вплинув на ослаблення релігійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові плани: він разом із запорожцями думав про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була міжусобиця, яка наступила в Польщі в 1768 році.

В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто збройне повстання проти свого уряду. Ця конфедерація була заключена в місті Барі на Поділлі під проводом Казимира Пуласького. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського війська під проводом генерала Кречетнікова вступив на територію польської України й почав збройною рукою розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на меж між Київщиною й Волинню.

Політичну ситуацію дуже зручно використали керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському монастирі. На чолі цього повстання став Максим Залізняк. Він був родом із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року з’явився на Україні під виглядом монастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському монастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально встановити, що ядро Залізнякового війська складалося з людей, які прийшли із Запорожжя; це не були регулярні запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були різні наймити, які працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, вважає, що гайдамаки мали певний план: обхопити Київщину з усіх боків, і через те повстання розпочалося майже зразу в чотирьох пограничних пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського монастиря відділ у кілька сот людей і вирушив із ним) через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку на Україну. По всіх містах і скрізь по селах повстанці вирізували шляхту й жидів. Народ брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців цілими купами. Головним об’єктом Залізнякового походу було місто Умань.

Умань належала магнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з Молдавією й Туреччиною. Місто було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих купців, тут була василіянська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом губернатора довірений Потоцьких Младанович. В його розпорядженні був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція під командою сотника Івана Гонти. Цьому Гонті судилося відіграти поруч із Залізняком найвидатнішу роль в цілій трагедії гайдамацького повстання та стати постаттю, яка приковує до себе й досі пильну увагу як української, так і польської історіографії. Коли польські історики таврували Гонту як зрадника й розбійника, то українські визнали його за героя визвольної боротьби, за мученика, який заплатив страшними муками за своє бажання звільнити рідний народ. Особливо ідеалізувала Гонту стара народницька школа українських істориків із професором В. Антоновичем та редакцією журналу «Кіевская Старина» на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка дала поетичну апотеозу уманському сотникові, зробивши його центральною постаттю в поемі «Гайдамаки».

Гонта сам був син селянина й зробив добру кар’єру на службі в народній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв’язаним своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Коли рознеслася чутка про повстання й про криваві успіхи гайдамаків, Умань наповнилася втікачами-шляхтою й жидами. Младанович вислав Гонту з козацькою міліцією проти Залізняка. Але Гонта з цілим своїм відділом перейшов на бік повстанців і разом із ними рушив на Умань. Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно — не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як думає Антонович, Гонта підчас переговорів із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім’я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він признав за свій обов’язок приєднатися до народної справи, Ів. Франко звернув увагу на те, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця. До Франкової думки схиляється й Гермайзе.



Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого загинуло близько двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголошено гетьманом, а Гонту полковником уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких часів. Уніатам запропоновано або прийняти православіє, або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Але доля повстання залежала від того, як поставиться до нього російський уряд. Спочатку російські власті ставилися до гайдамацького руху доволі доброзичливо. Ослаблення Польщі через внутрішні розрухи не суперечило інтересам російської політики. Російський посол у Варшаві Рєпнін радив начальникові російського корпусу в Польщі генералові Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не вживати проти них збройної сили; він радив поводитися з ними ласкаво, по приятельськи. В залежності від таких поглядів і російська політика щодо гайдамацького руху носила спочатку подвійний характер. Але ця подвійність тільки провокувала гайдамаків, які були свято переконані, що вони роблять в інтересах російського уряду.

Одначе картина перемінилася відразу після того, як один гайдамацький відділ, гонячися за шляхтою й за жидами, перейшов турецьку границю й спалив турецьке місто Балту, де хотіли сховатися втікачі. Це викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдавського князя. Турки грозили війною, Росія ще не була до війни готова, й серед урядових кругів настав переполох. Рєпнін зараз же написав до Кречетнікова про потребу негайних репресій проти гайдамаків, це саме писала з Петербургу й цариця Катерина. Доля повстання була тим самим вирішена. Кречетніков вислав зпід Бердичева полк російських козаків під командою полковника Гурєва. Той наблизився до Умані й завів приятельські переговори з гайдамаками. Так було доти, доки не прибув йому на підмогу ще полк піхоти. Тоді Гурєв закликав до себе на бенкет гайдамацьких ватажків, котрі не сподівалися з його боку нічого злого, й звелів їх заарештувати; потім кинувся на гайдамацький табор і почав забирати в полон гайдамаків. Він захопив 900 людей, а решта розбіглася. В руки Гурєва попали Залізняк, Гонта й цілий ряд менших ватажків. Тимчасом прибув із військом і генерал Кречетніков. Він звелів віддати гайдамаків, які були польськими підданими, до рук польським властям, а російських підданих вирядити на суд до Київа. Коли прибув відділ польського війська, йому було передано 846 полонених із Гонтою на чолі. Суд і кара мали надзвичайно жорстокий характер, відповідно до страшенного озлоблення польської сторони. Головний суд відбувся в селі Кодні коло Житої під проводом генерала Стемпковського. Не зважаючи на інтервенцію гуманного короля Станіслава Августа, майже всіх бранців після жорстоких тортур покарано смертю. Другим місцем суду було село на Поділлі.

Російський уряд мусив карати тих учасників повстання, які були підданими Росії. Властиво кажучи, покарання гайдамаків мало носити демонстраційний характер, щоб показати туркам, а також ляхам, що російський уряд не співчуває повстанню й не несе за нього відповідальності. Тому частина присудів мала бути виконана на турецькій границі в присутності запрошених на це видовище турецьких урядовців, а частина на польській території. Всі 250 гайдамаків із Залізняком на чолі, привезені до Київа, були засуджені на смерть, але властям була дана таємна інструкція замінити смертну кару вже в самий момент виконання карою на тілі: гайдамаків мали бити кнутом, вирвати кожному ніздрі, покласти гарячим залізом тавро на чолі та на щоках, і після того вислати на вічні каторжні роботи до сибірських рудників.

Як каже проф. Гермайзе, «російський уряд, не почуваючи себе в праві карати гайдамаків, яких він сам до певної міри провокував повстання, не зовсім благородно, але дуже хитро вийшов із складного становища, зменшуючи фактично кари й заміняючи їх з дипломатичною метою показною театральщиною». Присуд виконано, і Залізняк із своїми товаришами після жорстокої кари помандрував до далекого Сибіру. По дорозі він зробив спробу втекти, але був зловлений й таки допроваджений до Сибіру, де мабуть і закінчив свій вік.

Повстання таким чином було задавлене, але причин народного незадоволення — тяжкого становища селян і переслідування православної віри не було усунуто, і серед народу залишилося глухе озлоблення й ненависть до шляхетського режиму. З другого боку, серед місцевої польської адміністрації й серед шляхти панувало глибоке недовір’я до селянської української маси, яку ввесь час підозрювано в замислах нового гайдамацького повстання. Раз-у-раз на підставі різних чуток виникала серед шляхти й місцевої адміністрації паніка, й тоді розпочиналися жорстокі репресії проти православного духовенства та селян. Особливо великих розмірів набрала тривога в 1789 році на Волині, коли на підставі якихсь неясних чуток місцева адміністрація заарештувала сотні людей, з яких багато приплатило життям, як можна думати, зовсім неповинно. Серед цієї тривожної атмосфери закінчилося польське панування на правобережній Україні: на основі другого розділу Польщі 1793 року воєводства Київське, Брацлавське, Подільське і східну частину Волині забрала Росія. По третьому розділу 1795 року забрала Росія й решту Волині та ще східну частину Холмщини; головну частину Холмщини забрала Австрія. Росія сформувала з приєднаних областей три губернії: Київську, Подільську й Волинську. Правобережна Україна ввійшла в нову фазу свого життя.

Тож, я вважаю, що гайдамацький рух був боротьбою за національне визволення. Тому що люди боролися за свою свободу, незалежність та гідні умови життя. Прикладом цього можуть бути наведені вище факти, такі як героїчні вчинки Гонти і Залізняка. Звичайно, були і псевдо гайдамаки, метою котрих було власне збагачення шляхом розкрадання майна інших людей. Але на світі є різні люди. І коли 100 чоловік буде думати про народ знайдеться 1, який буде намагатися отримати власну вигоду.

Список використаної літератури:

;1.Дмитриев А. Гайдамаччина.– М., 1939.– С. 5-6

2.Храбан Г. З історії гайдамаччини // Український історичний журнал.– 1968.– № 6.– С. 98-100.

3.Антонович В. Материалы для истории гайдамаччины // Киевская старина.– 1888.– Кн. 11.– С. 307-325.

4Кулаковський В. Народ про гайдамацький рух // Народна творчість та етнографія.– 1967.– № 2.– С. 88-92.

5.Кейда Ф., Мишанич С. Гайдамаки та опришки – виразники національно-визвольних змагань українського народу.– Донецьк, 1995.– С. 53-94.

6. Д. Дорошенко. Нарис..., т. II, . Вид. друге “Дніпрова Хвиля”, Мюнхен, 1968

7. Матеріали для исторіи Коліивщини или резни 1768". (Н. Костомаров). "Киевская Старина", 1882, кн. 8.

8.Матеріяли до історії Коліївщини", (М. Грушевський). Записки НТШ, Львів, 1906.

9."Матеріяли до історії Коліївщини". (С. Грущенко). ЗНТШ, Львів, 1904, т. LХІІ.

10."Матеріяли до історії Коліївщини". (І. Франко). ЗНТШ, Львів, 1904, т. LХІІ.

11."Матеріяли до історії Коліївщини". (І. Шпитковський). ЗНТШ, Львів, 1908, т. ХСVІ.

12."Матеріяли до історії Коліївщини": "Василіянські Записки й листи про Коліївщину". ЗНТШ, Львів, 1904, т. LVІІ

13.В. Антонович - "Розвідка про Гайдамаччину". "Руська Історична Бібліотека", т. ХІХ, Львів, 1897.

14.В. Антонович - "Уманський сотник Іван Гонта". "Р. І. Б." т. ХІХ, Львів, 1897.



15.Я. Шульгин - "Начерк Коліївщини". "Руська Історична Бібліотека" т. ХХ. Львів, 1898

16. Антоній - "Сава Чаленко". (Из исторіи Гайдамаччини прошлого века. Перевод с польского). "Киевская Старина", 1887, кн. 2.
Категорія: Реферати | Додав: asket (23.09.2009)
Переглядів: 1004 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ