Агресія більшовицького Раднаркому проти Української Народної Республіки - Реферати - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Реферати

Агресія більшовицького Раднаркому проти Української Народної Республіки
Початок Українсько-Більшовицької війни.

Одразу ж після проголошення УНР більшовики розробили план усунення ЦР з державно-політичного життя. Задля цього 17 грудня 1917 р. вони скликали Всеукраїнський з’їзд Рад. Однак більшість із 2000 делегатів підтримала Центральну Раду. Керівництво з’їздом взяла на себе есери, обравши його головою Михайла Грушевського. Тоді члени РСДРП на чолі з Володимиром Затонським (124 особи від 49 рад) переїхали до Харкова, об’єднались ЇЇЇ з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 24-25 грудня з’їзд Рад України. Безумовно, цей непредставницький з’їзд (близько 200 осіб) був нелегітимним. Все ж він проголосив Украйну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва – Українська Народна Республіка) як федеративну частину Російської Республіки. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) 17 грудня сформував Народний секретаріат на чолі з Миколою Скрипником (1872-1933).


2. Ультиматум Леніна.

Того ж дня Петроградська Рада народних комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, в якому більшовики, послуговуючись демагогічними гаслами про право нації на самовизначення, насправді позбавляли український народ права самостійно вирішувати свою долю, не визнавали ЦР „за представницю працюючих мас української республіки”. Безцеремонно втручаючись у внутрішні справи України керівники Рад наркому вимагали від ЦР капітулювати перед більшовицькими агресорами – пропустити російські війська на Південний фронт та припинити роззброєння Червоної армії. Радіотелеграма закінчувалась ультиматумом: у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме ЦР в „стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні”.

20 грудня 1917 р. з’їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відкинув умови ультиматуму. Отоді Раднарком вирішив силою зброї встановити „революційний лад” в Україні. Проти УНР було кинуто 30 тис. Армію. Наприкінці грудня більшовики зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. В українсько-більшовицькому двобої сили були нерівні, тому політичний провід УНР намагався укласти договір із державами Троїстого союзу. Англія та Франція ще наприкінці 1917 р. авансом визнали автономну УНР, направивши до Києва своїх представників.


Четвертий Універсал ЦР.

Водночас політичний провід прагнув остаточно констатувати державну незалежність України. 22 січня 1918 р. ЦР прийняв 4 Універсал, в якому було стверджено:

„Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежно, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів”.

Універсал доручав урядові завершити переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; після укладання мирного договору демобілізувати армію і створити міліцію; навесні роздати без викупу всю землю селянам, а також взяти під суворий контроль банки. Універсал став поворотнім пунктом української революції, бо нарешті українці рішуче заявили, що метою їхніх визвольних змагань є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу.

Паралельно з 4 Універсалом Мала Рада обговорювала й 24 січня ухвалити „Закон про національно-персональну автономію”, в якому підтверджувалось право національних меншин на самостійне влаштування свого національного життя в Україні.


Трагедія та героїзм під Крутами.

Проголошення самостійної УНР ще більше активізувало дії більшовиків, які розгорнули широку підривну діяльність. Під впливом більшості агітації українські полки імені Сагайдачного, Дорошенка, Богдана Хмельницького, Шевченка, Грушевського залишились у казармах, голосивши нейтралітет. Стрілецька рада вирішила не втручатись у події. Але 29 січня 1918 р. за вказівкою ЦР курінь Січових стрільців взяв участь у придушені цього антиукраїнського виступу. Уранці 4 лютого, коли до „Арсеналу” підійшли полки вільного козацтва і Гордіївський, вдалося наблизитися до заводу.

Однією з найтрагічніших сторінок історії того часу є бій під Крутами.

20 січня 1918 року на переговорах Бахмач - Ніжин (під Крутами) останній резерв УНР - Допоміжній Курінь Студентів Січових Стрільців стає до бою. 300 юнаків з Києва, переважно юнаки Військової школи і студенти гімназій, під орудою сотника Омельченка. По три набої на душу. Проти 13000 муравйовських зарізяк

Крути - залізнична станція між Бахмачем і Ніжином, біля якої 17 (30). 1.1918 (на думку деяких дослідників - 16 (29).1.1918) відбувся бій сотні Першої військової школи ім. Б.Хмельницького та сотні Помічного Студентського Куреня проти наступаючих на Київ більшовицьких військ під командуванням П.Єгорова.

У січні 1918 з декількох напрямків до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням М.Муравйова.

1.1918 на українсько-більшовицький фронт в р-н Бахмача виїхав Помічний Студентський курінь на чолі з сотником Омельченком, сформований з студентів-добровольців Українського Народного Університету та Київського Університету ім. Св. Володимира, учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії.

29.1.1917 р. бійці Студентського Куреня, учні Військової школи і невеликий відділ Вільного Козацтва (всього бл.300 чол.) зайняли оборону обабіч залізничного полотна поблизу станції Крути (у напрямі до станції Пліски). Вранці 17 (30).1.1918 більшовицькі війська (6 тис. чол.), які складалися з петроградських і московських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту, розпочали наступ.

1918. 1 січня. До Брест-Литовська прибула українська делегація, яку очолював Всеволод Голубович, у складі М.Любинського, М.Полоза та О.Севрюка. Перше засідання конференції за участю українських делегатів відбулося 6 січня. Тут українці заявили, що передумовою їхньої участі в переговорах є приєднання до України Холмщини і Підляшшя та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Проте ця умова не була прийнята.

Питання про визнання України як самостійної держави стало предметом дискусії 10 січня. Троцький, який очолював делегацію петроградського уряду, запевнив конференцію, що "не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах", що вона виступає "як самостійна делегація і такою признає її російська делегація", чим викликав немилість ЦК РКП. Однак переговори затягувались. А у цей час більшовицькі війська вже захопили велику частину Лівобережжя і почали оточувати Київ, а в самому місті більшовики готували повстання проти українського уряду. Вибухнуло воно 28 січня. Це повстання мало прокласти шлях російській армії під командуванням Муравйова. І лише після проголошення УНР кайзерівські дипломати почали серйозний діалог з київськими колегами.

У ніч на 9 лютого 1918 р. українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, домоглися укладання мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною, у таємний протокол до якого включено статтю про поділ Галичини на польську та українську, обєднання Галичини і Буковини в один коронний край Австро-Угорської імперії. Там же були закладені основи ухвали, за якою Радянська Росія визнала УНР. Водночас українські делегати просили представників Німеччини прискорити відправку в Україну сформованих у німецьких таборах Раштат, Весляр, Фрайштадт з військовополонених українців 2 дивізій (званих за кольором форми синьожупаниками і сірожупаниками), а також галицьких частин, зокрема легіону УСС, щоб за допомогою цих військ повернути Україні втрачені території. Але як Німеччина, так і Австро-Угорщина надіслали свої війська не так для допомоги ЦР, як для чергового пограбування українських земель.

Тільки через місяць на тяжких умовах був підписаний мир з Радянською Росією.

Український уряд, який перед тим не звертав належної уваги на розбудову дисциплінованої військової сили, опинився у скрутній ситуації. Справу дуже погіршувало те, що українізовані полки потрапили під вплив більшовицької агітації і у цей критичний час розкладалися або, ще ганебніше, проголошували нейтралітет.

І ось на допомогу прийшли добровольці. Хоча про яких добровольців могла бути мова? Добровольці - ті, хто виступає з доброї волі. А їм сказали так: "Або згоджуйтесь бути добровольцями, або повертаєтесь по своїх домівках і немає чого вам робити серед студентів".

І повезли їх у холодних вагонах на станцію Крути. Хлопці вийшли з вагонів і ще довго йшли пішки лютим морозом. Нарешті зринула команда ставати табором, братися за шанцевий інструмент і якомога надійніше закопуватися в землю.

Ввечері, коли хлопці, обливаючись липким потом, довбали замерзлу землю, кінна розвідка сповістила, що насувається ворожа сила, удесятеро потужніша за нашу. Отже, бій почався вранці. І зелене наше військо, яке цілу ніч мерзло в земляних норах, почало боронити рідну землю. Вітер пробирав до кісток, а голі руки прикипали до металу зброї.



А на сході червонівся пружечок неба. На тому пружечкові виникали з мороку постаті вершників.

Це були червоні козаки. Вони перебігали з однієї місцини на іншу, власне, й не перебігали, а мовби перекочувалися темними клубками над імлистою рівниною з кивавими відблисками сонця. І, здавалося б, яка може бути загроза у цих іграшкових постатях? А вони перебігали й перебігали, мовби випробовуючи, чи міцні нерви у юнаків. І чиїсь нерви таки не витримували - лунали постріли. У відповідь - густий шквал ворожих пострілів.

Постріли лунали, від берега до берега лунко репала крига, і вбиті юнаки падали один за одним у білий сніг, який ставав вже не білим, а червоним і танув від гарячої юнацької крові. Так тривало годину, а може, і дві. Потім в атаку пішла муравйовська піхота.

Лунали постріли. Хтось кричав: "Смерть московським катам!" Передні москалі-більшовики падали, хто долілиць, хто на бік, хто навзнак, хто відразу випускав зброю, а хто затискував у руці і падав разом з нею. А задні, сп'янілі від запаху пороху й крові, втоптували у землю тіла своїх товаришів і бігли вперед.

Та раптом з шанців почулась розлога мова "максима". І більшовики кинулися врозтіч.

Ще мить - і перемога. Та саме цієї миті хтось розпачливо закричав: "Зрада! Хлопці, потяг відходить! Старшина покидає нас!" І хлопці, повершувшись спинами до ворога, щодуху побігли наздоганяти потяг із старшиною.

"А червоні козаки перелітали через шанці, наздоганяли чорношинельних юнаків, стинали їм голови, рубали руки тим, хто здавався на ласку переможців, розвалювалися навпіл - од плеча до пахвини. Не милували нікого, рубали всіх підряд, наче опудала на учбовому плацу..."

Протягом 5 годин українські підрозділи стримували атаки ворога. Проте незабаром, скориставшись кількаразовою перевагою чисельності, наступаючі зім'яли оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища та небажаючи здаватись в полон ворогові, бійці Студентського Куреня пішли в багнетну атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів (серед них - Божко - Божинський, М.Лизогуб, О.Попович, В.Шульгин, П.Кольченко, М.Ганкевич, Тарнавський. Соколовський та ін.) були захоплені в полон.

Перед стратою гімназист Пипський почав співати гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили всі засуджені на смерть. Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Декілька бійців, яким вдалося врятуватись, вночі розібрали залізничну колію і все-таки на кілька днів затримали наступ червоної гвардії. Після звільнення території України від більшовиків, за розпорядженням українського уряду, 19.3.1918 у Києві відбувся урочистий похорон 280 полеглих у бою під Крутами.

Бійці цього куреня бились із завзяттям, але стримати більшовицьку навалу не змогли. Крутянський бій підтвердив не лише готовність молоді відстоювати ідеали української революції, але серйозні прорахунки ЦР щодо оборони республіки, зокрема, нехтування її лідерів створенням регулярної армії та переоцінкою захисних можливостей народної міліції.


Лютий 1918.

Та втримати Київ Центральній Раді не вдалося. 8-9 лютого 1918 р. червоноармійці після масового обстрілу увійшли до столиці. Отоді війська Михайла Муравйова почали виконувати наказ командира „нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції”. За деякими відомостями було розстріляно від 3 до 6 тис. осіб, зокрема тих, хто говорив „націоналістичною” українською мовою. Жорстокість Муравйовців остудила про більшовицькі настрої частини робітництва столиці. У Муравйовському наказі №14 цинічно стверджувалося:” Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо її силою цих багнетів”.

Російський Рад нарком вирішив також підтримати сеператицькі сили у Донбасі, де тоді проживало півтора млн. українців і близько 600 тис. росіян. З цією метою в регіон терміново перекинули добре вишколений латиський полк. А вже 9 лютого 1918 р. більшовик С.Васильченко доповів делегатам 4 обласного зїзду Рад депутатів Донецько-Криворізького басейну про схвалення Леніним ідеї створення Донецько-Криворізької Республіки. Депутати-більшовики підтримали доповідача у необхідності виходу території басейну з України і наданні допомоги Петрограду. Проти створення сепаратної республіки виступив член харківського уряду Микола Скрипник, запропонувавши оголосити цей край автономною частиною Південно-російської української республіки, яка входитиме до Всеросійської Федерації Радянських Республік. Але його не підтримали. І 12 лютого було проголошено Донецько-Криворізьку Радянську Республіку. Її Раднарком очолив Федір Сергєєв (більшовицький псевдонім Артем)
Категорія: Реферати | Додав: asket (23.09.2009)
Переглядів: 768 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ