ДМИТРО ДОНЦОВ - Видатні особистості України - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Видатні особистості України

ДМИТРО ДОНЦОВ
ДМИТРО ДОНЦОВ


Сонячна і безжурна Таврія стала батьківщиною Дмитра Донцова. Народився він 17 серпня 1883 року за старим стилем. Михайло Сосновський відзначає, що побутові умови в батьківському домі були добрими. Великий вплив на формування особистості Донцова мав його дід, як тоді казали, свідомий українець. Батьки померли в ранньому віці: батько у 1894, на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, наступного року. "По смерті батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері”.

Пізніше виникла легенда, що Дмитро Донцов походив з роду козацького полковника Федора Донця, першого колонізатора Слобожанщини, про якого згадує Дмитро Багалій. Цей факт, одначе, документально не підтверджений. На Слобожанщині з тих часів і пізніше закорінилося багато як Донців, так Донцових і Донцових-Захаржевських і сьогодні дуже важко достеменно визначити його правдиве походження.

Дмитро Донцов належав до степового типу, поширеного на всьому півдні України, що також давало привід недругам випинати його російське походження, російські впливи і російську ментальність. Надзвичайно цікавим є його лист до Євгена Маланюка, написаний 19 вересня 1931 року. Дмитро Донцов згадував рідну Таврію. "Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, цебто від 6 років життя (батько мав їх в бібліотеці).

Родився я в Таврії, де і провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з Українців, Поляків, Жидів, Болгарів, Німців, Греків, Турків і Росіян. Звідки російські впливи? Одинокі російські впливи могли б іти від товарищів-жидів в реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею пахнів. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в рос(ійських) перекладах ковтав з "Истор(ического) Вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюго, Дікенса, Понсон де Терайля, Жаколіо, Ксав’є де Метра, автора "Вокамболя”, Ґете, Шілєра, Сервантеса, Мопасана. Родина теж була "таврійська”, цебто мішана, дід до кінця життя не навчився по-російськи, мати називалася Франціска (Франя), тітка – Поліна, їх вітчим був німець-колоніст, оповідала мати, що прабабка моя була італійка. Змалку пригадую як в тумані читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – "Не в добрий час” Стороженка або Гоголя. Звідки говорить Д(орошен)ко про російські впливи у мене? Мав дядька майора (що бився в 1855 р. на Кавказі), який з традиціями "штоса” і "гусар на саблю опіраясь” – мав майже комплєт видатних французьких письменників, який я в цілости перечитав. Де тут російські впливи? В подвіррю мого батька, одну з кам’яниць винаймала у нього одна шкоцька родина (Віннінгів), він був, що копав артезянські колодці. Моєми приятелями дитинства були Гарри, Джім, Лізей, Кейт, Джен, в віці від 3-х до 14 літ. Звідки ж у мене якісь російські впливи?

Що я не був в 1908 р. тим, що тепер? Певно еволюція в мене була, але дві засадничі речі (від котрих решта – "приложиться”) були у мене завше: ворожість до російської суспільности, не тільки до царату, і підкреслення потреби боротьби, а не угоди з нею, ну і відповідний тон... (–) Чому Д(орошен)ко не назове Макіявеля, Муссоліні, Сореля, Ніцше?”

З Донцовим взагалі важко було дискутувати. Його свідчення, хоч і можуть бути визначальними, проте не заперечують глибокого знання і майже інтуїтивного відчуття російської культури, яка разом з ідеологічною риторикою не могла не нав’язуватися дитині з початкової школи. Але схильність Дмитра Донцова до самоосвіти, до порівнювання і співставляння дозволила йому переконатися в пародійності імперської культури ще змалку.

Донцов закінчує в Мелітополі реальне училище, в приміщенні якого тепер знаходиться панчішна фабрика. У 1900 році він залишає рідне місто і переїздить до Царського села біля Петербургу, де продовжує освіту. "Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 році”.

Олександр Лотоцький також вчився в той час у Петербурзі. Він згадує, що "в петербурзькій студентській громаді дістав ідейне схрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше його можна було зустріти в публичній бібліотеці, – там він збирав запаси того знання, що стало опісля основою його виразно національного світогляду”.

Подібні свідчення залишив і Дмитро Дорошенко. "Ще навесні 1903 року я зауважив у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі читає українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов”.

У російській північній столиці Донцов зформувався як публіцист, набув перший досвід політичної роботи, увійшовши в коло українських соціал-демократів. "Д.Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім’я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума”, він став одним з її редакторів”. Донцов був соціалістом лише до тієї межі, коли ця доктрина не перетиналася з українськими інтересами. Ще в Петербурзі він знайомиться із "Самостійною Україною” Миколи Міхновського, а коли 1904 року Українська Студентська Громада переходила на соціялістичні позиції, відходячи від ідеї самостійности, Донцов був одним з тих, хто очолили опозицію.

Під час перебування в Києві у 1905 і 1907 роках його двічі заарештовують і він потрапляє до Лук’янівської в’язниці. Після другого арешту й восьми місяців ув’язнення, заходами брата, сестри і Валентини Яновської-Радзимовської його випускають на поруки. 1908 року він виїжджає в Галичину. У 1909-1911 роках Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті. У Відні також стається подія, яка пізніше вплинула на все його життя. Дмитро Донцов знайомиться і 1912 року одружується з українською студенткою Марією Бачинською – вірним другом і співробітником, яка любила і підтримувала його навіть після розлучення, до самої своєї смерті. Постать дружини відіграла виняткову роль не лише в особистому, але також у професійному і творчому житті Донцова.

Анатолій Бедрій пише про віденський період: "Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Д.Донцов інтенсивно використовував для як найбільшого здобуття знання гуманітарних наук (так як це він робив перед тим у Петербурзі), чим він згодом не раз викликав подив у других. На Віденськім університеті він закінчив 4 семестри і 1911 р. переїхав до Львова, де продовжував студії. Ступінь доктора юридичних наук він одержав 1917 року”.

Дмитро Донцов бере активну участь в українському політичному житті. Його еволюція від марксизму до націоналізму була швидкою і виразною. На першому студентському з’їзді у Львові, 1909 року, він виступає із соціалістичним "антиклерикальним” рефератом "Школа а релігія”, в якому мало не засуджує церковне "мракобісся”. Виступ на другому студентському з’їзді у Львові, 1913 року, називався "Сучасне положення нації і наші завдання”. Цей реферат мав величезний резонанс не лише в українському середовищі, а також серед усієї російської соціал-демократії, на що вказують виступи Володимира Леніна. Дмитро Донцов стверджує необхідність сепарації України від Росії. Хоч в тексті проглядається певна лояльність до Австро-Угорщини, стає очевидним наступний крок, тут ще не обумовлений – державна незалежність України.

Видатний діяч українського націоналістичного руху Остап Грицай згадував, який вплив мав у ті часи Дмитро Донцов на Євгена Коновальця, засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН): "Як один з чільних представників ЦЕСУСУ, – який у той час мав уже за собою чотири роки свого існування, – Коновалець брав участь у ІІ Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат "Справа університету”. Поза тим з’їзд залишився полковникові у тривкій пам’яті, особливо завдяки відомому рефератові Дмитра Донцова "Сучасне положення нації і наші завдання”. (...) "Знайомство з людьми цього кола – говорив Полковник, – дало мені змогу зрозуміти гаразд принцип соборности України і кермуватись ним як основною засадою в моїй праці далі. При тому не без значення для нас було й те, що ці діячі в хаосі тодішніх політичних обставин орієнтувалися з усією рішучістю на Австрію і при її допомозі надіялися – на випадок сподіваної тоді війни – повести успішно нашу національну справу. Можу сказати, що обіч науки у проф. Боберського та акту Січинського, знайомство з придніпрянською еміграцією – це третій найважливіший момент моєї молодости”.

Остап Грицай продовжує: "Зокрема, про згаданий уже реферат Донцова Полковник висловлювався ще й тепер з живим признанням, зазначаючи, що на галицькому ґрунті та в тодішніх умовах нашого життя він, завдяки своїй ширшій та сміливішій концепції, був своєрідною сенсацією”.

Зустріч і знайомство Євгена Коновальця із Дмитром Донцовим, без перебільшення, мало величезне значення для майбутнього України. Микола Климишин, одноліток Степана Бандери, який проходив разом з ним по Варшавському процесі, називає діяльність цих двох людей тими чинниками, "що мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного XX століття”.

Того ж 1913 року Дмитро Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Своїми публіцистичними й есеїстичними виступами він поступово стає відомою постаттю всеросійського політикуму, свого роду метафорою української чужорідності в межах Російської імперії. Так, лідер російських кадетів П.Мілюков, виступаючи 19 лютого 1914 року на засіданні Державної Думи казав: "У мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова "Модерне москвофільство”... Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами”.

Дмитро Донцов стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. Фінансований Австрійським урядом, СВУ виконав величезну пропагандивну антиросійську роботу на міжнародній арені, займався видавничими справами, вів активну організаційну діяльність серед українців у таборах для військовополонених під час першої світової війни. Проте Донцов входить у конфлікт з президією, вимагаючи суворої фінансової звітності та звинувачуючи провід в організаційній неспроможності. "Ціле нелеґальне українське життя і діяльність нелеґальних українських груп (в Україні) іде там зовсім незалежно і без жодного контакту з "Союзом”. Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова з СВУ вже у вересні був пресинг австрійців. Про це згадує Михайло Сосновський: "Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити СВУ в австро-німецьку агентуру”.

Дійшло до скандалу. Донцов писав: "Сподіваюся, що всі поважні сепаратистичні організації на Україні як дотепер, так і далі, цуратимуться сеї купки самозванців, і далі робитимуть своє велике діло – виборення самостійної України”. Колишні співробітники не залишалися в боргу, звинувачуючи його в русофільстві разом з іншими соціалістами: "А український нарід свято держиться "вєлікай недєлімай Рассеї”, про що свідчать такі відомі й популярні на Україні люде... як Юркевич, Донцов, Левинський і К°!” Хоч для Донцова соціал-демократія була вже перейденим етапом.

Одержавши ступінь доктора юриспруденції, він 1918 року переїздить до Києва і стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Після перебрання влади Директорією життя Дмитра Донцова стає загроженим. За допомогою Симона Петлюри та Євгена Коновальця він виїжджає спочатку до Берна, потім до Відня і повертається до Львова.

Тут доля знову пов’язує Донцова з Коновальцем, знайомство яких сягало тих часів, "коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили 1918 року в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "Літературно-Наукового Вістника”, а далі – "Заграви”. Часопис "Заграва” (1923-1924) був органом Партії Національної Роботи (Революції), за якою стояла УВО. Хоч є думка, що Донцов займав у цій партії ключові позиції, сам він у листі до Михайла Сосновського від 15 листопада 1968 року від участи в ПНР відмовлявся.

Так чи інакше, це були останні спроби Дмитра Донцова долучитися до поточної політики. За словами Богдана Кравціва, "Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він і творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях”.

Дійсні талант і призначення Дмитра Донцова також виявилися у редагуванні ним найпопулярнішого ще з дореволюційних часів журналу "Літературно-Науковий Вістник” з 1922 по 1932 рік, а після зміни назви часопису на "Вістник” – по 1939 рік. Донцов згадує, що "від того часу, особливо коли, завдяки Є.Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "Л.Н.Вістника”, – став я пропагувати свої ідеї, як "free lancer”, тільки в пресі і слові”. Він згуртовує навколо журналу цілу плеяду видатних письменників, ідеологів та есеїстів, стає основоположником яскравої групи "вістниківців”. "Дім Донцових у Львові у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським салоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів”.

Донцов впливав на духовну та інтелектуальну атмосферу українського Львова, плекаючи настрій войовничості й реваншу. Згадує Михайло Островерха: "Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора "Вістника”. Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське "Іль Прінчіпе” Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше гетто? Очевидно, я вхітно погодився на це”. Пізніше "Володар” Макіавеллі дійсно вийшов у книгозбірні "Вістника”.

Про ексцентричність Дмитра Донцова згадує і Петро Дужий. ОУН завжди турбувалася долею української інтелігенції, зокрема напочатку війни був складений список тих, хто особливо потребував допомоги. Сам П.Дужий і Климів-Легенда повинні були конспіративно передати Донцову певну суму в рейхсмарках на площі Ринок у Львові. Той побачив їх, дочекався, коли під’їде трамвай, тоді швидко підійшов і мовчки розкрив саквояж. Хлопці вкинули туди гроші, а Донцов вскочив у трамвай і поїхав. "Холера, хоч би подякував”, – сказав Климів-Легенда Дужому. Вони засміялися і пішли.

Пізніше Володимир Янів напише в "Енциклопедії Українознавства”: "Його ідеологія мала великий вплив на молодь "30-их рр.”, а його тези стали у великій мірі основою революційно-підпільної діяльности ОУН аж до післявоєнних років. Його ідеологія зустрілася з критикою демократичних і католицьких кіл; зокрема його етика, що випливала з волюнтаристичного і пантеїстичного монізму і виправдовувала всі вчинки, які б скріплювали силу нації ("аморальність”), була оспорювана християнськими публіцистами й соціологами. В загальному Донцов, більше, ніж будь-хто з сучасників, став постаттю рівночасно звеличуваною й засуджуваною”.

Есеїстика Дмитра Донцова мала вплив не лише на покоління сучасників. Ідеологічна цільність його натури була найсильнішим виявом духовного життя України міжвоєнних часів. "І, всупереч злосливо висмикуваним цитатам з ранніх статей Донцова, одне можна ствердити: дух, яким наповнений увесь дорібок Донцова, залишається незмінним, без огляду на ті організаційно-ідеологічні (переважно – термінологічні) костюми й маски, які накидала доба. З першого свого друкованого рядка Донцов уже з’явився цілий, його пристрасним напором речення, з його знищуючим ударом полемічної рапіри, з його оригінальним, неіснувавшим перед тим в нашій публіцистиці – стилем”. Це слова одного з найближчих соратників Дмитра Донцова, – Євгена Маланюка.

Михайло Сосновський вказує на головну ідею, яку Донцов обстоював і від якої не відходив ні на один крок. "Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, – "власновладства нації”.

Розглядаючи питання впливу на ідеологічне оформлення ОУН, Анатолій Бедрій говорить про "школу Донцова”, додаючи, що в Революційному Проводі (Степана Бандери) всі належали до цієї школи. "Розгорнення на всенародню скалю організованої визвольної боротьби у великій мірі завдячуємо титанічній ідейно-виховній праці, продовж двох десятків років, д-ра Дмитра Донцова. Ніхто інший так багато не причинився до унапрямлення, цілеспрямування, формування і росту з малих нечисельних гуртків студентської молоді нової національної еліти, як цей динамічний мислитель, теоретик, пропагандист, виховник-педагог, публіцист і учений”.

Визначення "школа Донцова” зустрічаємо також в інших діячів ОУН. До яких би груп вони не належали пізніше, всі починали з Донцова. Згадуючи про Конгрес ОУН 1929 року, Степан Ленкавський писав: "Щоб протиставитися ворожій ідеології і політичним концепціям легальних партій, новий політичний рух під дуже міцним впливом Дмитра Донцова знайшов головні напрямні передусім нової націоналістичної ідеології, а також загальні напрямні нової політичної концепції. Це все – крім підставової ідеї нації, як центральної ідеї, засади соборницького трактування вартости місцевих досягнень та орієнтації на сили власного народу – було, в той час, глибоким суб’єктивним переконанням, але воно вимагало компетентного ствердження. Потреба скликання конгресу була вимогою назрілого розвитку”.

Так визнавала і Дарія Ребет, що по війні пристала до "опозиції” Степанові Бандері: "Без сумніву, найзнаменніші риси часу позначаються, так скажу, "школою Донцова”, який так і ввійшов у свідомість сучасників як "духовий батько українського націоналізму”.

Цікавою і важливою видається інтерпретація терміну "націоналізм”, що на ньому завжди наполягав Дмитро Донцов, зроблена Миколою Климишиним: "Назву "націоналізм” той рух отримав тому, що вів боротьбу з комунізмом, який взяв собі за основу інтернаціоналізм, що хотів побороти і заперечити націоналізм. В тому часі про німецький націонал-соціялізм ще мало хто чув, а фашизм ще був дуже мало популярним”.

На початку другої світової війни Донцов на короткий час потрапляє до концтабору в Березі Картузькій, але після розгрому Польщі виходить на свободу. Микола Климишин зустрічає його у Берліні, в штаб-квартирі ОУН на вулиці Вільмерсдорф. "Д-ра Дмитра Донцова я вже бачив у 1932 році у Кракові, де він мав доповідь у студентській громаді, тепер я міг його пізнати особисто. Він тільки що вийшов з польського концентраційного табору в Березі Картузькій, він був дуже виснажений, але вигляд його був здоровий”.

Там же Дмитро Донцов зустрічався з Романом Бжеським, який дає інший характер настрою головного редактора – без особливого оптимізму. Пізніше, під псевдонімом Р.Задеснянський, Бжеський писав про Донцова: "У 1939 році, по виході з Берези Картузької, він, прибувши до Кракова, мав понад 6-годинну розмову з автором цих рядків, який змалював невеселу картину: захоплення великої частини молоді гітлєризмом, поєднане з психікою раба (...). Донцов побув ще в Кракові кілька днів, приглянувся тому, що діється в Берліні, побачив, що немає навіть невеликої групи, на яку можна було б спертися, яка б не мала ріжних "застережень”, і щоб уникнути тиску німців – прийняв запрошення Русової приїхати до тоді ще не окупованої Румунії”.

Один з найвідданіших вістниківців, Роман Бжеський відомий своєю надмірною пристрасністю та ексцентричністю. Можливо, так само, як і Дмитро Донцов, він мав вдачу творчої людини, не придатної до системного організаційного життя. Тому його оцінки своєю суб’єктивністю можуть тільки відтінювати загальну картину, не претендуючи на вичерпність. Дмитро Донцов же пізніше короткий час перебуває у Львові, потім іде до Бухареста, де видає журнал "Батава”, тоді знову до Львова і – в довічну еміграцію.

Популярність Дмитра Донцова в націоналістичному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження президента України в уряді Ярослава Стецька (Українське Державне Правління), який проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Про це зберігся документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року: "Дмитро Донцов передбачається можливим президентом...”

Він дійсно мав претензії на незаперечне ідеологічне лідерство в українському націоналістичному русі, хоч не брав участі в його практичній повсякденній діяльності. Вже після другої світової війни Дмитро Донцов публікує статтю, в якій насвітлює свій погляд на ідеологічну генезу націоналізму.

"В "Самостійній Україні” бачимо нове гасло самостійности (хто лише пізніше тим гаслом не вимахував?), але й новий світогляд, нову психологію, наскрізь активно-націоналістичну. Доля РУП була першим етапом на хреснім шляху українського націоналізму. Ця перша спроба активізації української націоналістичної думки була затоптана урядовим націоналізмом.

Друга спроба – львівська "Заграва” та прибудована до неї Партія Національної Революції (1923-1924), була швидко зліквідована самими ж загравістами, які громадно перейшли під прапор УНДО, щоб там політично й ідейно розчинитися. "Вістниківство” по першій війні, в зв’язку з яким, але зовсім від нього окремо, постала націоналістична організація, лишилося осамітненим. В організації ж почалася фрагментація, подібна до фрагментації в РУП в 1903-04 рр., націоналістична думка почала занечищуватися пачкуванням до неї драгоманівщини і грушевщини (Онацький, Марганець); постала організація "творчого націоналізму” (ФНЄ – Паліїва-Іванейка), яка з націоналізмом нічого спільного не мала; з вибухом війни наступив розкол в організації, нарешті по 2-ій війні, на еміграції, під впливом перемоги СССР і контакту галичан з збольшевиченими елементами Київської України, прийшло до спроби повного перекреслення націоналістичної ідеї і заміни її націонал-соціялізмом, або розпливчатим безобличним "демократизмом”.

Своє "вістниківство” він розглядає в якості окремої політичної течії, хоч насправді воно не було таким, оскільки самі "вістниківці” в більшості належали до ОУН, або були в той чи інший спосіб пов’язані з нею. Були й такі, що взагалі не були долучені до політичної діяльності. Також звертає на себе увагу зауваження про "демократизацію” ОУН під час війни, коли націоналісти з Галичини зіткнулися з проблемою розгортання загальнонаціональної збройної боротьби. Організація може підняти на боротьбу цілий народ, але весь народ не може стати членством Організації. Степан Бандера розумів це протиріччя, але Дмитро Донцов не змирився з поточною пропагандою ОУН на "рідних землях”, не відрізняючи її від ідеологічної платформи українського націоналізму.

До самої смерті 30 березня 1973 року Донцов залишався незручним і непримиренним. Його постать дійсно сповнена протиріч, і давно вже назріла потреба дати їй правдиве насвітлення, визначивши належне місце в історії української естетичної та суспільно-політичної думки XX століття. Така потреба висловлюється багатьма дослідниками, як, наприклад, Оленою Бачинською: "Це ім’я за останні 70 років терпіло вкрай протилежні оцінки: від прямої образи до великої пошани. За спомин його ідей без додатку "буржуазний націоналіст” судили та переслідували. Однак всі ті, хто нехтував Його ім’я, хотів забути ідеї, тим самим визнавали величезний вплив, силу слова і духу”.

Несумнівно, популяризації творчості Дмитра Донцова і поширенню його ідей сприятиме і це перевидання "Націоналізму” (Лондон, 1966; третє видання), підготовлене Головою Молодіжного Конгресу Українських Націоналістів Віктором Рогом. Донцовська спадщина в наш час невизначеності й відносності набуває особливого значення. Дуже важливою також є маловідома українському загалові стаття автора Декалогу та одного з найглибших інтерпретаторів Д.Донцова Степана Ленкавського "Філософічні підстави "Націоналізму” Донцова”, надрукована свого часу в журналі "Розбудова Нації” (ч.7-8, 1928). Сучасна українська суспільно-політична та естетична думка не може обійтися без "Націоналізму” (Львів, 1926), як і без книжок "Культура примітивізму” (Черкаси-Київ, 1919), "Підстави нашої політики (Відень, 1921), "Наша доба і література (Львів, 1937), "Дух нашої давнини (Прага, 1944) і багатьох інших праць, що окреслюють певну точку відліку нормального українського мислення. Невдовзі творча спадщина Дмитра Донцова повернеться до нас у повному обсязі. Згадаємо нарешті слова Євгена Маланюка: "Часом аж страшно стає на саму думку: а що, якби отого "чорнявого студента” з Таврії забракло у нас на початку 20-х років XX століття?”.<
Категорія: Видатні особистості України | Додав: asket (21.11.2009)
Переглядів: 875 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ