Українська основа мов сучасної цивілізації - Різне - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Різне

Українська основа мов сучасної цивілізації
Українська основа мов сучасної цивілізації

Загальновідомо, що мова і звичаєвість - це знакові вияви свідомих людських устремлінь, в основі яких природний потяг до самовідтворення. В них зосереджена пам’ять про історію виникнення і становлення людини суспільної та її відповідний досвід, що переходить від покоління к поколінню.



Словом в окремих знаках мови (звуках та у їх писемних відповідниках), у мовних зворотах та в обрядових дійствах протягом багатьох тисячоліть відбулось зосередження виражальних засобів культури. Таким чиною виник її своєрідний геном, який живе за своїми особливими законами. В сукупності проявів це – своєрідний пароль (франц. parole – " мова, таємний знак”) і ознака причетності до тієї чи іншої спільноти. На його основі сформувався спосіб мислення людини, її спосіб висловлювання думок та відповідний спосіб їх втілення. Але у розвитку це однорідне і водночас багатозначне явище породило ефект мовно-культурної відносності. Різнобічність взаємодії його складових, навіть в межах діалектів однієї й тієї ж мови, приводить до різного сприйняття і відображення загальної картини світу.

Про його єдину природу існує велика кількість досліджень. Одним із перших її побачив данець Х. Педерсен. Методом зіставлення основ і коренів слів що належать до різних мовних сімей світу, в основному Євразії і Африки, була встановлена їх спільна ностратична природа. Лат. nostrum – "те, що має відношення, наше”. Про расово-антропоморфні ознаки творців мови культури залишив свої міркування і російський академік М. Марр: "... в 1924 г. вскрылось, что индоевропейские языки вовсе не представляют собой языков особой расы, это первоначально те же яфетические, из которых они выработались в особый новый тип в результате коренной экономически-общественной перестройки … языки того же очерченного района Африки, Азии и целиком Арийской Европы, т. е. и хаметические, и семитические, и индоевропейские оказались членами одной и той же семьи ... Яфетические языки оказались древнейшими, при том из них дошедшие в живом виде до наших дней в общем оказались носителями ярких переживаний различных епох”. Історія цього явища у різних дослідників означена то як бореальна, то як ностратична, то як яфетична надсімейна прамова. М.Марр виводив її від Яфета - одного із синів біблійного Ноя. А інші означені мови від Сима і Хама. За легендою – вони започаткували сучасне людство. Між тим її більш природна назва мова Ноя – "неня” тобто мода прабатька.

Початково концепцію виникнення первісних мовних основ дослідник пов’язував із семітськими і кавказьсько-іберійськими мовами. Пізніше він визнав, що індоєвропейські мови в порівнянні з мовами інших сімей є - більш цілісними. Таким чином виявилась тотожність яфетичних і індоєвропейських мов. Між тим не достатня визначеність у стосунку питання про походження прамови або мови-основи й досі створює ґрунт для довколонаукових спекуляцій. Адже спочатку гіпотеза М. Марра зосередилась довкола питання місця і часу виникнення прамови. Спочатку він помилково виводив його із чотирьох первісних коренів яким не надав смислових означень. З часом, в процесі порівняння мов багатьох сімей, він справедливо піддав сумніву положення про єдність індоєвропейської та інших мовних сімей і висунув значною мірою справедливе положення про стадіальність і схрещення мов. І лише згодом дослідник звернув увагу на українську мову і відкрив її непересічне значення. У праці "Яфетичні зорі над українським хутором” він визнав, що в українських особливостях загальнолюдського мовно-культурного геному існує безпосередній зв’язок із тією її стадією, що лягла на расовий ґрунт Євразії і Африки: "Пережиток полісемантизму характеризує українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови”. Останні дані свідчать про те, що це коло можна значно розширити. Зокрема воно охоплює доколумбову Америку на обидвох її континентах.

Відомо, що пошук місця і часу зародження спільного мовно-культурного геному є питанням досить заплутаним. Для цього існує багато причин. Серед найважливіших – розмаїття расово-антропоморфних особливостей народів, що представляють ті чи інші регіони та присутність, або відсутність зв’язку лексики пам’яток давньої писемності у із мовами сучасних народів. Цьому сприяє й перебільшене значення яке надається цим пам’яткам і первісна класифікація мовних сімей відбувалась без врахування їх спорідненості. Але досвід життя сучасних поколінь спростовує досі незаперечні критерії, якими керується історична антропологія. Вони мають відносну ідентифікаційну цінність і не розкривають загальну картину утворення етнічних спільнот від їх початку. Таким чином залишається не проясненим чому тюркомовні азербайджанці і якути належать до різних расових типів, але пов’язані спільними мовно-культурними ознаками. Сьогодні, для прикладу, національна ознака американець (житель Сполучених Штатів Америки), має багато расових складових та відповідно різнорідних етнопсихологічних ознак, утворених на основі багатьох мовно-культурних особливостей і традицій. Таким чином утворились сучасні англомовні американці. Тож сучасний американець – це й індіанець, що представляє тубільне населення Америки, і африканець (нині афроамериканець). Це і нащадок рабовласників і работоргівці. Останні здебільшого були представлені європейцями.

Федір Вовк видатний український археолог і антрополог, дослідник расово-генетичних особливостей українців, дійшов висновку про те, що в їх формуванні брали участь представники кількох споріднених расових типів європеоїдів - представників великої європейської раси з незначними домішками інших рас. Таким чином, як у давні епохи, так і в новітні часи ми спостерігаємо расово неоднорідні спільноти, що виникали внаслідок мовно-культурної асиміляції різних родоплемінних утворень, що заселяли континент у післяльодовиковий період.

Цілком закономірно, що унаслідок цих процесів змінювались не тільки зовнішні параметри представників новоутворених спільнот, але й парадигма їх розвитку. Упокорення завойованого етносу здебільшого полягало у його об’єднанні довкола цінностей, які привносив завойовник. Останній не завжди представляв більш розвинену культуру. Ще мало досліджено, чому у стосунку до українства це загальне правило, не зважаючи на його неоднозначність, часто не діяло, або давало протилежні наслідки. Та найбільш виразно про асиміляційну стійкість як давнього так і сучасного українства у своїй праці "Давність малоросійської мови” висловився Михайло Красуський: ”Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі (враховуючи її розвиток. – Авт.), стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля”. Ціною такої незворушності, як відомо, стали незчисленні людські втрати та знеславлення пам’яті про свої початки. Це привело до забуття і втрати первісного міфорелігійного світогляду. Ще й сьогодні його залишки знаходимо у багатьох віруваннях світу навіть за межами Євразійського континенту. Деякі із них були віднайдені навіть у сюжетах первісної міфології індіанських племен Південноамериканського континенту.

Порівняємо персонажів і сюжет містерії Купала (в Малій Азії це - Кібела, у давніх семітів - Кубаба та Купідо - у римлян) з міфом, що лежить в основі містерії індіанського племені аракенів. Український Купало виступає провідником волі вогненного Перуна (у давніх індійців - Парджанія, у литовців і прусів - Перкунас, давніх греків - Пірос – "небесний вогонь, блискавка) Марени. Слово Купайло або Купало походить від відомого українського словосполучення: скупчитись = бути сукупно, сукупний і сокупний > сокуплювати. Отже серед головних персонажів містерії Купала у давніх українців - Перун (від часів християнства Святий Ян-Іван). У індіанців аракен це - Пуру. Відповідником нашої Марени (Марини, Мармарини) у цих племен була Мармарена (де мара це – "смерть” і марена – "марення”). У більш конкретному значенні всі варіанти – "змія Маринка, гадина”. Перед нами ознаки первісного тотемізму наших далеких предків, що потрапили у інші світи вочевидь у наслідок катастрофи пов’язаної із останнім потопом. Саме від цих персонажів, найдавнішого із відомих нам дійств, наші спільні предки виводили його чоловічі і жіночі початки. Вони пов’язували їх єднання з днями сонячного рівнодення – часу, коли темінь і морок поступаються місцем світлу і вогню. Міф відображає завершення чергового кола їх взаємодії та повернення до колишнього протистояння і нового єднання. Цілком закономірно, що початок міфу аракенів, яке досі мешкає на території між Аргентиною і Чилі, можна абсолютно точно передати рядками з української купальської пісні: ”…Ой Марена, чорна гадино, з’їла місяць, з’їла сонце … їсть зірки й дрібненькі дітки”. Далі за легендою аракенів їх первісний культурний герой Пуру як і наш Перун бог сонця і батько людей (порівняймо з більш пізнім „Дажбожі онуці”), що розрубав черево змії Мармарени, звільнив від мороку місяць і зорі та створив перших людей. До речі, про походження давніх індусів від легендарного Пуру поряд з іншими легендарними засновниками родів: Яду, Ану, Турвашу, Друх’ю свідчать „Рігведа” і „Магабхарата”.

Таким чином в українській мові маємо концентроване свідчення історії давніх епох, які за греко-римською традицією вважаються доісторичними. Вона доносить пасіонарний дух частини наших безпосередніх предків, спрямований на освоєння і завоювання нового життєвого простору, де вони вступили у взаємодію з тубільними племенами що стояли на докультурній стадії розвитку людства. Таким чином, можна сказати що останні не володіли засобами перетворення довкілля задля самовідтворення. Якщо у мові ацтеків ми знаходимо лише одне слово що споріднює її з українською, то в нашій мові зберігається весь процес творення конкретної парадигми від початку поєднання кількох слів: од + вчити(ся) = звичити(ся)) > звичайно > робити по + звичаю = освоювати > своїти > присвоїти > з войовувати > завойовувати > воювати > йти війною > війна > ацтек. - йойоватль – "те саме”. Полісемантичні властивості нашої мови дозволяють і такий вираз: завоювати серце коханої. Також від укр. товкти > потовкмачити > розтлумачити > тлумачити > товмач > ацтек. тламатіні – "те саме”. У мові майя з товкувати (толкувати) > товт – те саме: "товт, купець”. З основи тлумачити > давньоєвр. - талмуд – "тлумачник до Тори”. Цікаво, що в англійській варіант цієї давньоукраїнської основи важче упізнати ніж його ацтекський відповідник – war – "війна”.

Таким чином маємо підтвердити гіпотезу про те, що архетипія або геном сучасної світової цивілізації походить безпосередньо з Подніпров’я. Звідси в ритмі космогонічних перетворень наша первісна культура і мова поширились у далекі світи і стали основою сучасної мультикультурної цивілізації. Як зазначає український науковець В. Паїк: "У 20-му столітті англійські археологи С. Пігот і Г. Кларк у книзі "Предісторичні суспільства” називають український степ "безперервною ланкою поміж Азією і Європою”... "Розкопки підтверджують, що тип осель, включно з системою ради старійшин і своєрідним парламентом усіх вільних громадян, які послуговувались ще кам’яними виробами, був уже устійнений у Східній Європі 5000 літ до Р. Х.”. Г. Кларк і С. Пігот категорично заявляють, що Середній Схід, Індія, Пакистан, Месопотамія, Близький Схід колонізовані людьми з України.” Про це свідчить українська лексика в мовах різних етнокультурних регіонів. Її українськість, в даному випадку, полягає у тому, що саме в ній й донині зосереджений той базовий рівень мови-основи, який і сьогодні дозволяє відтворювати архетипи лексики, які ми віднаходимо у мовах «доісторичного» світу.

Виявляється, що духовна основа генотипу як давніх етнічних, так і новітніх поліетнічних утворень, які так чи інакше визначають основи однаковості сучасних націй (з укр. однаковість, однакове, одного роду > лат. - identifiko), є їх найбільш стійкою і домінуючою ознакою, незважаючи на неоднаковість їх антропоморфних виявів. Таким чином фізична неоднорідність лише підкреслює силу інтегруючої мовно-культурної складової, що оберігає духовну єдність існуючих націй.

Постає питання: від часів утворення чиєї мовно-культурної парадигми мають ідентифікуватися духовні основи сучасної української нації? Від своєї, яка збігається з мовними і культурними основами світового культурно-цивілізаційного руху чи тієї, що від часів утворення московського князівства, яке обрало за взірець матрицю словенсько-слов’янської мови. Вона хоч і походить від ранньої стадії розвитку української мови має від неї відмінну історію і відповідну світоглядну природу. Досить порівняти укр. - руки репані, полінез. (маорі) - ringa ripa і рос. - руки растрескавшиєся –"те саме” та укр. – питаю, питання і полінез. - piteo і рос. – спрашиваю – "те саме” щоб побачити первісну спорідненість української і далекої полінезійської мов. Як бачимо російська не збігається з історією мов, які мають цілковито українську лексику незалежно від їх мовно-сімейних ознак. Навіть спорідненість континентального расового підґрунтя не стала ознакою духовної спорідненості народів, що займають суміжний простір.

У 20-му сторіччі трагічно призупинилась лінія природного розвитку українського етносу, що привело до його чисельних втрат на своїй споконвічній землі. Звісно якщо і далі сучасна українська спільнота, що й нині кількісно переважає носіїв російських мовно-культурних ознак, буде розвиватись за постколоніальним сценарієм, залишатимуться умови для його повної мовно-культурній резервації. Але окрім вище наведених даних про українські мовно-культурні пріоритети у світі маємо знати що існує їх відображення у написах архестатів Чернігівщини (давньої Сіверщини), Київщини (давньої Куявії), Черкащини (давньої Арти або Артанії, яка ще відома за шумерськими джерелами як Арата) і Переяславщини (Славії) - земель, що віддавна були відомі у світі. Таким чином обставини в яких опинилась наша спільнота не нові. Лінія постійного, майже безперервного, розвитку наших предків була позначена як стадіями розквіту, так і згасання, так і нового відродження. Це знайшло свій найбільший прояв у написах Кам’яної Могили (р. Молочна під м. Мелітополем) - найдавнішому із нині відомих архівів світу. Дослідження московського шумеролога А. Кифішина, свідчить про те в них представлений найдавніший із міфів в якому описане створення світу. Вчений прослідкував його продовження у дієписах Шумеро-Акаду, Єгипту, Давнього Китаю, цивілізацій Малої Азії, Іранського нагір’я та ін. Враховуючи, що за системою запису це - скорописи, і що значна частина слів має виразно українські ознаки, які на письмі представлені лише короткими формами первісних мовно-лексичних словосполучень що не відображають повнозвучність тогочасної української мови, - вони й сьогодні ще досить важко підлягають розшифруванню. Між тим їх українська природа незаперечна. Порівняймо повнозвучне сучасне українське – шуйця – "ліва рука” з китайським і шумерським - шу – "рука”. Укр. – людина і шум. – лу, укр. -. кожа і шум. – куш. Між тим і сучасні укр. човен або чоник і кит. чуань; укр. - донка і кит. - джонко – "те саме, човен з пласким дном”, укр. - наймення, ймення, мення, м’я, шум. - му і кит. мін – "те саме”, укр. – знати і шум. - зу – "те саме” свідчать про одне і теж: поширення нашої мови є фактом, що має підтвердження з різних джерел.

Про первісно-стадіальну словотвірну природу українських лексичних основ у стосунку до інших мов світу можемо судити проаналізувавши її прозорі парадигматичні зразки у їх розвитку. Порівняємо укр. - рів і лат. - river – «ріка» – слова, утворені українською мовою на кількох стадіях її розвитку: час, вода плине > нахлинула > хлинуло і линуло (ллється, ллє) > линути > поринути > ринути > проривати > вода прориває (землю, насип, греблю) > утворює прірву. Звідси: рвати > виривати ями > розвируватись (вода вирує, утворює вир) та вирувати (вирити) > урвисько > урвище > ровище > рівчак > рів (пор. з лат. river ). Та виривати > урочище > річище > річка та річище річки. Отже, у мовознавців складається враження, що лат. і англ. river – це суто індоєвропейська мова, а річище, річка – слов’янська, що вийшла із індоєвропейської мови. Насправді в означених мовах присутня лише стадія розвитку мови, що повністю зберігається в українській. Від словосполучень за + ярувати = каїрина, каїрка, каїр – " мілина, пісок на дні річки, пороги”. Звідси - назва міста Каїр в сучасному Єгипті. Від слова яр назва шумерського міста Ура та Іраку - країни, що постала натомість. Відомо, що саме такий рельєф, характерний для Межиріччя (Месопотамія). З цієї ж основи - враз + плеснути = розхлюпати > хлюпати > хлипке місце > халепа - утворені назви українського села Халеп’я та сирійського міста Халеб. На це першим звернув увагу український сходознавець С. Наливайко. Між тим від композиту від + линути = відринуло > рине > по + рине + те = поринати і поринути. З перетвореного кореня линути > ринути утворені нові композити і основи: виринути і виринати > розвируватися > вирувати > вирити > вир. Отже: вир + дно = річка Йордан (Близький Схід) і річка Йордань (історична Артанія, нині Черкащина), вир + піна = річка Ірпінь (історична Куявія або Київщина). Між тим маємо пересвідчитись у тому, що все що стосується розвитку мови-основи та мов, що постали на її основі відбувалось не за історичними схемами. В конкретному середовищі. Для прикладу повторити вище означену парадигму за правилами російського, в основі словенського (слов’янського), словоскладання неможливо взагалі. Таким чином із укр. - річище > річка утворене рос. – река. Але вже неможливо простежити процес компонування і змінювання наведених слів і в латині, яка є давнім відгалуженням української мови. Цією штучною мовою вже ніхто не спілкується у побуті.

Отже ви + вернути пласт землі = виорювати землю > виорюю > орю і виорати > орати, оранка, земля під оранку, орна земля, рало, рілля і т. д. Пор. укр. - оранка, орати з шумер. - уру і лат. - оrare – "те саме” Таким чином, українськість наведеної термінології не викликає сумнівів: перед нами – священна мова нашої цивілізації, що досі у повному обсязі живе в сучасній українській мові.

Необхідно відмітити, що моногенетична концепція Х. Педерсена та деякі ідеї М. Марра знайшли своє підтвердження в пошуках їх московського послідовника В. Ілліч-Світича. Він віднайшов значну кількість споріднених коренів і основ слів у багатьох мовах Євразії. Між тим як науковець, в своїх оцінках, не був безпристрасним як його колеги. Дослідник вибрав найкоротший шлях до істини. Питомо українські слова він відразу відніс до арсеналу ностратичної прамови. Оминаючи індоєвропейську мовну класифікацію він віддав їх мовам семіто-хамідської макросім’ї. Таким чином віддав пріоритет живої української мови мовам, що дійшли до нас в літературі Близького Сходу у вигляді писемних знаків. Його теорію з метою відлучення українства від трипільського мовно-культурного спадку підтримав український археолог Л. Залізняк. Задля досягнення необхідного ефекту він використав всі доступні методи і навіть ті, що не мають стосунку до археології. Таким чином завдяки зусиллям В. Ілліч-Світича - Л. Залізняка офіційна наука України поставила під сумнів факт безпосередньої причетності сучасного українства до початків первісного культурно-цивілізаційного руху. З їх подачі українська культура це - лише відлуння культуртрегерської місії предків афразійських (протосемітських) народів. Пізніше Л. Залізняк замінив їх на малоазійців невідомого мовно-етнічного походження та об’явив хліборобську культуру України – відповідним культурним спадком. Вочевидь на ці висновки його підштовхнула і його давнішня спеціалізація пов’язана із дослідженням Свідерської мисливської стоянки. Він відніс цю археологічну культуру (9тис. до н. е.) до проявів культури "євразійців” або "свідерців” - наших далеких предків, що розпочали приручення тварин. У той же час пріоритет хліборобства віддав лише "натуфійцям” – раннім нащадкам тих же "євразійців” - вихідців із первісної Арти, коли та завершила першу стадію свого існування. Їх переселення на Близький Схід сталось в результаті катастрофи, причиною якої став всесвітній потоп. Первісні залишки Арти її нині покоїться на дні Чорного моря. Це відкриття американських гідрогеографів і палеонтологів українська історична наука й досі не прокоментувала. Таким чином проігноровані свідчення культурної революції яку здійснило протоукраїнське (воно ж - протоіндоєвропейське) населення Трипілля-Кукутені – представники культури Дунайсько-Дніпровського межиріччя, що поширилась і на сучасний семітський світ і далеко за його межі. І сьогодні воно є продовжувачем лінії культури відтворювального типу, в якому і скотарство і рільництво перебували в органічному поєднанні. Пізніше ці тенденції були підсиленні використанням металів у процесі господарювання та освоєння нових земель і підкоренні чужих територій. Трипілля для археолога так і не стало материзною українства та тих державно-племінних утворень, що відомі як індоєвропейці. Це лише місце де, за думкою науковця, вони отримали естафету культури. В одному із інтерв’ю Л. Залізняк переконував довірливого читача, що вже навіть знайшов те конкретне місце де здійснилась ця естафета на території нинішньої Черкащини. Постає питання: чому не навпаки? Чому предки українців та інших індоєвропейських народів не могли передати цю естафету у далекі світи?.. Звісно, що із таких однозначних питань-відповідей істина не відкриється сама собою. Мозаїка культури та етногенезу народів складалась не за однолінійною логікою і не за історіософськими схемами. Між тим із тендеційних міркувань, що практично не пов’язані логічно, нам до цього часу так і не відкрилось як, де і коли почався український етногенез, і чому саме українське середовице й досі зберігає світову мовно-культурну тяглість від її початку.

Знову ж таки звернемось до процесу утворення так званої спільної ностратичної лексики щоб побачити її українську природу. Розглянемо такі українські вирази як людина іної + віри = іновірець та в іне + вірити = невірний > проявити невірність > невірна людина та утворені на їх основі композити із похідними від них основами і окремими словами, що знаходимо в мовах, що з позицій традиційного мовознавства належать до різних сімей і порівняємо їх. І араб. – кафір і тур. - gaur – "невірні” та іран. - гебр – "невірний Аллахові, віруючий в зороастризм” і вочевидь грец. - hebraio - "еврей або іновірець”. Різниця між означеними словами полягає в тому, що в представленому ряді іномовних слів, на відміну від українського оригіналу, вже неможливо віднайти їх складові. Розглянемо інший показовий прозорий приклад. Порівняємо укр. чоло схиляю, перс.-араб.-тюрк. - салям алейкем та евр. - шолом алейхем - "те саме”. У неукраїнських варіантах слова схиляти бачимо як у процесі метатезису помінялись місцями два склади. Між тим у спрощеному варіанті виразу залишилось закінчення, що характеризують мову-основу: Укр. – Чолом!.. перс.-араб.-тюрк. - Салям!.. євр - Шолом! Бачимо залишки питомо української фразеології в якій збереглись лише деякі відмінки, зокрема орудний, що дає відповідь на питання: кивати чим? Чолом. У називному - схиляють що? Чоло.

За теорією В. Ілліч – Світича - Л. Залізняка: "... певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвропейці запозичили з таких близькосхідних мов як шумерська, прасемітська, еламська. Як приклад запозичень із прасемітської мови дослідник наводить такі слова: taoro – бик, gait – коза , agno – ягня, bar – зерно, dehno – хліб, kern – жернов, sekur – сокира, nahu – посудина, aster – зоря, sempt – сім. Його висновок: ”Українська мова та культура принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців... Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, готи, фракійці, балти, тощо), трипільці не були українцям, але певною мірою були їхніми пращурами. Адже елементи культур згаданих етносів стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який , на мою думку склався в 5 – 7 ст., тобто у ранньому середньовіччі”. Таким чином у Л. Залізняка українська - це суміш (суржик) мов перелічених народів. Ось так і не інакше. Таким чином за їх теорією вище наведені слова мають представляти так звану ностратичну або яфетичну прамову. Між тим дослідники зігнорували той факт що семітські слова з українськими мають спільні відповідники що розвинулись з одного коріня: bar – збір зерна, збіжжя (зерно, що у коморі), taoro – товарина, рогата тварина, dehno – зерно, sekur – сокира. Їх українське походження не викликає сумніву: знаряддя для скорування (знімання кори з дерева) > сокирянка > сокирка (пор. з рос.- кирка) > сокира > давньоcемітське - sekur. Більш того в арабській мові є і окреме слово хуб - "хліб” . Тож розглянемо як воно утворене в українській. Адже в арабській (семітській) його не можливо відтворити сучасними засобами. На відміну від української їй не дістає необхідних мовотвірних лексичних, парадигматичних і синтагматичних можливостей. Таким чином розглянемо його український родовід: тісто підпливає > плине > нахлинуло > розхлюпалось > хлюпнуло > хляпати (збивати до купи) > хлібина > хлібець > хліб і хляпатись > ляпнутись > ляпати > поляпати > обляпати(cя) > пообліплювати > обліпити > ліпити (формувати) хлібину. Хліб - як їжа і хліба у полі (жито, пшениця і всяка пашниця) та хлібороб. Таким чином араб. хуб – лише вислід укр. хліб. Подібна акомодація або скомшення (скупчення) основи - явище, що знаходимо і в нашій мові. Пор. плутати і путати - "те саме”; сплю > не сплю > cпи > не спиться. Цікаво, що від основи - ліпити - вірм. слово лаваш – і рос. - лепёшка – "все - корж”.

Очевидно, що в умовах уніфікації і глобалізації світу знання українських мовно-культурних особливостей є одним із найважливіших чинників, що спроможний об’єднати всіх новітніх українців незалежно від складових їх етнічного походження: єдина мова – єдина нація. Із втратою цього об’єднавчого чинника, який становить основу її соціокультурного коду, українство вочевидь може завершити своє існування на догоду процесам уніфікації. А отже - буде асимільованим більш життєздатними спільнотами. Лише інтенсивне поширення даних про світове значення української мови має покінчити із спекуляціями довкола вторинного статусу нашої мови і культури. Усвідомлення глибини своїх мовних і культурних джерел має стати вирішальним чинником у процесі ідентифікації сучасної української нації. Адже сучасна українська нація можлива лише з усвідомлення своєї окремішності і водночас своєї причетності до фундаментальних підвалин культури сучасної цивілізації. Саме цей фактор є свідченням невичерпного креативного потенціалу українства.

Таким чином українська історична наука, зокрема порівняльно-історичне мовознавство, має всі необхідні підстави розвивати свої оригінальні підходи у справі дослідження генези світових культурно-цивілізаційних процесів у їх системній ієрархії, – в міру розгортання культурно-цивілізаційної парадигми починаючи від часу і місця їх зародження. Запорукою цьому - найбільша концентрація світових мовно-історичних ознак в живій українській мові. Як концентрована історія нації вона має стати інструментом екстраполяції розумових зусиль на вирішення питань, що пов’язують минуле із майбутнім. Сучасна Україна постає у часи, коли відбувається механістичне подолання протиріч, викликаних урбанізацією багатьох районів світу що веде до поглинання їх традиційних укладів. Вони поступово втрачають свою культурну самобутність, що зводить все культурне розмаїття світу до інтегралу невизначеного походження. Цілком очевидно - добігає кінця 7,5-тисячолітній цикл розвитку світу від початку руйнації первісного культурного ядра, що сформувалось у басейні, який займає Чорне море (Лукомор’я) або Понт. Він знайшов своє відображення в літописній традиції, за якою 2008 р. н.е. = 7566 р. від його створення. Таким чином, вся нинішня строката спільнота що утворює нинішню глобальну напруженість є природною реакцією на уніфікацію і зведення до механістичного знаменника геному культур, що постали з початкової. На різних стадіях розвитку у своїх окремих сегментах, колись розсіяна первісна спільнота, яка нині утворює всесвітнє співтовариство, потребує свідомої синхронізації і узгодження своїх внутрішніх і зовнішніх дій задля самозбереження та збереження світу. Українство має всі необхідні підстави для усвідомлення свого особливого становища у світі і водночас своєї особливої відповідальності за його долю. Тож маємо можливість започаткувати новий етап поширення своїх культурно-цивілізаційних впливів у світі з метою його гармонізації від їх початку. Прийшов час дії. Українська еліта має знайти відповідь на загрози і виклики часу, виконати свій священний обов’язок по відношенню до сотень поколінь, які поширили мову, що стала ознакою світової культури. Адже до цього часу залишається актуальним слова О. Потебні, який відзначав суцільну меншовартість мотивів і орієнтацій, якими керувалась тогочасна академічна наука: „…сліди доісторичної давнини, що ховаються в народних віруваннях і мові, але залишаються невідомими вченим: хто приклав до слов’янської міфології те знання та уміння, які прикладаються до міфології індійської, грецької, латинської і германської”. Проблема ідентичності спільноти, що так чи інакше постає перед нею (від початку утворення), супроводжує її доти, доки така спільнота спроможна усвідомлювати свою окремішність. Українська ідентичність й досі залишається однією з найважливіших проблем суспільства, що потребує нагального розв’язання. Одночасно українська ідентичність є одним з найважливіших об’єктивних чинників і однією з невід’ємних складових, що віддавна визначають обличчя світу. Інколи цю проблему зводять лише до належності України до того чи іншого культурного простору, що постав у Європі від початку так званої нової доби, але це дуже поверхневий підхід до визначення ролі і місця України в Європі і у світі. Між тим від усвідомлення свого особливого місця в історії світової цивілізації буде залежати те, чи стане Україна центром стабільності, чи перехрестям зовнішніх інтересів протилежної спрямованості і, посідаючи ключове місце в євразійському просторі, залишиться центром дестабілізації всього пояса арійських культур, до становлення яких колись долучились наші далекі і не зовсім далекі предки. У цьому процесі не останнє, якщо не найважливіше, місце буде займати правдива відповідь на питання, яке свого часу найбільш точно сформулював Тарас Шевченко: „Чия правда, чия кривда і чиїх батьків ми діти?”. Українська спільнота лише починає усвідомлювати свою залежність від зовнішніх сил для яких Україна є геостратегічним простором оволодіння яким утворює плацдарм для поширення своєї експансії культурно-інформаційними, фінансово-економічними та військово-політичними засобами. Вона потребує відновлення історичної пам’яті спотвореної довгим перебуванням у складі різних імперських утворень, що сповідують протилежні духовні й культурно-цивілізаційні цінності. Суспільна свідомість має повернутись обличчям до своєї природи. Адже без вирішення питання національної ідентичності не можливий правильний вибір своєї цивілізаційної належності. Відновлення і усвідомлення своєї ідентичності буде основою розвитку нашого суспільства, що безпосередньо концентрує культурний геном первісної довкола чорноморської, чи то циркумпонтійської спільноти. Вже в недалекому майбутньому в ньому має дозріти основа рекреаційного сценарію розвитку нинішнього світу, починаючи від його пуповини

Оприлюднення даних про парадигматичну природу мови-основи, на відміну від нині домінуючих уявлень про її "доісторичну” архетипічну природу – шлях до подолання міфологічних аберацій, пов’язаних із нерозумінням історичної перспективи та призначення України у світі. Постала потреба в організації фундаментальних досліджень мовно-генетичних процесів, що характеризують мову-основу та мови похідні від неї. Це має знайти своє продовження в комплексній експертній оцінці представлених даних, що лише в мінімізованому вигляді оприлюднені вище.

Олександр Назаренко
Джерело: http://www.personal-plus.net
Категорія: Різне | Додав: asket (10.12.2009)
Переглядів: 1521 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ