Походження та формування української мови - Різне - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Різне

Походження та формування української мови
Походження та формування української мови

Із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5-3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов’янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисяч років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес закінчився в основному в першому столітті.

Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати.

За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних слов’ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

На думку ж М. Грушевського : "За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV cтоліття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен”.

Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу.

Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань, а можливо за певної участі й неслов’янських племен, сформувався етнос котрий на початку ХІ століття створив державу під назвою Київська Русь.

Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

Початок формування української мови.



Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватись й розвиватись ще з ХІІ ст.; у XIV-XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова української нації, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

Офіційність і "єдиноправильність” цього твердження не випадкова. Початок утворення російської мови відноситься до кінця ХІІ століття, коли на північному сході створюється Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем ХІІ століття, коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Виходить якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.

Це рівнозначно абсурдному твердженню , що коли б не утворилася б румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці.

Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”.

Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є. Тимченко. "Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої "праруської” спільної мови ніколи не було” (І.Огієнко”).

Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” – пише історик-поліглот О.Пріцак.

Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – "молодший брат” ?

Давність мови
В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси – народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам’ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов’янами тільки мова.

Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов’янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов’янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної”.

"Інородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін. У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”. Хоча українці зараховувались до "єдиного” чи "триєдиного” російського народу , насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами.

А на питання: "Як говорили в Київській Русі ?” академік В.Ключевський відповідав: ”Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. "У Києві XII -XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в "Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям "філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам’ятки створено "українізованою старослов’янщиною”.

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А.Павловський з приводу іншої пам’ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”.

Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження , а решта членів суспільства – рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старослов’янщини”.

"Українізована старослов’янщина” – це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої РОсії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної.

Ця старослов’янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що "українізована старослов’янщина” на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці. Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де "старослов’янщина” зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Г.Шевченка.

Зв’язок української та російської мови

А сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов’янської.

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов’янські (давньоболгарські) елементи. Відчуття близькості посилюється й через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучуючи їх по-українському.

Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов’язана з розмовною, живою, народною мовою київської Русі, а літературна мова росіян – з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою” (українізованою) в Києві церковнослов’янською мовою.

За підрахунками академіків близько половини елементів сучасної російської літературної мови – за походженням книжнослов’янські, генетично пов’язані з південнослов’янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов’янські складають її другу половину. Важко сказати чого більше в цій східнослов’янській половині сучасної російської літературної мови – українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов’янського.

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав вважати її за "гібридну”, "штучну”, однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. А взагалі, називати мови "гібридними”, "неприродними”, "головними”, "другосортними” і т. п. Можуть хіба що вчені, котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять.


Джерело: http://ukrainica.org.ua/
Категорія: Різне | Додав: asket (10.12.2009)
Переглядів: 1800 | Рейтинг: 3.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ