Характерники. Арійські корені характерництва. Можливості характерників - Різне - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Різне

Характерники. Арійські корені характерництва. Можливості характерників

Характерники. Арійські корені характерництва. Можливості характерників

До речі, про характерників. За часів московської окупації заборонялося навіть вживання цього страшного для окупантів терміна. Так, у виданому вже в 1987 році «Українському радянському енциклопедичному словнику» слово «характерник» відсутнє.

Натомість є такі потрібні та важливі для українського народу слова, як «харакірі» — спосіб традиційного самогубства японських самураїв, чи «хариджити» — назва однієї з ісламських сект. У поемі «Хустина» Тарас Шевченко згадуючи компанійського полковника, лаконічно описує його — «характерник з Січі». І знову в жодному з видань творів Т. Шевченка слово характерник не коментується, не пояснюється. І такий «науковий» підхід був неодиничний. Якщо ж це слово і згадувалося, то майже завжди в негативному значенні, як чаклун, ворожбит, людина, яка пов’язана з темними силами. А в старовинних історичних джерелах під характерниками розуміли, насамперед, воїнів, наділених надзвичайними можливостями.

Корені характерництва прийшли до нас з тисячолітньої давнини, з часів великого переселення арійських племен з України в Індію. У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед другої касти кшатріїв-правителів-воїнів існують загони, основу яких складають махаратхи — могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; «муктами» — знаряддям для метання стріл; «янтра-муктами» — великими метальними машинами; містичними стрілами «астрами», зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Оскільки префікс «ма» в санскриті означає «великий», то «харатхи» і є ті самі характерники — магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом.

Саме так їх і описує Д. І. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків»: «…серед них завжди були так звані „характерники", котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі „характерники" могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих „верцадел", жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, „перекидатися" на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов». А людей, які в мирний час займалися магією, називали чарівниками, ворожбитами, знахарями, упирями, вовкулаками та відьмаками. Характерництво ж було, в першу чергу, військовим мистецтвом, завдяки якому воїн міг змінювати свою подобу, ставати невидимим, читати людські думки, бути невразливим для зброї супротивника. Саме характерники навчали козаків розбиратися у властивостях природи та використовувати їх на свою користь. Наведемо хоча б такий приклад.

"Перед очима стелиться безкрайній степ. І палюче сонце висне над вицвілим безмежжям. І у тому безмежжі — жменька запорізьких козаків.

Кілька днів запорожців переслідували кримські татари. А коли коні та й самі переслідувачі вкрай стомилися, коли не залишилося зовсім харчів, татарський бей махнув рукою: хай тікають, все одно в степу пропадуть без їжі.

А козаки зовсім і не збиралися отак марно пропадати. Бо в кожного на шиї висів амулет, який оберігав від голодної смерті: нанизані на нитку тверді, потемнілі від часу бульбочки. Почали запорожці оті бульбочки шукати — втамували голод, погасили спрагу, поволі стали повертатися сили… Ніхто не загинув. А по дорозі на Січ ще й два татарські загони козаки розбили.

Не раз і не два ставали козакам у пригоді чудодійні бульбочки. Не раз і не два рятували від явної загибелі. Тому й оберігали запорожці таємницю своїх амулетів, навіть на допитах не зізнавалися, що то за кульки вони носять на шиї.

Та все ж татари якось вивідали таємницю, дізналися, що ці тверді кульки не що інше, як висушені бульбочки любки дволистої. І почали при собі такі амулети носити. А що в степах любка не росте, то добували її у лісових районах України. Відтоді орда грабувала не тільки населення, а й ліси, вивозячи з собою бульбочки чудодійної рослини".

Я недаремно розповів цю історію, записану Євгеном Шморгуном у знаменитого фітотерапевта та знавця народної медицини, нащадка козаків Івана Михайловича Носаля. Звичайно, бей, дізнавшись, що козаки живими-здоровими дійшли до Січі, інакше як шайтанами їх не назве. А справа ж всього-на-всього в їхньому досконалому знанні властивостей рослин та у вмілому їх використанні. Адже наукою дійсно доведено надзвичайно високу поживність бульби любки дволистої. Для заспокоєння голоду і спраги людині достатньо однієї такої бульбини на день, а коню двох. А люди невтаємничені могли пояснити це лише зв’язком із нечистою силою.





Справжнє військове мистецтво якраз і складається із знання багатьох важливих закономірностей і секретів та правильного їх використання. Як, наприклад, підкрастися до ворожого стану непомітно, не розполохавши при цьому птицю чи звіра, які можуть тебе виказати? Треба знати відповідні секрети їх поведінки. Як заховатися в очереті серед хмар кусючої мошкари і годинами там лежати не видаючи себе ні єдиним рухом? Треба натертися певними настоями рослин або навіть дьогтем чи мокрою глиною, — і мошкара об-минатиме тебе десятою дорогою, а твої вороги опухнуть від її укусів, шукаючи тебе. Як перебратись через болото, не втопившись у небезпечній трясовині? Як в польових умовах гоїти рани, як тамувати голод і спрагу, як ефективно захищатися від ворожої зброї, як правильно маскуватися? Адже від володіння цими навичками залежало не лише життя окремих воїнів, а й долі цілих битв. І тому оволодінню цими навиками у характерників надавалося надзвичайно велике значення. А оволодівши ними, вони в очах сучасників виглядали справді неперевершеними воїнами, наділеними надприродною силою. Люди вірили, що характерників не брала звичайна зброя, вони були «замовлені від кулі і шаблі», «з води вони виходили сухими, з вогню мокрими».

Є реальні історичні факти, коли вороги, знаючи, що звичайні кулі характерників не беруть, виготовляли спеціальні срібні кулі та відповідно їх освячували. Так, в «Історії Русів» є розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького — Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником:

«Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!».

Так само свідчить і поляк Коря-тович, який брав участь у придушенні гайдамацького повстання, учасниками якого було чимало характерників. Він розповідав, що не один раз жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм в груди або обличчя, і кидали їх назад у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі.

А крім того і самі характерники часто використовували срібні кулі. «Розповідають, що Палій був чарівник і доводять це тим, що кулі вживав він завжди срібні і перед битвою надягав чисту білизну». Збереглися і народні зображення таких невразливих характерників — наприклад, картина «Козак-бандурист», намальована козаком Рибкою в 1834 році. На цій картині зображено, як московські солдати стріляють характерникові в спину, а він, мовби нічого й не було, спокійно грає на кобзі.

До речі, термін характерництво у якості військових замовлянь існував не лише в Україні, а й у Франції, на що звернув увагу чорноморський історик Іван Попко: "Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere. — Він не був убитий, оскільки він носив «характер». Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився їм у спадок від давніх галльських жерців — друїдів, чи, може, примандрував туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни?

Характерниками ставали, як правило, люди з унікальними екстрасенсорними здібностями, зі Іалюнок А. Базилевича схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії. Візьмемо, наприклад, описи Івана Сірка чи Семена Палія: «Сірко великий воїн був. Той знав, хто що дума. Ото там по тім боці Дніпра були татари… Та як задумують вони було воювати, то Сірко і каже козакам: — Збирайтесь докупи. Бо на нас уже орда піднімається. Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і не одруба — тільки синє буде. Не то що кулею, а шаблею! Уже татари, які міри проти нього вживали, та так нічого і не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали…». «Розповідають, що Палій був силач, високого зросту, плечистий, „горластий" і страшний на вигляд; і був він в битвах від-чайдушно хоробрий. Йому вартувало лише подумати перемогти кого-небудь — і перемога вірно залишалася за ним».

Навіть тенденційно описуючи гайдамацькі загони, історик Скальковський визнає надзвичайні здібності характерників: «Між цими шайками були ватажки (від слова ватага) або отамани, і по їхньому ще називались характерники, тобто такі чарівники, що їх жодна вогненна зброя, ні куля, ні гармата умертвити не може. І коли, бувало, деруть ляхове по великих і багатих дворах, в яких хоча на цей випадок в обережність і цілком велика буває кількість сторожів і озброєних вартових, але ватажок так зачарує всіх у домі, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його шайки, і тоді вже вони беруть що хочуть, і повертаються в Січ».

Збереглися свідчення про те, як характерники застосовували таке навіювання безпосередньо в бою: «Було як збираються в Польщу, то беруть не більше як 12 чоловік; зайвого щоб не було. Ватажок, було наказує: „глядіть хлопці, як прийдеться тікати, то не розбігайтесь: держіться купи", їх мало, а ляхів багато, то оце, гляди, і біжить погоня. Вони повстромляють ратища в землю, поставлять коней хвостами до хвостів, а самі в середину і поховаються. Гоняться ляхи і кричать: „Рембай глову!" Добіжать до них і покажеться їм ліс; вони тоді і повертають коней назад.» Один з очевидців славнозвісної Коліївщини, німець Мітляр, котрий на той час проживав в Лисянці, розповідав своїм внукам, як застосовував характерництво Максим Залізняк при штурмі Лисянки: «козаки всі як є, вдарили ножами навхрест один з другим, отак підняли повище голови та й ударили навхрест ніж об ніж. Казав дідуньо, що ніхто не знав для чого то воно чи, то в них була така присяга, чи то може знак щоб зрадник польський відчинив браму, бо як тільки ото вони тими ножами похрестилися, забрязкали, то зараз брама до муру й відчинилася. Був зрадник. А як увійшли всі гайдамаки в мур, то там багато поляків й покаменіло, отако й диха й дивиться, а нічим не воло-да й не говорить…». Цікаво, що тут в обряді перехрещення ножами, який викликав справжній психологічний шок в оборонців Лисянки, використовували знамениті гайдамацькі ножі — колії, які до того ж були спеціально освячені:

"Проти ночі Маковія як ножі святили…"

Сучасник, читаючи ці давні свідчення, може сприйняти їх за фантастику. Але коли нинішні естрадні гіпнотизери вводять в гіпнотичний транс цілі стадіони, здатні впливати на глядачів навіть через екран телевізора, то це видається цілком нормальним. А деякі речі, що їх демонструють носії прадавніх арійських знань — індійські йоги-факіри, сучасна офіційна наука з її найдосконалішою апаратурою не може пояснити і до сьогодні. Наприклад, левітацію, телекінез, виживання закопаної в землю людини, телепортацію та ще багато іншого. А характерники, як нащадки арійських кшатріїв, не лише зберегли ці знання, а й з успіхом використовували їх для захисту рідної землі від загарбників.

Характерники були представниками особливого вищого стану козаків, наділених таємними військовими знаннями та посвячених у магічні ритуали та обряди. Але ритуали ці були нічим іншим як унікальною і надзвичайно складною системою психофізичної підготовки воїнів. Тому мусимо розчарувати деяких дослідників, які роблять особливий акцент на зв’язку характерництва з нечистою силою.

Для цього звернемось до етимології. В основі терміна «характерник» — слово «характер», що має значення «сукупність стійких психічних властивостей людини, її особистих рис, що проявляється в поведінці, в діяльності», тобто вдача. Вживається слово «характер» і в значенні «твердість, сила волі». Тому, характерник — це воїн, який володіє своїм психічним станом, волею і завдяки цьому може впливати на волю інших людей. У попередньому розділі ми вже говорили, що звичайна людина використовує не більше 4% закладених у неї можливостей психіки, використання ж прихованих резервів дозволяє досягати фантастичних результатів, котрі дійсно можуть сприйнятися як чари. До речі, за часів Київської Русі слово «характер» вживалося і в значенні — «посада», «сан», тобто характерник — «сановник», «посадовець». Звідси висновок: «характерник» — воїн, що за допомогою спеціальних тренувань оволодів своїм духом — «характером», і займає певний сан (посаду) в козацькій військовій ієрархії.



Джерело: http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1233
Категорія: Різне | Додав: asket (21.11.2009) | Автор: Тарас Каляндрук
Переглядів: 1549 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ