Писанка - Обряди, звичаї - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Обряди, звичаї

Писанка
Писанка

Писанка, яка з прийняттям християнства стала символом Христового Воскресіння використовується в релігійних обрядах і відіграє в них велику роль.

Кожний предмет народного мистецтва, поряд з практичним призначенням в обряді, відігравав роль знака соціальних відносин, поскільки уособлював у собі єдність символічного і практичного змісту. Саме у традиційному фольклорному середовищі предмети завжди суть знаки, а знаки – суть предмети. Образно-символічний статус зумовлюється їх функціональним призначенням у семіотичній системі свята та обряду. При включенні в цю систему вони функціонують як “знаки”, обрядові символи з певною семантикою, без неї – позбавляться цього символічного змісту, перетворюючись на звичайні ужиткові вироби. В залежності від актуалізації тієї чи іншої властивості, предмети набувають того чи іншого статусу.

Писанка позначена найвищим семіотичним статусом, в ній знаковість, як символ оновлення життя, виражена максимально, а утилітарність – мінімально.

Кожний предмет у семіотичній системі свята несе цілий пучок різних функцій, структурно пов’язаний між собою. Це практична, естетична, магічна функція соціальної і регіональної приналежності. Писанка виконує роль знака – символу, конденсату певних уявлень у системі свята та обряду.

В обрядових діях писанка виявляє полісемантичну символіку, пов’язану перш за все з магічними віруваннями, що беруть свій початок з антропейної, карпогонічної, контактної, продуцируючої типів магії.

Велика роль писанок в обрядах, що беруть свій початок у контактній магії, саме з цим пов’язаний звичай обміну писанками, як побажання щастя, здоров’я.

Християнський обряд обміну писанками при христосуванні під час Великодня пов’язують з життям Марії-Магдалини і Воскресінням Ісуса Христа. В одній з апокрифічних легенд говориться:

“Коли Цісар Тиберій довідався про засудження і смерть пророка по імені Ісус, то дуже розгнівався і покликав намісника Пілата до себе в Рим, щоб той звітував про цю подію. Боячись гніву Цісаря, Пілат взяв із собою одежу Христа, за яку солдати під хрестом кидали кості і яка мала ту чудодійну особливість, що кожному хто її носив дарувала любов і ласку людей. Маючи той одяг на собі, Пілат скільки разів не ставав перед Цісарем, завжди мав сердечний прийом і Тиберій завжди забував про докори, які мав то робити. Але ось прибула з Палестини в Рим Марія-Магдалина і, ставши перед Цісарем, подала йому в дар яйця пофарбовані на червоно, вітаючи словами: “Христос Воскрес!” Тоді Тиберій пригадав, про що він мав питати Пілата і, вислухавши від Марії-Магдалини розповідь про Спасителя й про його одяг, наказав такий відібрати від Пілата і винного покарати. А християни довідавшись про це вітання Марії-Магдалини, почали також в річницю воскресіння Христа фарбувати яйця і обдаровувати ними один одного, вітаючись радісними словами: “Христос Воскрес!”.

Ольга Цегельська подає свою легенду про писанки.

Легенда про писанки

Минув уже третій день, як помер Христос на хресті. Уже третій день журиться його мати Марія – не їсть і не п’є нічого. Жінки приходили до неї, хотіли потішити її, просили, щоб вона з’їла щось. Але Марія і далі не говорила, й нічого не їла…
Однією з тих, що часто приходили до Матері Божої, була бідна Ганя. У неділю вранці, коли всі раділи, що Христос воскрес, Ганя взяла своє добро – кілька яєчок і пішла до Марії.
- Маріє! Не плач, не сумуй, - просила вона. – Хіба ти не знаєш, що Твій Син воскрес? Не сумуй, а радуйся, Маріє!
- Знаю, - відповіла Марія. – Мій Син з’явився мені у сні. Навколо нього була така ясність, що очі боліли від неї. Знаю, що мій Син воскрес.
Дівчина дала Марії свій подарунок – кошик із яєчками. Сльози радості потекли з її очей і впали на яєчка.
І дивне диво сталося. Де впала сльоза з її святих очей, там на яєчках зацвілі чудові квіточки, гарні метелики, ясні зірочки. Усі яєчка в кошику засяяли різними кольорами веселки! Марія зраділа і почала роздавати ті яєчка людям.
- Радуйся! – казала вона кожному, коли подавала яєчка, - Христос воскрес! Христос воскрес!
Коли вже яєчок не стало, вона з подякою віддала кошик дівчинці. Ганя взяла його і вийшла на вулицю. Раптом глянула у кошик, а він повний писанок. Зраділа дівчина бігла вулицями Єрусалиму і кожному, кого зустрічала, давала писанку: - Радуйтесь! Христос воскрес!
Скільки Ганя не роздавала тих яєчок, а кошик в неї завжди був повний. Люди, яким вона давала писанки, несли їх далі, давали їх іншим і вітали словами:
- Христос воскрес!
Так за короткий час усі люди в місті знали, що Христос воскрес.

На пам’ять про це диво пишуть в Україні писанки. А на Великдень дарують їх рідним і друзям і шанують, як великі скарби.

Писанки пишуть для дарунків.

На Гуцульщині “ґаздині дають їх при посьвяченю паски сьвященикови і то в руку за те, “що він руками ирстить, вінчає, законює а при службі Божій підносить руки у гору та просить Бога за ввесь мир!” По посьвященю обділюють ся старші люде поміж собою писанками, дають одні другим за прости біг, а сполудня відбирають парубки дївкам писанки; наколи-б дївка сама дала писанку парубкови, се означало би, що вона хоче, аби він єї сватав”.

За стародавнім народним віруванням Бог тричі на рік відпускає мерців з “того світу”: перший раз у Чистий четвер, другий раз, коли квітуть жита, і третій раз на Спаса.

На Навський Великдень мерці відправляють своє Богослужіння і каються в гріхах. У цей день вони не бояться ні хреста, ні молитви, а як побачать живого чоловіка, то душать до смерти. А щоб мерці не задушили, то треба обливатися водою: “мерці мокрого бояться”.

В Чистий четвер мерці встають опівночі з своїх гробів і приходять під церкву на звук дзвонів, що б’ють тільки три рази. Зібравшись, вони стають перед церквою. Виходить священик, теж мрець, і голосно проказує якусь молитву, що від неї самі двері в церкві відчиняються. Мерці входять до церкви, і священик починає Богослужіння. Перед вівтарем стоять діти і тримають у руках крашанки, наповнені клоччям. Як Богослужіння скінчиться, всі мерці христосуються, а потім виходять з церкви і стають перед її дверима. Після того, як священик знову прочитає якусь молитву, двері церкви самі замикаються, а мерці йдуть на цвинтар і лягають у свої могили.

У великодній понеділок селяни ходять один до одного, христосуються і обмінюються писанками. Цей день називається волочильним. Ходять з поздоровленнями (переважно діти) до рідних, повитух, знайомих, священиків, приносячи в подарунок “волочильне”, що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок.

“…се властиво було, може, найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу – се обопільне обдарування “дорою” (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до “всього миру”.

“Діти (до дванадцяти років) носять пироги до батька хрещеного, до матері, до баби на другий день Великодня. Хрещений батько дарує дітей, дає 3 копійки або 5 грошей, батькова дружина насипле гостинців у хустку, дасть крашанок зо дві. Мати хрещена грошей не дає, а дає гостинці. Як дитина приходить до хрещеного батька з пирогами на Великдень, то каже: “Христос Воскрес, будьте здорові з празником!” Хто є в хаті, каже: “Спасибі, таке і вас поздоровляємо, хай великий (чи велика) ростеш!” – і погладить по голівці.

“Дитина сама розв’язує хустку з пирогами, бере пироги і кладе на стіл. Хрещена мати садовить дитину за стіл, почастує її, Насипле гостинця в хустку: насіння, цукерків, бубликів, крашанок; дасть дитині в руки і скаже: “Іди, дитинко, з Богом”.

“Принісши гостинці додому, дитина віддає матері, мати ж висипає їх у решето, а після обіду ділить їх дітям”.

Такі діти називаються “христосувальники”, а подекуди збереглася старіша назва – “волочебники”. Подарунок, що його волочебники одержують, називається “волочільне” або “волочебне”.

На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановкам домашнім та наобзорити дівки на сатаніє (обзорини). Газдині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого: “Поможи нам, Господи, аби сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набереться більше, гуляють при скрипці.

Крім “волочених” поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися ще спеціальні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрещеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад такого вірша:

Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли Його під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
“Ой, синочку мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти”.
За кожний розказаний вірш дарували писанку.
Широко великодні яйця використовуються при обряді роговіння.

Розговіни. Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою “свяченим”. Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:

“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”

Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив “свячене”.

Першу шкаралупу з свяченого яйця кидають у воду – в ріку чи в море.

На Слобожанщині обряд розговіння відбувається так. Вся сім’я стає перед образами і молиться Богові. Після молитви сідають за стіл, і господар відломлює від паски “шишку” та віддає господині. Взявши “шишку”, господиня або відразу несе її корові, або зберігає і віддає корові тоді, коли та отелиться – “щоб відьма не спортила”. Віддавши “шишку”, господар ріже паску на шматки і запрошує всіх розговлятися. Спочатку їдять паску, яйця, шинку; потім доходить черга і до поросяти; звичайно, при цьому не забувають час від часу промочити горло горілкою чи якимось іншим питвом. Упиватися ж під час розговин не можна, бо “як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає”.

Щоправда не скрізь і не завжди обряд розговіння відбувається весело. Якщо господарі вже поважні люди і дорослі діти у них померли або пішли поневірятися по світі, то мати, сідаючи за великодній стіл, плаче й примовляє:

Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти то межи нами того Великодня був,
Ти то нам паску-дари покроїв,
Ти то нам до церкви відніс,
Ти то насамперед свяченого кушав,
А тепер ми без тебе і їсти не можемо.
Николаю мій, Николаю,
Хто би був казав ще тогідних свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Николаю мій, Николаю дорогий!

Якщо ж мати не певна того, що її сини чи дочки вже померли, і ще сподівається, що її діти повернуться по святах додому, то вона залишає для них шматок свяченої паски та три крашанки. Все це вона загортає в рушник і кладе десь у затишному місці, покриваючи сухою материнкою – символом вічної надії. Цей дарунок від матері з великоднього столу зберігається до свята Вознесіння Господнього і в цей день віддається бідним – “щоб молилися за спокій душі загублених.

Після розговіння вмиваються, кладучи в миску два яйця і дрібну монету, а потім воду виливають на вогонь або в озеро.

“Коли на Великдень розговієшся і вийдеш з хати на вулицю, то що перше побачиш, тим і промишляй – буде удача. Якщо в цей день дощ або небо захмарене – буде врожай. В день свята Воскресіння Господнього ворота у царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Дитина, яка народиться в цей день, буде нещаслива.

На Великдень, як зустрінеш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом!

Після обіду ходять на кладовище христосуватися з померлими і кладуть на гробки крашанки, що їх відразу ж підбирають діти.

Відомий на Україні є звичай Гойдатися на гойдалці. Біля гойдалок грали в ігри, в яких використовували писанки і крашанки.

Гойдалки. Звичай гойдатися на гойдалці походить, як думають дослідники, з сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн цей звичай міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага.

Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас, на півдні України, існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.

Що цей звичай прийшов до слов’ян з нехристиянського сходу і колись вважався поганським, свідчить такий факт. Патріарх Андріян у 1697 році в інструкції, що була заадресована “старостам попівським”, наказував не ховати “ни на кладбищь, ни на убогомь дому, а на Поль и вь льсу тьхь, которые зграя утонуть или сь качели уб’ються”. Отже, якби цей звичай не вважався поганським, то церква не протестувала б проти гойдалки, та ще так суворо.

Пізніше гойдалка, як і багато інших поганських звичаїв, пристосувалася до нових обставин і здобула християнського тлумачення.

Існує звичай чіпляти в стодолі гойдалку; і старий, і молодий повинен погойдатися на цій гойдалці, на згадку про те, що Юда повісився.

Тут же, біля гойдалки, звичайно грають у крашанки чи писанки. Грає не тільки молодь, але й дорослі, жонаті чоловіки. Жінки й дівчата в іграх участи не беруть.

Найчастіше грають в “навбитки”, в “котка” та в “кидка”.

Гра “навбитки” полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б’є носком свого яйця. Потім б’є другий по кушці, тобто, по протилежному кінці; чия крашанка розіб’ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв.

У “котка” грають так: з похилого місця, з перепоною внизу котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє.

Гра в “кидка”. Один з партнерів кладе дві крашанки на такій віддалі одна від одної, щоб поміж ними не могло прокотитися яйце; другий партнер стає на віддалі одного сажня і кидає свою крашанку; якщо він попаде одночасно в обидві – виграв, а як попаде в одну або не попаде в жодну – програв.

Грають ще так: кладуть кілька шапок, під одну з них – крашанку; хто відгадає, під котрою з шапок є крашанка, той виграв, а не відгадає – програв.

Кладуть яйце на землю. В десяти кроках від нього стоїть один з партнерів, що хоче виграти яйце; йому зав’язують очі хусткою. З зав’язаними очима він відміряє десять кроків, розв’язує очі і має дістати до яйця, не сходячи з місця. Якщо дістане – виграв, не дістане – програв.

Другий день Великодня – понеділок – називають поливаним, бо в цей день християни обливають один одного. Обливати когось або самого себе – це стародавній звичай, що пов’язано з весняним очищенням водою. Не обходиться без писанок і тут.

На Гуцульщині дівки цього дня дають легеням (парубкам) галунки (крашанки) і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу.

Крашанки роблять, або, як кажуть на Київщині, “галунять яйця”, а в Карпатах – “сливчать сливки” у Великодню суботу.

За народним віруванням, крашанки готуються в суботу тому, що яйця, пофарбовані в п’ятницю, швидко псуються, а, бувши зробленими в суботу, вони зберігаються протягом усіх свят.

Найбільше готують червоних крашанок. Не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров “лукавого”. Перше фарбоване яйце зберігають і, як треба, підкурюють ним хворого на пропасницю.

За стародавнім народнім віруванням на Чистий четвер – “Навський Великдень” Бог відпускає мерців з “того світу” Ставши опівночі з своїх гробів вони збираються перед церквою. І священик-мрець веде Богослужіння. Під час цього Богослужіння перед вівтарем стоять діти і тримають у руках писанки, наповнені клоччям.

Серед народу є багато вірувань, які пов’язані з готуванням великодніх писанок та крашанок. Наведемо деякі з них.

На Поділлі вірять, що найкращий час починати роботу з писанками – це другий день після Хрестопоклонної неділі, а на Сорок Святих треба виписати сорок клинців. У Вербну неділю та на Благовіщення з писанками нічого не можна робити, - попсуються. Щоб писанки довго зберігались, їх треба варити в Чистий четвер.

Шкаралупу з крашанок треба поламати на найдрібніші шматочки, щоб відьма не могла нею набрати роси, бо тією росою вона може попсувати корів.
Якщо відьма вколе кого-небудь шкаралупою з писанки, той захворіє і “висхне”.
Хустку, якою обтирають писанки, ховають – “щоб підкурювати нею бешиху”.
Товчене на порошок лушпиння крашанки підсипають до кормів курям – “щоб краще неслися”.
Шкаралупу з писанок чи крашанок в одних місцях викидають на стріху хати, а в других виносять на текучу воду.
Топтати ногами рештки пофарбованого яйця або писанки – великий гріх. Хто буде товкти ногами свячене яйце, того Бог покарає хворобою.

Майже по всій Україні є вірування, що шкаралупою свяченої крашанки можна підкурювати хвору людину чи тварину від пропасниці.

Крашанка, а ще більше писанка, одержана на Великдень після першого христосування, зберігається – “бо вона відвертає напасті злого чоловіка”. Крім того, така писанка “припинить пожежу”. Дівчата вмиваються з першою крашанкою – “щоб кращими бути”.

На перший день Великодня вся нечиста сила пов’язана і сидить по закутках. Якщо, прийшовши з церкви, піти з згаданою вище крашанкою по закутках двору, котячи свячене яйце по всіх темних закамарках, то можна натрапити на чорта, який буде сидіти у шапці-невидимці. “Як здобудеш ту шапку – щастя твоє, матимеш усе, що захочеш. Та бережіть, бо як схопить твою крашанку чорт – пропав ти, задушить нечиста сила”.

“Якщо на Великдень вистоїш у церкві всю ніч з крашанкою в кишені і вислухаєш, не куняючи, утреню і обідню, то тоді тримай це яйце хоч і десять років – воно не зіпсується. Якщо з тим яйцем вистоїш у церкві великодню службу вряд 20 років, будеш бачити всяку нечисту силу, а найбільше відьми будуть чіплятися до тебе, щоб виманити у тебе те яйце. Якщо ж підеш до церкви, не вислухавши діяння і не діждавшись, поки дочитаються до Христа, і покладеш крашанку на стіл, то після обідні вона буде іншого кольору. Знай: відьма перемінила твою крашанку”.

В ніч проти Великодня кладуть у миску з водою крашанку і мідний шаг – хто найраніше встане, тому шаг і крашанка. Якщо в хаті є доросла дівчина, то всі стараються робити так, щоб це дісталося їй. – “щоб вона була найкраща в хаті”.

Прийшовши з церкви, одне яйце відкладають окремо. Після того, як розговіються, господар бере те свячене яйце, йде з ним у стайню до тварин і, проводячи крашанкою по спині кожної тварини так, щоб був хрест, каже: “Христос воскрес!”. Потім обчищають у хаті це яйце від шкаралупи, кришать на дрібні частинки, змішують з висівками і дають їсти худобі. В інших випадках просиляють крізь це яйце нитку і вішають його цілим під повіткою. І одне, і друге робиться на те, “щоб скотина була здорова”.

Свячені крашанки люди зберігають з року в рік і, як трапиться пожежа, перекидають через вогонь, вірячи, що вогонь погасне. Вживають свячені яйця і від різних хвороб: кладуть шкаралупу свяченого яйця на вогонь і димом підкурюють хворого на пропасницю; від курячої сліпоти теж підкурюють таким же способом. Вірять, що свячене яйце може заспокоїти зубний біль. Хворі на пропасницю зашивають свячене яйце в хустку і носять при собі доти, доки хвороба не минеться.

“Дороге яйце не крашене, а біле і в піст бачили, та ще в Петрівку побачимо”.

Всі ці вірування свідчать про те, якого великого значення надавали наші предки писанкам та крашанкам.

На Гуцульщині ґаздині з писанок роблять пташки – голубці. Вибирають середину писанки, доробляють із кольорового паперу хвіст та крила, голову з воску. Цих пташок вішають у хаті на пам’ятку про те, що …”Ісус народився, то голубец прилетів і над ним лелів”.

Шкарлупу від великодніх яєць викидати не можна – це великий гріх. На Гуцульщині їх кидали у вогонь, або воду.
Категорія: Обряди, звичаї | Додав: asket (05.10.2009)
Переглядів: 3423 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ