Про скарби - Міфи і легенди - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Міфи і легенди

Про скарби
НЕЧИСТИЙ СКАРБ

Запорізькі клади скрізь закляті: скільки б людей їх не копало — не даються! Мій чоловік сам ходив. От викопали вони так, як великий погреб — увійшли; ну, а взять нічого не можна! Треба одмолиться стільки років, на скільки він заклятий!
От і у Потьомкіну саду є, саме там, де каміння велике: і щопраздника вони й виходять — саме під Великдень!
З наших один раз одважилось чоловіка чотири; мені тоді ще літ 12 було (тепер оповідачці 40), я у Ковалихи служила: от і пішли вони, один жонатий, троє холостих, з ломами, з лопатами, саме у велику ніч. От зачали бить ломами; що стукнуть, то воно й гуде! Вони далі копають: от-от, чують, вже близько, добре чують, що залізна скриня. Аж коли воно виходить та й сіло на другому каменю недалеко від них і дивиться, а далі й заговорило:
— Копаєте,— каже,— а чи ж ви принесли голову, щоб туди по класти? (Значить, щоб замість кладу та голову чоловічу йому покласти, тоді воно й дасть, а без того зроду не візьмуть!).
Вони й полякались насмерть — покидали й ломи, й лопати та й повтікали. Звісно, дурні: треба було б розпитати, яку то йому треба голову — чи християнську, чи яку другу?..
— Та вже ж, звичайно, їм християнську треба! (Суворо перебиває друга).
— Може, воно так і думало (продовжує перша), щоб один з їх чотирьох ліг туди, а щоб трьом скриня дісталась; а вони й полякались? Та й позаганяло ж їх: чи то з переляку, чи так, а додому тільки один добрався. Других ледве одшукали: хто під тином, а хто й поза тином! Та й тяжко всі переболіли — так покалічило їх воно!

СКАРБ У ЛЬОХУ

Була тутай недалечко багата удова, а у неї три сини; тілько вона жодного з них не любила. От якось вона й заслабла, чує, що вже пора вмирати. Оце вона й думає: «Не стане мене на світі, усе моє добро достанеться синам. Нехай же нікому ліпше, як їм достанеться». Вночі узяла вона котел, де були гроші, понесла у льох да й «замовила» двері, щоб не можна було нікому туда ввійти. Пішла знов у хату, застогнала да на другий день і вмерла.
А сини зараз до котла. Бачать, на том місці нема нічого. Шукали-шукали — ні, так-таки й нема, як у воді згинуло. От вони й забули про нього. Тілько щось треба було до льоху; єден син і пішов. Одчинив він двері, а щось як штовхане його, то він аж впав, мало що не вмер.
Від того часу не можна навіть підступитися до льоху, бо треба натрапити таку «мову», щоб зараз двері одчинились. А як ти його натрапиш?


СКАРБ У СКРИНІ

Був собі убогий чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, а жінку з дітьми дома кинув. І до того вони дожились, що вже і їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить поуз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться — стоїть скриня повна грошей і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.
— Що ти там робиш?
— Та там, мамо, надворі скриня з грішми, так я оце набрав та ще піду.
Вийшла вона з хати, як побачила ту скриню — розсмикалася та тікі нахилилась брать, а скриня її зачепила та так крізь землю і загула. Плаче той хлопчик, сидить в хаті — матері нема, а Палазі нічого їсти.
От прокинулась Палазя:
— Чого ти, братіку, плачеш?
— Та матері нема дома.
— А дай мені їсти!
Одломив він кусок коржа, дав їй. Сидить уп'ять плаче; аж іде в хату дід — такий старець.
— Дай мені,— каже,— хлопчику, хліба!
— Чого ж я вам дам? У мене тікі і є, що два коржі, а матері дома нема.
— Дай,— каже,— хліба, я тобі матір найду.
Він взяв і дав. Тікі ввечері — як загуде, як зашумить, він вийшов з хати, аж стоїть скриня, а біля скрині — мати.
— Ідіть, мамо, в хату.
Вона пішла в хату, а він давай ті гроші носить, аж поки всі переносив.
— Я,— каже,— мамо, отту свічечку внесу. Вніс і свічечку.
— Я,— каже,— мамо, і отту скриню вволоку.
— Та не треба, синку!
— Ну, так я, мамо, в свою гроші поскладаю, а в нову — сорочки. Переклав все та й живуть собі. Отто вже його щастя, бо окрім його і мати не могла взяти.

ЗАЧАРОВАНИЙ СКАРБ

А то ще так було у нас. Орав єден чолов'яга поле. Йде да й гукає на коней. Тілько — цвяг! Що це таке? Глянув він, аж там ціла скриня, мабуть, з грошима. От він нахилився, сам трясеться — хоче вхопити. Тілько що він руку до нього — то зараз у землю. Мучився він, мучився, знов піднявся — скриня знов наверсі.
— А, бісово навождєніе!
Постояв він трохи, а потім як не грохне на землю, а сам хапає. Де там! Скриня ще ліпше пішла донизу.
Пішов він до села, розказав людям, що діється. Усі ходили й бачили тую скриню, а не єден не вхопив, бо є така «мова».


Джерело: http://hata.profi.co.ua/legendy/
Категорія: Міфи і легенди | Додав: asket (05.12.2009)
Переглядів: 1639 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ