Легенди про тютюн - Міфи і легенди - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя

Легенди про тютюн

ТЮТЮН У давню давнину, ще далеко не за пам'ятку не то що батьків або дідів наших, але й прадідів, царював десь у якійсь землі цар Давид. Був у нього один-єдиний син. Була ще у того царя Давида, проміж іншою челяддю, дівка — цариці вона услугувала, та така з себе гарна, така брава, така краля, що й не сказати. Кращої над неї не було у всім царстві тім — ні між панами, ані між мужиками. Не диво ж, що в неї й вкохався отой, що казав, царевич, Давидів син. Еге, вкохався та й удрав погану штуку, як самі здорові зараз побачите. Занедужав ото парубок. А й хворість то була не справдішня, а з хитрощами. Заслабів так, що й з кімнати не виходе. Не сила, каже, й ногами двигати. Нема мочі й порога переступити. Так-то й так. Прийшов такий час, що обідати. Звуть і його, звичайно, до гурту. Каже: «Нічого не хочу, не навернусь до страви». Не йде. Почув таке батько Давид і каже своїй жінці-цариці: «Ти б, стара, відіслала б синові хоч би печене яблучко, може б, він з'їв легенького задля трунку й солоденького, смачненького, бо не можна, хоч і хворому, бути без ніякої страви. Бо здоровий, та й то охляне, а він і подавну». Послухалась та. Вволила його волю й зараз заходилась: спрягла двойко яблучків, поклала їх на срібну тарілочку і, покликавши ту красуню, звеліла віднести те до сина. Понесла та. Царевич, одержавши яблучки, звелів їй дожидати, поки поїсть, щоб, бач, тоді посуду взяла, а сам тим часом покликав вартового солдата, що повинно стоять вони біля царських дверей, і дав йому наказ найпильніше стерегти двері і нікого ніяким побитом не пускати до нього; та тоді нумо з тією дівчиною женихатися. Оттаке-то! Через яку годину вибігла дівка відтіля, плачучи й тужачи на весь двір, й прямісінько майнула до царя Давида скаржитись. Вислухав її, та й, жаліючи сина свого,— бо у старовину хоч не так було, як сього часу, але, як ось бачитимете, й життя вирішали,— й каже, й велить, щоб вона мовчала й нікому не казала; а він вже її нагородив й грішми й усім. Боявсь, бач, більше вогню тих суддів, щоб вони, не дай боже, не дізнались, бо ті такі, що не подивляться, що він царський син, а потягнуть судити. Скажуть: закон, то проти цього й сам цар нічого не вдіє. Що не робив Давид, як не приказував, щоб усі мовчали, а нічого не вдіяв. Чого боявся, те й вийшло. Бо якби один або два знали, то воно, може б, й теє, а то хіба їх мало було тих, що бачили, як дівка з розкуйовдженим волоссям та плачучи від царевича бігла; зараз втямили, що воно за річ, й розблаговестили по усіх усюдах. Язик, мовляв, без костей. Дійшло-таки діло до суддів. Дізнались-таки ті й зараз зрадили. «Давай його,— кажуть,— сюди! Будемо судити!» Й потягли. Судили ото, судили й присудили відтяти йому голову, бо вона, бач, велика. Потім скарали й поховали за городом в степу, наче якого розбишаку. Що ж ви думаєте? Зробилась після цього та дівка як несамовита. Плаче, тужить. Й день плаче, й ніч плаче. Нічого з нею не зроблять. Нічим її і не заспокоять. Бач, вразило її вельми те, що через неї та загубили чоловіка, та ще й неабиякого, а царського сина. Тільки на світ начне благословлятися, то вона вже й чимчикує за город на могилку. Упаде пластом на неї й тужить, й розливається, аж обаполо луною розлягається. Плаче, кажу, та просе все його, щоб простив її, а сльози ті з очей, як з джерела, так і капотять і ллються на землю. Полива їми вона щодня ту могилку. Від того й виросло там зілля, таке гарне, зелене, високе та кучеряве, як капуста. Дівчина тоді й моле бога: «Господи,— каже,— коли ти й він мене простили за мою вину, що вона мене даве, то зроби так, щоб це зілля, котре виросло з моїх сліз, полюбили усі люди всього світу». Звернув увагу господь на її цю молитву й зробив так, як вона прохала; й покохали його усі люди, які ні на єсть на землі. Ось як воно було! А через що пішла така назва цьому зіллєві, так ось через що: була у тієї дівчини маленька собачка — цуцик, ось з тих, які й тепер у панів у горницях бувають. Бігала вона усюди за нею. Було, куди не йде вона, то й цуцик туди слідкує. Отак і на могилку її не покидало. Як виросло ж те зілля, то цуцик забіжить у нього й вовтузиться там й товче його. А дівчина було й проганя його все відтіля, щоб не шкодило, і потім на нього: «Тю-тю, тю-тю, тю-тю»,— кричить. Ось через що й пішла тютюном ця трава зваться. ТАБАК І ТЮТЮН Умерла якось-то чортова мати. Дуже по ній чорт бідкався, бо була душа несогірша. От і покликав багато людей на її погріб, щоби небіжці віддати останню честь. Запросив і попів. Ті заспівали «вічная пам'ять» і читали всякі чтенія над труною. Але найдужче смутило чорта те, що ніхто з покликаних не хотів за небіжкою плакати, а ще були й такі, що балакали: — Добре тій старій чарівниці, що померла, менше буде лиха на світі, менше чортів виведеться. Се старшого чорта аж по душі пекло, то він і думав, щоби то таке зробити, щоби ті люди розплакалися по його небіжці-матері. По погребі запросив чорт усіх погребових на гостину, щоби за грішну душу випили та дещо перекусили. Попи не хотіли йти, але люди пішли до чорта до хати. Чорт їх приймає, чим може: і горівкою, і калачами, і свининою. А наостатку натер повний макортет табаки, поставив на стіл перед гістьми та й каже: — Людонькове, досі їв рот, а тепер най їсть ніс! І давав їм табаку, щоби пчихали. Люди горнулися до макортета, а сльози течуть їм по лицях. Чорт утішається, бачучи, як люди плачуть по його матері. Побачив се мудрий Соломон і задумався, що хитрий біс отак підійшов невинний нарід. Убрався в святочне шматтє, вичесав голову, надів чорну кучму та й гайда до пана бога. Розповів богові все, що накоїв чорт на землі, та й почав бога просити: — Господи, треба дати людям тютюн і файки, щоби курили і спльовували по плачу за чортовою мамою. — Добре,— мовив бог,— зроби, Соломоне, як кажеш. Соломон зараз потім нав'язав собі цілий вінок тютюну і файок і кинув усе те на землю, до чортової хати. Почали люди курити і кождий, хто кілька разів пакнув, за кождим разом сплюнув та все каже: — Тьфу на чортову маму! ТЮТЮН І ГОРІЛКА — ВИГАДКА ЛУКАВОГО Колись в Запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив і стало йому скучно: не їсть, не п'є, не молиться. Прикинувся лукавий чоловіком, приходе. — Чого, пустельнику, журишся? — Того,— каже,— що один в пущах: скучно. — На тобі каламарчик з порошком, понюхаєш — буде наче вдвох. Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, вдруге, втретє — чхнув і стало йому весело. На другий день знов іде нечистий. — А що,— каже,— як? — Весело,— каже,— наче вдвох. — На ж тобі зілля і трубку, покуриш — буде наче втрьох. Пішов. Покурив пустельник і повеселішав ще дужче. Приходе нечистий на третій день. — А що,— каже,— як? — Весело, наче втрьох. — На ж тобі каламар з каплями, як вип'єш — буде наче вдесятьох. Пішов. Випив пустельник і стало йому наче вдесятьох: як заспіва, як загра, як підніме поли — пішов гопака навприсядки... Лукавий приносив тютюн і горілку, бо це його вигадка. Джерело: http://hata.profi.co.ua/legendy/
Категорія: Міфи і легенди \| Додав: asket (05.12.2009)
Переглядів: 4427 \| Рейтинг: 0.0/0