ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО
Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів "Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних пам'ятках — Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (40-ві роки XVIII ст.). Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право повсюди відзначалося певною однотипністю. Одним із центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної: За грунтом і право іде. На відміну від офіційного законодавства основним джерелом власності та матеріального достатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в яку вкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідної винагороди. Найбільшого втілення такий погляд набув у вже відомому звичаї займанщини. При цьому селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.

Важливу роль відігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте і майнове становище членів родини, порядок спілкування і багато іншого. На засадах звичаєвого права грунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.


Т.Шевченко. Судня рада. 1844 р.


Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися ще й після судової реформи 1864 р.

"Ведення (гоніння) сліду" — громадський звичай пошуку злодія. З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала. При "В. с." обов'язково мав бути присутній потерпілий, який саме й мусив підтримувати "слід". Необхідною умовою цієї правової процедури була наявність "сліду" злочину. В іншому випадку громада звільнялася від "В. с." Аналогічним був і інший порядок пошуку злодія — свод. Тут уже йшли не по "сліду", а по "сводам", тобто особам, до яких перейшли крадені речі. "Ведення своду" припинялося на третій особі. Вона мусила віддати крадену річ потерпілому і водночас отримувала право шукати свого кривдника по дальших "сводах".

Грабіж ("грабіж брати") — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі. Згодом цей звичай поширився і на боржників. Зокрема, у селянина-неплатника податі нерідко грабили необхідну йому річ (свитку, кожух, сокиру тощо) і тримали у себе до виплати недоїмки.

"Жіноче право" — умовна сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулювали і забезпечували певні громадські та господарські права жінок. Хоча в цілому жінка займала залежне від чоловіка становище, все ж навіть в умовах патріархальної сім'ї вона зберігала певну самостійність і мала визнані народом права. З одного боку, казали: Жіноча дорога від печі до порога, проте з іншого: Жінка за три угли хату держить, а чоловік за один.

Правове становище жінки зумовлювалося передусім великим значенням її праці в сім'ї, домашньому господарстві. Однак важко було уявити без неї і виконання багатьох польових робіт, особливо у жнива. Визначною була роль жінок у виконанні цілого ряду обрядово-символічних дій, пов'язаних із сільськогосподарськими роботами. Існували суто жіночі, в тому числі колективні роботи — оденки, понаволни, лущіння кукурудзи, валькування хати та ін.

Права жінки в сім'ї та громаді визначалися і рядом економічних умов. За звичаєвим правом, вона мала особисте майно, що складалося з приданого, включаючи земельний наділ (материзну, яка не входила в загальносімейне майно і спадкувалася по жіночій лінії) та набуте від продажу продуктів "бабського" господарства (дрібної худоби, птиці, яєць, молочних продуктів, борошна, овочів та фруктів, льону, полотна тощо). Дружина голови сім'ї не тільки виконувала якісь роботи, але й давала привід, тобто розподіляла їх серед інших жінок двору, повчала їх. По смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона часто ставала на чолі не тільки малої, а й великої сім'ї та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства і сплату податків.

Заклад — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. За "Руської Правди" звичай мав назву мєтаніє. Перед суддями клали (метали) шапку, примовляючи, що коли позовник не доведе правоту, то втратить заклад (під шапку часто клали гроші). Якщо заклад приймався, то звинувачена сторона мусила "приставити" і свою шапку.

Копний суд — суд, який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи. Особливе поширення мав до XVIII ст. у Карпатах, на Волині, Київщині. Існували спеціальні місця проведення такого суду —
М.Пимоненко. Самосуд. 1900 р.

коповища, куди сходились селяни навколишніх сіл різних
М.Пимоненко. Самосуд. 1900 р.
власників, а на теренах Польщі й Литви — навіть різних держав. К. с. був
проявом сусідських колективних інтересів та гарантією їх вираження. Через нього громада сама вела слід, чинила попереднє слідство, допити та пилноє шуканьє, визначала міру покарання і виконувала вирок. Згодом К. с. був замінений поміщицьким, але окремі його елементи зустрічалися на Лівобережній Україні у XVIII, а на Волині й у XIX ст.

Личкування — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За "лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо. За свідчення бійки чи нападу приймалися синці та рани на тілі. У перелюбників на знак Л. знімали щось із одягу, підрізали поли. З Л. пов'язаний і такий звичай, коли старші односельці за погану поведінку підлітків знімали щось з їхньої одежі та передавали, докоряючи, батькам.

Могорич — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо М. не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках, баришниках). Останні також пригощалися і в разі непорозумінь виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді — законними свідками. М. ставили при різних формах селянської допомоги, найму тощо, при вступі до парубоцтва, при весільних обрядах, ним схиляли до себе потрібну людину. Хто більше горілки ставе, той справу виграє — таким принципом широко користувались у практиці волосних судів другої половини XIX ст. Особливого значення М. набував при купівлі-продажу худоби (тут він мав ще назви литки, литкуп). Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку билися руками на знак згоди. Запивши М., продавець кидав на спину худобі проти шерсті землю і бажав новому господареві, аби вона була здоровою до роботи і т. ін.

"Пам'ятковий прочухан" — звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов'язують також із обрядом вікової соціалізації.

Присяга — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення П. набирала у справах, де були відсутні свідки. За звичаєвим правом, відмова від неї означала програш справи.

Особливу силу П. надавали обряди з землею: на знак чесності П. землю їли, земельні конфлікти розглядалися з виходом на спірні землі і П. на межі. П. обставлялася символічними діями — цілували хрест, ікону, божилися своїм життям і здоров'ям. На Запорізькій Січі козаки присягали перед суддями хлібом і сіллю.

Старожили (старци обчиє, старушки) — свідки у земельних конфліктах. Селяни традиційно ставилися до представників старшого покоління як до охоронців громадських звичаїв та носіїв багатого досвіду з усіх сфер життя. Тому свідчення С., за звичаєвим правом, були вагомою підставою для законного врегулювання земельного спору.


Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r14.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 4885 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ