РОСЛИНИ Й ТВАРИНИ В НАРОДНІЙ УЯВІ - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

РОСЛИНИ Й ТВАРИНИ В НАРОДНІЙ УЯВІ
Н. Стаценко

РОСЛИНИ Й ТВАРИНИ В НАРОДНІЙ УЯВІ

Флора: символічне й прагматичне

Світ рослин життєво необхідний людині. Протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами.

Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір'я, пов'язані з деревами, травами, зіллям і квітами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. З утвердженням християнства ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в церкві.

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилося без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої.

Рослинні мотиви та образи широко представлені і в українському фольклорі. Майже в усіх жанрах усної словесності рослинна символіка є одним із важливих виражальних засобів.

Барвінок — вічнозелена трав'яниста рослина, листя якої зберігає зелений колір навіть під снігом. Живучість і витривалість Б., краса його цвіту оспівані в багатьох народних піснях. В українському фольклорі це символ молодості, кохання та шлюбу.

Вінком, сплетеним із Б., прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання Б. для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками Б. прикрашали весільне дерево — гільце, використовували в інших весільних ритуалах.

Васильки в засушеному вигляді мають сильний стійкий запах, завдяки чому ця рослина дістала широке ритуальне застосування. Квіти В. клали за ікони в день Чесного Хреста (14 вересня за ст. ст.), ними прикрашали хрести у церквах.

Цілющі властивості В. відомі здавна. На Волині їх використовували як лікувальний засіб при високій температурі, від запою й перепою; з них робили купель для дітей при багатьох хворобах, зокрема жовтяниці; освяченими на Спаса (6 серпня за ст.ст.) В. обкурювали хворих. Вінки з освячених В. одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну.

В народній поезії В. є символом святості, чистоти, приязності. Вони згадуються і в купальських піснях:

Та вроди, Боже, троє зіллячок:
Перше зіллячко барвіночок,
Друге зіллячко любисточок,
Третє зіллячко васильочок.
Барвіночок — для дівочок,
Любисточок — для любощів,
Васильочок — для запаху.

Верба, опоетизована народом разом із калиною і тополею, не випадково заслужила на таку шану. Виростаючи біля річок, ставків, природних джерел, вона є ніби позначкою води на землі. Криницю завжди намагалися копати під В.: Де срібліє вербиця, там здорова водиця. І насправді, В. була чудовим природним фільтром усіляких домішок, що містилися у водах.

Вербову лозу традиційно використовували для зведення турлучних будівель, огорож, для виготовлення меблів, кошиків та інших ужиткових речей; з вербової деревини здавна робили музичні інструменти.

В. відігравала й важливу ритуально-обрядову роль. За народними уявленнями, гілочки В., посвячені в церкві в останню неділю перед Великоднем — вербну неділю, набували магічних властивостей. Освячену В. приносили в дім і вдаряли нею членів сім'ї, найчастіше дітей, примовляючи: Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля. Виганяючи вперше худобу на літне пасовище, її обов'язково вдаряли В., щоб уберегти від хвороби та інших напастей.

Освячена В. зберігалася в хаті й широко застосовувалася як лікувальний засіб чи як оберег. На Херсонщині й клали у воду, в якій купали хвору дитину, на Харківщині запалювали гілочку В. і обкурювали нею хворих на лихоманку.

Побутувало повір'я, що в хату, де є В., не вдарить блискавка. Вважалося також, що В. перепиняє дорогу в дім нечистій силі, особливо відьмам.

В українському фольклорі В. — це поетичний символ дівчини або заміжньої жінки. Розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціюється зі смутком і жалем:

Висока верба, висока верба
Широкий лист пускає.
Велика любов, тяжка розлука
Серденько зриває.

Горох в українському фольклорі є символом сліз: Сльози, як горох, котяться; з ним пов'язували нещастя, біду. Тому в деяких районах хлопці й підлітки, що ходили на Новий рік по хатах, не домішували Г. до хлібних зерен, якими посівали. Молоді жінки уникали їсти його натще, аби не було гірким подружнє життя. Але, незважаючи на це, з Г. готували як повсякденні, так і ритуальні страви й навіть використовували як оберег.

Дуб здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. У XIX ст. на Зелені свята влаштовували так званий гральний дуб (на Київщині — сухий дуб). У центрі села, а іноді за околицею ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом, прикрашали її травами, квітами, стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого "Д". відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував розквіт природи, початок літа.

Оспіваний в народних думах та піснях Д. є символом молодого козака:

Чом дуб не зелений? —
Лист хмара прибила;
Козак невеселий —
Лихая година.

Дуб і береза порівнюються з козаком та його матір'ю:

Ой, дуб до берези
Гіллям похилився,
Козак своїй матусеньці
До ніг уклонився.

У весільних приповідках і побажаннях Д. виступає символом подружнього життя (Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки), міцного здоров'я й довголіття молодих (Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові). Коли народжувався син, батьки за народним звичаєм висаджували два жолуді, коли донька — висівали калинове зерня.

Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів. Її завжди супроводжує епітет червона, що символізує жіночу красу, дівочу цноту. Із замилуванням писав про К. Тарас Шевченко:

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.

Поряд із барвінком К. широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями К; прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас схилена над водою К. нагадує про смуток і журбу:

Червоная калинонька
На яр-воду схилилася...
Там дівчина журилася.

Як і багато інших рослин, К. поєднує в собі "красиве і корисне" (М. Т. Рильський). Калинові ягоди, кора, цвіт — випробувані ліки в народній медицині.

Мак. Широко розповсюдженим було вірування в чудодійні властивості М. як оберегу від лиходійства відьом, упирів та інших істот. Особливу силу, як вважалося, мав польовий М., зерна якого самі висипалися з голівок, — так званий видюк. Якщо таким М. обсипати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, поки не збере і не порахує всі зернята. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали М., освяченим на Маковія (1 серпня за ст. ст.) або на Спаса (6 серпня), примовляючи: Коли цей мак збереш, тоді від моєї корови молоко відбереш. На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого М.

М. використовували також із лікувальною метою, переважно як снотворне.

У фольклорі М. є символом краси: Гарна дівка, як маківка; Гарне, як мак городній.

У піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя:

Пройшов мій вік, як маків цвіт,
Що вдень цвіте, а вночі опаде.

Можна зустріти також поетичне порівняння маківки з матір'ю — головою роду:

Да нема цвіту, світлішого над маківку,
Да нема роду, ріднішого над матінку.

М'ята широко використовується в народній медицині, займає почесне місце в народних піснях та обрядах. Її незмінний епітет — кудрява. Як і калина, М. є символом дівочої краси й цноти. У фольклорі М. нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немовби одну рослину — руту-м'яту:

По садочку ходжу я, ходжу,
Руту-м'яту саджу я, саджу,
Рута-м'ята да й не прийнялася,
Родиночка й одріклася.

М. відігравала важливу роль у весільній обрядовості. За традицією, вінок для молодої та вінки для дружок плели з М., барвінку і рути.

Осика вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітря, тремтіння листя О. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі.

Водночас О. використовували як один із найбільш надійних оберегів від відьом, упирів тощо. Щоб уберегти молочну корову від посягань відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палички можна було також примусити відьму, що обернулася твариною, повернути свій справжній вигляд. Щоб упир не міг вийти зі своєї могили, в неї вбивали осиковий кілок. Так само вважалося, що для припинення засухи в могилу самогубця треба вкопати кілок із О. і полити його водою. З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Папороть — реліктова трав'яниста рослина, що ніколи не цвіте, розмножуючись вегетативне. Проте, за народними повір'ями, в ніч на Івана Купала (24 червня за ст.ст.) на коротку мить з'являється вогнена квітка П. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Проте нелегко заволодіти таємничою квіткою, яка росте в дрімучому лісі та охороняється нечистою силою. На сміливця чекають численні випробування, часом небезпечні для життя. Легенди про спробу здобути квітку П. послужили основою відомої повісті М. В. Гоголя "Вечір напередодні Івана Купала".

П. вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.

Полин найчастіше використовували як оберег від русалок, зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). Підстерігаючи перехожого за околицею села, русалка запитувала його: "Полин чи петрушка?" Якщо покажеш П., русалка зникне, якщо ж відповіси "петрушка", то вона може залоскотати насмерть.

У народних піснях і приказках П. має незмінний епітет гіркий і нерідко виступає символом нещасливого життя:

Лучче мені, мати,
Гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати,
Із нелюбом сісти.

Рута — багатолітня рослина, квітки якої мають сильний і своєрідний запах. Її цілющі властивості добре відомі в народній медицині.

У народній поезії Р. супроводжують епітети: яра (тобто молода), крута, сувора, зелена. Р. або ж вінок, сплетений із неї, є символом дівування; образ зів'ялої, розтоптаної, розсипаної Р. означає втрату дівоцтва. Іноді Р. символізує розлуку з милим, самоту, її жовтий цвіт провішує нещасливе кохання:

Зеленая рутонька, жовтий цвіт,
Чому тебе, Іване, так довго ніт?

Тополя. В народних піснях з Т. порівнюється красива, струнка дівчина або заміжня жінка. Рубання Т., так само як і калини, символізує заручення та одруження дівчини:

Тонкая, високая тополя:
Чорнявая дівчина — то моя.
Тонкую, високую зрубаю:
Чорнявую дівчину кохаю.

Широковідомий казковий мотив обернення дівчини в Т. використав Т. Г. Шевченко в баладі "Тополя".

У першій половині XIX ст. існував обряд водити тополю, який виконувався на Зелені свята. "Т." зображала вродлива дівчина, вбрана в стрічки, зелень та квіти. Її водили по селу у супроводі відповідних пісень:

Стояла тополя
Край чистого поля.
Стій, тополенько,
Стій, не розвивайсь,
Буйному вітроньку
Не піддавайсь.

Часник відігравав важливу роль як оберег від злих сил, а також у практиці народної медицини. Наділення Ч. чудодійною силою значною мірою було зумовлене цілющими властивостями і своєрідним запахом цієї рослини. Ч. вживався для профілактики інфекційних захворювань, вважався добрим дезинфікуючим засобом при хворобах дихальних шляхів. Свяченим Ч. змащували на Великдень над очима, щоб мати здорові очі. Застосовували Ч. і як протидію укусові гадюки.

Здавна Ч. використовувався у весільній обрядовості. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав'язували між її волоссям для охорони від усього злого. На Гуцульщині зубок Ч. постійно носили з собою дорослі і молодь, його прив'язували до руки або зашивали в сорочку дитині. Напередодні Івана Купала Ч. натирали вим'я корові, щоб відьма не могла відібрати молоко.

Фауна як об'єкт персоніфікації

У традиційних уявленнях українців значне місце відводилося багатому і різноманітному світу тварин. Звірі, птахи, плазуни, земноводні, комахи присутні в народних обрядах та іграх, у системі прикмет і ворожінь тощо. Тут є всі підстави вбачати рудименти давнього культу тварин у поєднанні з пізнішим нашаруванням християнських світоглядних елементів. Останні представлені здебільшого у формі апокрифічних легенд про походження диких і свійських тварин та птахів.

На змісті вірувань позначився також вплив реальних властивостей тих чи інших представників тваринного світу — безкорисливих помічників або злих ворогів людини. Важко переоцінити роль свійських тварин, безпосередньо причетних до людського добробуту. Проте ставлення до них не було однозначним. Нерідко ті ж самі тварини відігравали у традиційних уявленнях подвійну роль, виступаючи то прихильними до людини, то, навпаки, уособленням або союзниками злих сил.

Важливе місце в народній уяві займало птаство. Із птахами пов'язані численні прикмети й передбачення, на основі яких робилися спроби прогнозувати успіх у господарській діяльності, благополуччя в родинному житті.

Образи звірів, птахів, плазунів тощо присутні в багатьох жанрах українського фольклору. Особливою популярністю користуються казкові сюжети про різноманітних представників тваринного світу.

Бджола традиційно користувалася великою шаною; вважалося, що вона походить із раю. Бджолиний мед і віск займали особливе місце у народній медицині, а також в обрядовій атрибутиці.

За давніми переконаннями, лише в того водитимуться Б., хто від природи наділений врівноваженим характером та доброю вдачею. Щоб одержати якнайбільше меду, сприяти роїнню Б. та вберегти їх від "злого ока", пасічники послуговувалися не тільки раціональними прийомами, а й магічними засобами. Так, навесні пасічник привозив з лісу мурашник і варив його в меду, яким підгодовував Б., — аби ті були працьовиті, як мурашки. Іноді клали в мед щучі зуби (аби Б. добре оборонялися від нападу чужих роїв), товчений перець (щоб були витривалими). Мед для годівлі Б. розводили свяченою водою. Приходячи вранці на пасіку, пасічник вітав Б. спеціальними молитвами або примовками.

Покровителями бджільництва вважалися святі Зосима і Савватій, ікони яких ставили майже на кожній пасіці.

Вовк завжди вважався сміливим, підступним і небезпечним звіром. За поліськими переказами, цей хижак був створений чортом саме на шкоду людині. Водночас В. приписували здатність знищувати чортів: Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розводилося, що і світу не було б видно. Існувало повір'я, що В., як і інші тварини, користуються покровительством св. Юрія, який розподіляє для них здобич. У Прикарпатті старшим над В. вважався св. Микола.

Український фольклор рясніє численними легендами й казками, пов'язаними з народними уявленнями про В. Особливо популярними були сюжети про вовкулаків — людей, котрі вміють обертатися В. або обернених проти своєї волі.

Ворон уявлявся переважно в темному світлі і користувався недоброю славою. Вважалося, що каркання В. над хатою віщує лихо або близьку смерть когось із членів сім'ї. Для того, хто вирушав у дорогу, було поганою прикметою, якщо В. каркав, повернувшись до нього дзьобом. Аби відвернути нещастя, поспішали сказати: На свою голову каркай, не на мене! Галичани вірили, що чорт може прибирати подобу В. і в такому вигляді з'являтися поміж людей.

Вуж. У багатьох місцевостях України існувало повір'я, що В., який оселяється в хаті, стає своєрідним покровителем обійстя, його охоронним талісманом, котрий приносить багатство і щастя. Народна уява наділяла В. здатністю смоктати молоко у корови, і вважалося, іцо корова, біля якої він з'являється, дає більше молока. Відтак цього плазуна не можна було вбивати.

Гадюка. До Г. (а так переважно називали змій узагалі) українці ставилися неоднозначно. Зокрема, побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати Г. свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді й насилати на шкоду людям. Переказували, що той, хто скуштує відварене м'ясо Г., здобуває не тільки особливу, "зміїну", мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів та рослин.

У Прикарпатті вірили, що змія завдячує своєю агресивністю чортові: Гадюка би була інша звірина, коби не він. Вважалося, що змія, котра вкусила людину, потім обов'язково повзе до води. Якщо потерпілий випередить її і першим дістанеться до річки або криниці, він залишиться живим, а змія загине; якщо ж не встигне, то йому вже нема порятунку. Щоб уберегтися від зустрічі з Г., уникали промовляти вголос її назву, а звичайно говорили: вона; довга; поганка; та, що під корчем сидить, тощо.

На Чесного Хреста гуцули відзначали так зване свято змії. Цього дня, за повір'ям, змії збиралися до своїх зимових сховищ під землею, де залишалися до Благовіщення (25 березня за ст.ст.).

Досить часто змію або частини її тіла використовували в народній медицині. Цілющими властивостями наділялася шкіра, яку Г. скидає під час линяння. Нею обкурювали хворого на лихоманку, прикладали до ран, фурункулів, вважали засобом, що сприяє росту волосся, застосовували при хворобах очей, від зубного болю. Пастухи на гірських полонинах висохлою шкірою Г. лікували себе і худобу від зміїних укусів. Із лікувальною метою вживали також гадючий жир, зуби та мозок.

Горобець повсюдно вважався нечистим птахом. У цьому відобразились як християнські уявлення, так і те, що Г. шкодили посівам. Існували спеціальні замовляння й магічні дії, що мали боронити засіяні поля від Г.

За народними повір'ями, багато Г. гине в так звану горобину ніч, що наступає напередодні св. Семена (1 вересня ст. ст.) і супроводжується дощем, громом і блискавкою. Цієї ночі Г. збираються по лісу, де чорт міряє їх міркою; живими лишаються лише ті, що не вмістилися в мірку.

Жаба, як і змія, наділялася здатністю приносити людині як добро, так і зло. За деякими легендами, вона була створена самим Богом. Убивство Ж. вважалося тяжким злочином, яким людина могла накликати біду на себе та своїх близьких. Якщо палицею відігнати вужа або змію, котрі напали на Ж., така палиця набувала чудодійних властивостей: нею можна було відвертати градові хмари, здобувати багатство та ін.

Водночас Ж. виступала уособленням нечистої сили, її створення приписували чортові, а укуси цілком безпідставно вважали небезпечними й навіть смертельними. Ж. остерігалися брати в руки, боячись бородавок. У тому, що Ж. перебігає дорогу або з'являється в хаті, бачили недобру прикмету. Ж. здавна використовувалася в замовляннях, ворожіннях та інших магічних діях як приворотний або відворотний засіб.

Ж. займала помітне місце і в народній медицині. Мертву Ж. прикладали до наривів як своєрідний компрес, що мав сприяти визріванню нариву. Особливо часто Ж. використовували від лихоманки. Живу Ж. клали за пазуху або лякали нею хворого. Сушену Ж. носили на шиї як ладанку, іноді нею обкурювали немічних. Вірили, що молоко, в яке вкинули Ж., здатне зцілити від укусу гадюки.

У народній метеорології кумкання Ж. віщувало наближення негоди. За народним повір'ям, весною Ж. починають скрекотати, коли прогримить перший грім. Якщо вони скрекочуть вночі, можна не чекати морозу. На Чернігівщині намагалися посіяти мак до того часу, коли почнеться кумкання Ж., а городню розсаду — після. Вважалося, що Ж. й миші передбачають засуху і переселяються туди, де буде волога і можна чекати на добрий урожай. У деяких місцевостях існувало повір'я, що для припинення засухи треба вбити Ж. або повісити її живою на дереві.

Заєць, як і деякі інші тварини, пов'язувався із нечистою силою. Вважали, що З. створений чортом і служить йому, тому зустріч із цією твариною віщує невдачу. Щоб запобігти цьому, на дорогу кидали жмут сіна. На Харківщині вірили, що З., який з'являється поблизу житла, може бути передвісником пожежі.

З. досить часто присутній в обрядових та весільних піснях, дитячому фольклорі. У казкових сюжетах він переважно уособлює боягузтво.

Зозуля поряд з вороном і совою віщувала строки життя і смерті, щасливе або нещасливе заміжжя, а також природні явища чи стихійні лиха. Той, хто де-небудь перший раз почує навесні голос З., мусив казати: Зозуле, закуй мені, скільки літ я буду жити? Якщо З. кувала на обійсті або в саду, тим самим віщувала саме господареві термін його життя. Вважалося, що З. може накувати добробут на весь рік, якщо при першій зустрічі з нею маєш у кишені гроші.

Голос З. був передвісником доброго або поганого врожаю: Коли закує зозуля до Юрія (23 квітня) на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист, то буде поліття (врожайне літо). Оскільки період кування З. закінчується, коли достигає ячмінь, казали, що вона вдавилася колосом ячменю.

В українському фольклорі З. — один із улюблених поетичних образів. Вона порівнюється з дівчиною або молодою жінкою, нещасливою в подружньому житті:

Ой, боровая зозуленько,
Чому ти рано не кувала,
Чому правди не казала?
Чужі дівки рано встали,
Щастя-долю розібрали,
А я молода опізнилася —
Лиха доля зустрілася.

Нерідко образ З. є символом горя, смутку. Над козаком, що загинув на війні, плачуть три сиві З.:

Ой, надлетіло дві, три зозуленьки,
Всі три просивенькі та всі три смутненькі:
Ой, одна упала по конці головки,
А другая впала по конець ніжочок,
А третя упала по конець серденька.
По конець головки — то мати старенька,
По конець ніжочок — сестричка рідненька,
По конець серденька — то його миленька!

Існує ряд народних переказів про походження З. За одним із них, З. — це вдова, тому вона не в'є власного гнізда і не висиджує пташенят. За іншим, З. була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка; тепер вона одинокою літає по лісах і ніколи не знайде собі пари. Широко розповсюджений мотив походження З. від дівчини, яка за певну провину була проклята матір'ю, батьком чи Богом. У Галичині вірили, що на сьомому році життя З. перетворюється на яструба і завдає шкоди в господарстві, нападаючи на курей та іншу домашню птицю, У подобі яструба З. також руйнує гнізда ластівок і горобців, тому пі птахи, як тільки помітять З., збираються зграєю і проганяють її.

Кінь здавна користувався традиційною пошаною: адже його роль у господарській діяльності та житті людини була неабиякою. Кінський череп наділявся властивостями оберега від нечистої сили, вважався символом родючості. Господарі нерідко застромляли його у тин на городі, щоб все родило, або тримали на пасіці, щоб бджоли велися, прикріплювали на клуні від чарівників та інших злих істот. Голову К. закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати. Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очниці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу.

Із цими віруваннями тісно пов'язаний звичай прикрашати дах будівлі стилізованими кінськими головами, зверненими у протилежні боки. Оздоба, що мала назву коник, зустрічалася в оформленні інтер'єру хати. На Чернігівщині подібними фігурками декорували бокову опору мисника для посуду.

Слід зазначити магічні дії та повір'я, пов'язані з кінською підковою. Загальнопоширеним було вірування, що знайти підкову в дорозі є доброю прикметою. Не тільки на селі, а й у містах існував звичай прибивати підкову до порога, щоб усяке йшло з добром до хати. Підкова, прикріплена до порога стайні, охороняла коней від злодіїв, а вкинута у дійницю — оберігала корів від відьом.

Водночас не менш поширеним було ставлення до К. як уособлення нечистої сили, котра могла перевтілюватися в цю тварину. Відомим є казковий сюжет про відьму, яка обернулась К. і була покарана — їй підкували руки й ноги.

Кіт, за деякими легендами, був створений Богом; це чиста тварина, прихильна до людини. В деяких місцевостях К. приписували здатність охороняти обійстя від усього злого. Разом із тим чорна кішка виступала улюбленою у народі формою уособлення нечистої сили. Широковідомий мотив перевтілення відьми на чорну кішку використаний М. В. Гоголем у "Травневій ночі, або Утопленій".

Коза в традиційних віруваннях українців відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола. Побутувало уявлення, що відьма боїться К. і ніколи не відбирає у неї молоко. Козла тримали у стайні разом з кіньми для охорони від нечистої сили, а також для того, щоб чорт їздив на ньому і не мучив коней.

Водночас К. символізувала родючість і життєву силу. Згадаємо хоча б традиційні обходи села з "козою", які влаштовувалися на Різдво у багатьох місцевостях України.

Курка. За народним повір'ям, К., яка починає співати, мов півень, віщує смерть господареві або комусь із членів сім'ї. Щоб відвернути нещастя, брали К. однією рукою за голову, другою — за хвіст і міряли нею відстань від стола до порога хати, а потім відтинали ту частину, яка торкалася порога. В деяких місцевостях, навпаки, К.; що співає, вважалася доброю прикметою, оскільки вона відганяє нечисту силу.

Як обрядовий атрибут, що символізує продовження роду, К. використовувалась у весільному ритуалі. Її приносили з собою весільні гості; смажена К. була обов'язковою обрядовою їжею молодих.

Ластівка. В українців склалося доброзичливе ставлення до Л. як божої пташки. У колядках Л. віщує господареві добробут, сім'ї — щастя і благополуччя. Доброю прикметою вважалося, якщо Л. зів'є гніздо на хаті. Зруйнувати його — великий гріх: на обличчі винного можуть з'явитися веснянки або ж Л. буде літати до корови і зіпсує її молоко.

Загальнопоширеним було повір'я, що Л. не відлітають у вирій, а зимують на дні річок, озер, криниць або моря, з'єднавшись одна з одною у вигляді ланцюжка. Той, хто вперше бачив навесні Л., кидав у неї грудочкою землі, примовляючи: На тобі, ластівко, на гніздо!

Лелека. Вірили, що цей птах приносить щастя тій оселі, де він збудує гніздо. Її господар вважався шанованим у селі чоловіком. Якщо ж хтось поруйнує це гніздо, то станеться біда — Л. принесе вогню і спалить хату або накличе грозову хмару.

Щодо походження Л. існувало чимало легенд. За однією з них, Бог дав людині лантух і наказав віднести далеко в ліс з умовою не розв'язувати і не заглядати в нього. Та на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що ж він несе. Тоді з мішка повистрибували жаби, вужі та змії і розповзлися по всьому світові. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на Л. і звелів ходити по полях та болотах, шукаючи усяке гаддя.

Миша як давній супутник людини займає помітне місце в народних повір'ях, прикметах та фольклорі. Вона вважалася нечистою твариною. На Поділлі та Гуцульщині переказували, що М. прогризла дірку в Ноєвому ковчезі, і рід людський врятувався лише завдяки котові, який задушив М. і заткнув дірку своїм хвостом. Загальнопоширеним було вірування, що М. обов'язково перетвориться на кажана, якщо з'їсть хоч крихту свяченої паски.

М. й кажана народ тісно пов'язував із світом відьом і чарівників, які можуть обертатися в цих тварин або перетворювати на них людей. Кістки кажана використовували у ворожінні як приворотний засіб. На Прикарпатті вважали, що мертвий кажан, прикріплений над дверима стайні, здатен відігнати нечисту силу.

Щоб уберегти збіжжя і продукти від М., виконували спеціальні ритуальні дії або проголошували замовляння. На Харківщині комору з хлібом кропили водою, освяченою в церкві на Маковія, примовляючи: Миші й щурі, не ходіть сюди, вас маковіївська вода поб'є! Іноді, щоб позбутися М., їхні нори закладали шматочками дерева, в яке вдарила блискавка.

Спостереження за поведінкою М. відбилися в народних передбаченнях погоди і врожаю. Так, на Сумщині відзначали, що коли М. мостить гніздо на вершечку копиці сіна, зима буде холодною.

Півень. За народним повір'ям, крик П., що віщує наближення дня, відганяє від хати нечисту силу і злих духів. У численних оповіданнях про відьом, чортів та упирів людина, що протистоїть потойбічному, повинна протриматися цілу ніч, поки не заспіває П. Тоді нечиста сила змушена відступити (цей мотив знайшов яскраве втілення в повісті М. В. Гоголя "Вій"). Якщо ж П. обходив навколо обійстя, а потім злітав на тин і співав, знали: треба чекати гостей.

Особливими властивостями народна уява наділяла червоного П. Вважалося, що він приносить щастя, охороняє худобу від відьом, а маленьких дітей — від підміни нечистою силою. Широковідомий переказ про червоного П., який може показати захований скарб або й сам ототожнюється зі скарбом.

Сова здавна була уособленням темних, зловісних сил. Крик С. вночі віщує нещастя; якщо С. вдариться крилами у вікно — згорить хата або помре її господар. Вірили, що по ночах С. показує чортові гнізда інших птахів, тому вдень птахи переслідують її, аби помститися.



Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r23.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 6364 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.8/4
Всього коментарів: 1
1  
Супер))) Очень помогло!!!!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ