РЕМЕСЛА Й ПРОМИСЛИ - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

РЕМЕСЛА Й ПРОМИСЛИ
Розвиток ремесел та промислів. Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп, ніж чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли — смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше — поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

Гончарство — обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, вже визначалися вишуканістю форм, цікавою озлобленістю. На ручному гончарному крузі, що з'явився тут у II ст. н.е., з використанням спеціальної обпалювальної печі — горна — виготовлялася основна маса керамічного посуду в Київській Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня. У XIV—XV ст. на Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.

Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту Г. на Україні сприяла наявність в її надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Київщині — це Дибинці, Васильків, Канів, Нові Петрівці, Моринці, Гнилець; на Полтавщині — Опішня, Хомутець. Комишня; на Чернігівщині — Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі; на Поділлі — Бубнівка, Бар; на Західній Україні — Косів, Коломия, Ужгород, Хуст, Ольхівка, Дубовинка; на Харківщині — Ізюм, Просяне, Нова Водолага; на Волині — Рокита, Дубровиця та ін. Вироби цих гончарських центрів мали спільні риси, але водночас і локальні особливості. Так, славнозвісний опішнянський посуд вирізнявся тонкостінністю, дво-трикольоровим розписом у вигляді кривулин, рисочок, крапочок тощо. Опішня славилася також декоративною скульптурою та дитячою іграшкою. Для Волині є характерною кераміка сірого, чорного, синьо-чорного кольорів — сиваки. Їхній декор складався з різноманітних ліній, що утворювали своєрідні візерунки — сосонки, стовбики, ялинки, клітини. Подільська кераміка відзначалася вогнево-червоним тлом та оригінальною орнаментикою — пишні квіти, гілки з плодами, грона винограду. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків. Майстри Косова створили високохудожню техніку гравірованого розпису, оригінальної формі кахлі, світильники, розписні миски і багато інших неповторних виробів.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір'ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час "дозрівати", перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу (див. Гончарний круг) його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль — поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні (див. далі).

Реалізація гончарних виробів здійснювалася звичайно самими майстрами, які роз'їжджали по селах і вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кілі кістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари: розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби — одна з характерних рис українських ярмарків.

Насьогодні Г., як і інші кустарні промисли, суттєво занепало, більшість його центрів припинили своє існування. Керамічні підприємства у Косові, Опішні та деякі інші здебільшого спеціалізуються на виготовленні декоративного посуду і скульптури.

Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів. Відоме з IV тисячоліття до н.е. Спочатку було простішим, рунним, згодом — досконалішим, ножним. З другої половини XIX ст. на Україні побутувала так звана шльонська модель ножного Г. к. з нерухомою віссю. Пізніше поширився волоський, або німецький, тип з рухомою віссю. Крім осі (веретена) Г. к. мав два дерев'яних круги: більший нижній (спідняк) і менший верхній (верхняк). На останньому гончар вручну формував виріб, а за допомогою нижнього ногами обертав знаряддя. Пальцями, а також дерев'яним ножем (стеком) посудині надавали необхідної, форми, а її стінкам — певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір'ячка або так званого ріжка при повільному обертанні Г. к. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга — саме тому всі такі вироби мають рівне пласке дно.

Горно: 1.У гончарному виробництв і — споруда для обпалювання керамічних виробів з метою їх зміцнення. Являє собою цегляну або кам'яну куполоподібну напівземлянку, що складається із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основного, де знаходиться піч. На Україні відомо два типи гончарного Г.: прямокутний і круглий (грушоподібний). Г. будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних Г. обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка з отворами (прогонами, душниками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання тривало звичайно п'ять-сім годин і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалася. Полив'яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім — після поливу; 2. У ковальстві — відкрите вогнище, влаштоване в кузні у вигляді квадратної споруди з цегли або каменю 80-100 см заввишки. Через отвір (сопло) з ним з'єднувалися ковальські міхи — пристрій із сиром'ятної шкіри, натягнутої на обручі, за допомогою яких у Г. швидко роздмухувалося полум'я й досягалася висока температура, необхідна для пом'якшення металу.

Металургія та обробка заліза мають на Україні давні й багаті традиції (уже в Київській Русі було кілька ремісничих професій по металу). У XV ст. існував ряд чітких спеціалізацій — ливарництво, ковальство, золотарство, конвісарство. Залізо з давніх часів добували з болотяної руди, плавлячи її спочатку в земляних печах, а пізніше — у звичайних печах житлових будинків. З VIII ст. з'явилася досконаліша споруда — домниця, найпростіший вид доменної печі. Заповнюючи домницю деревним вугіллям та подрібненою рудою і подаючи в неї за допомогою спеціальних шкіряних міхів кисень, одержували так звану крицю — метал зі шлаками, окалиною та іншими домішками. Неодноразово куючи крицю, таким чином очищали її та одержували чистий метал.

У XVI—XVIII ст. залізо виплавляли здебільшого на руднях. Це був комплекс виробничих будівель, оснащених ливарним устаткуванням — домницею, ковальськими міхами, горнами, механічними молотами. Рудні будувалися, як правило, на невеликих річках, де були поклади болотяної руди. Володіли ними крупні магнати, козацька старшина, монастирі, шляхта й різного роду підприємці. Одержуване на руднях залізо йшло на виготовлення деталей для сільськогосподарських знарядь, зброї тощо.

Найважливішим і найпоширенішим ремеслом, пов'язаним з обробкою заліза, було ковальство (див. далі). Значного розвитку набуло й ливарництво —лиття дзвонів, гармат, побутових речей. Визначилися головні види художнього литва — монументальне литво, дрібне литво предметів господарського призначення та литво з олова (конвісарство). З XVIII ст. почалося освоєння покладів залізних руд на Півдні у районі Бахмута, з'явилися нові елементи технології ливарницького процесу — кошниці, сковороди та ін. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. виник ряд металургійних заводів, де виробляли чавун, шинне залізо, відливали опори для ліхтарів, грати, залізні двері тощо. Заводське залізо поступово витіснило крицеве і народні способи його одержання. Пам'ять про рудний промисел на Україні зберігається у назвах "Рудня" значної кількості населених пунктів, особливо Лівобережжя та Полісся.


Коваль з підмайстром у кузні


Ковальство — обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. З розвитком обробки металів у XV—XVI ст. від К. відокремилися більш вузькі спеціалізації по виготовленню голок, годинників, ювелірних виробів (золотарство), котрі зосередилися у містах.

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як правило на околиці, кузні — звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких були горно (див. вище), закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Наприкінці XIX ст. з'явилися гайкові ключі, ключі для нарізання різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.

Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами К. були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних шин на колеса. Серед гуцулів поширеним були бляхарство — виготовлення прикрас та інших дрібних побутових речей із кольорових металів. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, "ковалів людської долі". Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.

Ковальський промисел на Україні існував аж до середини нашого століття.

Золотарство — обробка благородних металів — золота, срібла та ін. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII—XVIII ст. золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон тощо. Осередками З. були здебільшого великі міста — Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча траплялися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині.

Золотарі звичайно самі вдавалися до лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно доводили рашпилями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі, орнаментувати свої вироби, надаючи їм привабливого вигляду.

З кінця XIX ст. З. на Україні почало занепадати, частково зберігаючись лише по невеликих містечках та в Карпатах. Лише останнім часом воно починає відроджуватися.

Обробка шкіри. Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство (на Західній Україні — гарбарство), вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців.

Технологія О. ш., а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов'янських народів. Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших Ті сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків — міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем — скафою на спеціальному верстаті — п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у келеї — розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя — ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Специфічною була, однак, технологія одержання смушок для шапок і комірів. На Буковині, наприклад, вона полягала в тому, що ягнят, які щойно з'явилися на світ, обмотували рядниною, котру поливали час від часу молоком. Через тиждень ягнят різали й зняту з них шкіру вичиняли як звичайну овчину. Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Тільки у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Воно здавна було поширене у містах України у вигляді цехового, а в селах — кустарного чи напівкустарного. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). На Закарпатті поряд із руським побутував угорський крій (головки й задники були окремими і, стягуючись, вшивалися по боках). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У XIX ст. у великих містах почалося фабричне виробництво взуття, у тому числі більш елегантних видів, але й вироби кустарів ставали чимдалі довершенішими. Святкове взуття і фабричного, і кустарного виробництва звичайно прикрашалося орнаментом — засобами тиснення, вирізування тощо.

У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці — шапкарі шили різноманітні головні убори.

Українське кожухарство та шапкарство ще в кінці XIX — на початку XX ст. зберігали чимало специфічних рис, у той час як шевське ремесло уже у XVIII—XIX ст. багато в чому набуло загальноєвропейського характеру. Починаючи з XIX ст. у багатьох містах з'явилася значна кількість майстерень і фабрик, що спеціалізувалися на вичинці шкіри та одержанні різних її сортів — хрому, юхті тощо, і чимало традицій народного чинбарства, кушнірства та кожухарства почали поступово втрачатися.

Ткацтво. На Україні льон, коноплі, а також вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці XIX — на початку XX ст. домашнє Т. українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку XX ст. стали застосовувати й нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах — металеву сріблясту нитку — сухозлітку.

Вирощування тих чи інших прядивних культур залежало від природно-кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також у Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров'я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період — від Благовіщення (25 березня за ст. ст.) до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після теплого рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім'я. Достиглі рослини в'язали у горстки та сушили на сонці. Сім'я із головок льону та матірку били праником, льон частіше — цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м'яли й тіпали, аби позбавити волокно від терміття. Останнє робили на бетельні, терниці, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив'язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (начісної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше й найдовше волокно — кукла, для снування основи, ткання буденних тканин — миканка, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці — вал — ішов на виготовлення мішків, тканин суто господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокна знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (куделю). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Для перемотування ниток використовували мотовило — стрижень 1,5 м завдовжки з ріжками на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском — на другому. Одночасно з перемотуванням рахували: одне пасмо — 10 чисниць — 30 ниток (нитка — одиниця міри, що означає довжину нитки при обведенні її кругом мотовила). Після просушування пряжу — так званий міток — знімали з мотовила і добре відзолювали у жлукті — видовбаній колоді без дна. За необхідності частину ниток фарбували рослинними, тваринними та мінеральними барвниками (див. далі). Потім мітки перемотували на клубки за допомогою витушки. Намагалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишати основу на снівниці на ніч. У західних регіонах не залишали основу невитканою після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу — обливання основи водою.

На кінець XIX — початок XX ст. для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат (див. далі). Аби нитки були міцними і не кошлатилися, навиту на нього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення — перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у двіремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущасте, косичасте полотно), але могла досягати 20 і більше — для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів — на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне Т. (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині — ворсове (ключками, кучерями).

Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього Т. й досьогодні не занедбані.


Тіпання конопель. Ліворуч — кужіль, дергальна
та чесальна щітки; праворуч — витушка


Веретено та механічна прядка. Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою — це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, відносно важким веретеном, тонкі — коротким і легким. Веретено з на пряденою ниткою називали починком. У більш давні часи, щоб надати веретену обертальної сили, застосовували пряслицю — невелике грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена. На початок XX ст. були відомі лише окремі випадки його побутування — на Волині та у гуцулів Карпат.

Механічна прядка (візок, коловороток, німецька куделя), яка відома на Україні з XIX ст., значно прискорювала, а головне — полегшувала прядіння, оскільки приводилася в рух ногою. Пряли на ній переважно конопляні та лляні нитки. В основному побутувала вертикальна прядка, подекуди — горизонтальна.

На відміну від прядки з веретеном було пов'язано чимало повір'їв. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки; вода, яку лили на веретено, вважалася помічною. Його форма виразно асоціювалася зі змієм (верекілниця й гадюка — однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві — діва Марія із веретеном у руках.

Ткацький верстат. На Україні застосовували два типи Т. в.: вертикальний (кросна, розбої) — для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів; і горизонтальний (кросна, варстат). Перший був досить архаїчним. Це звичайна рама, на яку вертикально натягувались нитки основи. Узор закладався вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетикався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початок XX ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний Т. в. мав пристрій для піднімання й опускання ниток основи — ремізки (нити, начиння, ничениці, нечілниці), прив'язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Розрізняють три основних типи Т. в.: найпростіший (без станин); стан на сохах (стативах) і, нарешті, рамний стан, або верстат. Рівномірне розміщення ниток основи по всій ширині верстата, рівномірне прибирання ниток піткання забезпечувалися особливим механізмом — лядом із бердом. Верстат також мав два навої: передній (для полотна) та задній (для навивання основи). Під час заправки верстата використовували ритки (регівницю) — спеціальну раму, подібну до берда; нитки піткання закладали між нитками основи за допомогою човника — пустотілої бузинової трубочки з цівкою.

Обробка вовни - одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шапкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті — для ткання тканин інтер'єрного призначення — килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

За допомогою грубих ножиць (стисок), звичайно в день св. Миколи (9 травня за ст. ст.), із багаторічної вівці знімали руно; з річної вівці влітку стригли так звану натенину; з ягнят — у Петрівку — міцок. Після стрижки вовну промивали, іноді парили у теплій воді з лугом. Висушену вовну скубли руками або розчісували за допомогою дерев'яного гребеня чи металевих щіток, аби відділити довгі волокна (волос) від коротких вичісок (штиму). Після цього штим чесали на залізних щітках (гремплярках) для випрямлення волокон. Розпушували їх за допомогою струни. Після чесання вовну, скручену в куделю, накладали на кужіль і пряли, звичайно на веретені. З волосу випрядали тверді тонкі й жорсткі нитки для основи. Для створення об'ємних тканин пучки вовни трохи скручували. Наступні технологічні етапи О. в. подібні до обробки рослинної сировини: перемотування, снування, навивання на ткацький верстат, ткання.

Килимарський промисел на Україні був особливо розвинутий на Полтавщині, Харківщині, Київщині, Чернігівщині, Поділлі та суміжній території Волині, а також у Галичині. Орнамент робили переважно рослинний, у Західному регіоні — геометричний.

Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку XX ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили анілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.

Чорний колір одержували з відвару вільхової або дубової кори та кореня кінського щавлю. Стійкий чорний колір вовни досягався гуцулами за допомогою відвару бобових стручків, насіння соняшника та вільхової кори. Жовтий колір здобували за допомогою цибулиних луш пайок, гречаної полови, недостиглих ягід жостеру тощо. Все це товкли у ступі разом із корою дикої яблуні, додавали галун і виварювали в сироватці. Синій барвник одержували з рослини під назвою крутік: після виварювання вона давала осад, який збирали й висушували. Для одержання зеленого кольору відварювали спориш, листя берези або омели, стиглі ягоди жостеру, а також дубову кору.

Червоний — один із основних кольорів у різнобарв'ї тканин України. Звичайно червоний барвник здобували із перестиглих ягід жостеру, материнки та листя дикої яблуні. Цю суміш товкли в ступі, додавали трохи води та під гнітом вичавлювали червону фарбу. Подекуди відносно яскравий червоний колір одержували з соку лохини, змішаного з молоком. Нарешті, для цього широко використовували червеця — яєчка хробаків, які збирали на корінцях лісової суниці. Червець сушили в печі, терли на порох і розводили водою. Пряжу, фарбовану таким барвником, важко сплутати з іншою.

Усі барвники для стійкості закріплювали природними кислотами — оцтом або овочевими розсолами (з капусти, буряків, огірків), сироваткою, а також сіллю.

Теслярство — один із найбільш масових деревообробних промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях — зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя — драчки — колоди щільно з'єднували у зруб.

Народними майстрами-теслями у XVII ст. було зведено багато унікальних споруд, зокрема відомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифікаційні козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Із поширенням на Україні заробітчанства сільські теслі й столяри, об'єднуючись в артілі, будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного Т. і досьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство — вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння — лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь — сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло та ін. Пізніше він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ганків, деталі прядок, веретен, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коловоротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев'яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Стельмаство — деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів — возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка С. полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні — парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давніший різновид парні: так звана суха парня — неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал.

Ложкарство — деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися потім за допомогою спеціальних ложкарських інструментів — різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Л. займалися звичайно чоловіки похилого віку — діди.

Гребінництво — промисел, пов'язаний з виготовленням різноманітних дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися як розчіски для волосся. Останні робили звичайно з волячих рогів, які спочатку розпилювали до необхідних розмірів, потім, підігріваючи на вогні, їм надавали еластичності та розгладжували гемблем (різновид струга). Далі, користуючись токарним верстатом і циркулярною пилкою, робили нарізку зубців. Іноді на виріб наносили орнамент.

Значно більших розмірів були дерев'яні гребені та гребінки (до 40-50 см). Їх виготовляли з твердих порід: груші, клена тощо. При цьому використовували струг, спеціальні швайки та пилки для нарізування зубців. Гребені та гребінки мали ручку (стебло), яка вставлялася в отвір в ослоні, лаві чи спеціальній підставці.


Бондар за працею


Бондарство — вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей — бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами Б. на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Поліссі.

Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним (див. розділ "Господарське начиння"). Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів у клепках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Володіли вони й початками геометрії: зокрема, радіус дна діжки обчислювали шляхом поділу величини її окружності на шість.

Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду Б., хоч потреба у дерев'яних місткостях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається незадоволеною.

Плетіння — кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. На Україні має багаті й давні традиції, особливо на Поліссі. Як сировину для П. використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболоз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки — тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби - сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики. Останні часто робили із лози з корою (так зване сіре плетіння). Способом П. виконували стіни

Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r04.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010) | Автор: В. Горленко, О. Боряк
Переглядів: 10595 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.7/3
Всього коментарів: 1
1  
Дуже добре ''СПС''___(Велика подяка за те виклали таку важливу інформацію)

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ