НАРОДНІ ЗНАННЯ - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

НАРОДНІ ЗНАННЯ
Система народних знань — важлива складова традиційно-побутової культури, раціональні відомості з різних галузей знань, набуті протягом багатовікової трудової діяльності народу. Потреби розвитку господарства спонукали людину виявляти закономірності у природі, спостерігати небесні світила, пізнавати й тлумачити різноманітні явища оточуючого світу.

С. н. з. обіймає народну медицину, ветеринарію, народний календар і метеорологію, народну астрономію та метрологію, народні професійно-виробничі знання та ін. На різних історичних етапах традиційні знання різною мірою поєднували раціональні елементи народного досвіду з ірраціональними нашаруваннями попередніх епох.

Незважаючи на певний розвиток наукових знань, українці навіть на початку XX ст. користувалися у повсякденному житті досвідом предків. Разом із тим на протязі століття С. н. з. зазнавала чимраз відчутнішого впливу науки. Зростав рівень освіченості населення, народні знання поступово очищалися від забобонних уявлень та вірувань.

Однак цей процес мав і свої вади, головна з яких — девальвація значущості раціональних народних знань, нігілістичне ставлення до безцінних скарбів народного досвіду. Традиційні народні знання з математики, метрології, астрономії повністю витіснились сучасними науковими знаннями, що інтенсивно поширюються через систему шкільної та вищої освіти. Із зникненням багатьох народних промислів та ремесел губляться й пов'язані з ними професійно-виробничі знання й навички. Проте окремі елементи С. н. з. і сьогодні широко побутують серед сільського населення. Це стосується насамперед народної медицини та метеорології.

Народна астрономія — сукупність раціональних астрономічних знань та космологічних уявлень народу. Астрономія як наука на Україні була відома ще у XVI ст. і викладалась у братських школах, а у XIX ст. — в ряді університетів. У Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві працювали астрономічні обсерваторії. Проте навіть у перше пореволюційне десятиліття українські селяни широко послуговувалися набутими з давніх-давен знаннями про небесні світила та пов'язану з ними циклічність у природі.

Аби визначити час доби чи сприятливий для сільськогосподарських занять період року, щоб орієнтуватися на місцевості, селянин мусив пильно вивчати зоряне небо. Самобутня астрономічна номенклатура українців засвідчує їхню добру обізнаність з основними сузір'ями, а народні назви останніх відбивали місцеве предметне середовище. Зокрема, Велика Ведмедиця мала назву Віз, Мала Ведмедиця — Малий Віз або Пасіка, Лебідь — Хрест, Орел — Дівка воду несе, Волосся Вероніки — Волосожари, Плеяди — Стожари або Квочка. Сузір'я Оріона у різних місцевостях мало різні назви — Косарі, Полиця, Чепіга; Венеру здавна називали Вечірньою зорею, Вечорницею, а перед сходом сонця — Вранішньою зіркою, Зірницею, Денницею. Окремі з цих назв мають загальнослов'янську основу, що свідчить про їхнє давнє походження.

Для переважної більшості сузір'їв народ зафіксував їхнє положення над обрієм залежно від пори року та переміщення на зоряному небі.

Положення сузір'їв та зірок над обрієм слугувало також основним мірилом часу після заходу Сонця. Вже Віз перевернувся — скоро світитиме, — казали селяни. Важливим орієнтиром уночі був і Чумацький Шлях, який сприймався як покажчик напрямку на південь — у вирій.

По зорях, Сонцю і Місяцю люди також орієнтувалися на місцевості. Номенклатура сторін світу в українців переважно загальнослов'янська і пов'язана із спостереженням Сонця (південь, схід, захід). Сонце було основним мірилом визначення часу вдень. Для цього спостерігали як за світилом, так і вимірюючи довжину власної тіні.

Своєрідним календарем був Місяць. Спостереження його сходу і заходу стало основою поділу року на місяці, а сам термін, що означає 1/12 частину року, збігається з назвою небесного світила. Відповідно до фаз Місяця календарний місяць поділявся на кілька частин (молодик, підповня, повня, остання квартира), а тридобовий період невидимості у русі Місяця називався переміною. Значна частина цих назв також загальнослов'янська за своїм походженням.

Українці були добре обізнані з основними закономірностями руху Сонця і Місяця. Це ритуальне закріпилося у святкуванні днів літнього і зимового сонцестояння. Народні астрономічні знання українців фіксують і інформацію про інші небесні явища (комети, метеорити, північне сяйво тощо).

Народна метеорологія — одна з найдавніших галузей народних знань, що обіймає систему прикмет, раціональних спостережень і достовірних передбачень про погодні зміни на близький чи віддалений час. Землеробський характер господарських занять українців зумовлював цілковиту залежність успішного проведення сільськогосподарських робіт, а відтак і добробуту селянина, від природно-кліматичних умов. Усвідомлення цього вимагало уважно приглядатись до навколишнього середовища, розвивати спостережливість, виявляти причинно-наслідкові зв'язки між зміною певних атмосферних явищ, характером поширення звуку, поведінкою тварин, станом рослин та наступною зміною погоди.

Широко побутували прикмети, що дозволяли прогнозувати погодні зміни протягом найближчого часу за особливостями сходу і заходу Сонця, його кольору, за виглядом нічного неба, яскравістю зірок і Місяця тощо. Так, повсюдно вважалося:

Вечором сонце за стіну (хмару. — Авт.) заходить — буде дощ; Чистий захід сонця — на добру годину; Сонце при заході яскраво-червоне — на вітер; Місяць обгородився — на дощ; Стовпи біля місяця — на вітер; Місяць-молодик сходить ріжками вниз — на дощ; Молодик з'являється у дощову погоду — місяць буде дощовий; Червоно-багряні зорі звечора — на негоду; Ясне зоряне небо — на погоду.

Великий цикл погодних передбачень становлять прикмети, пов'язані зі станом атмосфери, різними метеорологічними явищами. Так, наявність роси, туману вранці вважалося ознакою доброї погоди, а рух хмар проти вітру — вірною прикметою негоди. Зважали також і на форму та колір хмар: важкі сірі хмари — на грозу, а червонуваті при заході сонця — на вітер (Вінниччина, Тернопільщина). Найближчу погодну перспективу підказував і напрямок вітру: західний вітер мав приносити дощ, східний — засуху, а північний — похолодання. Вважалося, що після появи райдуги настає гарна погода.

До достовірних належали також передбачення, пов'язані з певними гідротемпературними змінами в атмосфері, які спричиняли зміну стану предметів та явищ: Духота в повітрі — на грозу; Зволожується сіль чи хліб — на негоду; Дим стелиться, погано горять дрова — на відлигу. Примічали також, що перед дощем виразніше чути звук потягу, дзюркіт води, шум лісу, гуркіт підводи тощо.

Значна група передбачень грунтується на спостереженнях за поведінкою тварин, птахів, риб, комах тощо. Переважали тут свійські тварини: Кіт дере лапами, собака качається — на вітер; Пітніє шкіра великої рогатої худоби — на дощ; Свиня солому в барліг носить — на великий холод, завірюху; Кури чубаються — на дощ; Качки, гуси ховають голови під крила, стоять на одній нозі — на холод та ін. Приглядалися і до мешканців дикої природи: Птаство рано і дружно відлітає восени — рання зима буде; Високо летять птахи, повертаючись із вирію, — на тривалий холод; Багато кує зозуля, крук кричить — на дощ; Вороння збивається зграями і сідає на верхівки дерев — на холод, а якщо забивається у крону дерева, — на хуртовину; Птаство добивається до хати, ховається під стріхи — на хуртовину; Горобці купаються у поросі— на дощ; Кріт удень риє — на зміну погоди; Бджоли ховаються у вулик — на дощ; Риба вискакує з води — на дощ; Коні збиваються докупи — на велику грозу.

Достовірними прикметами вважали також зміни у рослинному світі: Якщо шишки високо на смереці, — на довгу холодну зиму, а якщо низько, — навпаки; Рано жовтіє листя — рання зима буде; Багато лушпиння на цибулі — буде люта зима; Багато губ (грибів. — Авт.) з'явилося у лісі — буде дощ; Конюшина згортається, сильніше пахнуть квіти — перед дощем.

Існував цілий комплекс прикмет, що відбивали певні закономірності взаємозв'язку погодних явищ у різні пори року. Тут уже помітні християнські нашарування. Так, надто важливим у прогнозуванні погоди на віддалену перспективу вважався період напередодні та після Різдва. До численних християнських свят, у дні яких намагалися за станом погоди визначати навіть майбутній урожай, належать свята Благовіщення, Стрітення, Сорока святих, Покрови, Юрія, Явдохи і багато інших. Це фіксує й усна народна творчість: Якщо на Стрітення півень води нап'ється, то до Юрія віл напасеться; По Нетрі — то й по теплі; Покрова покриє як не листом, то снігом тощо.

За всієї своєї достовірності Н. м. мала у своєму складі й чимало забобонних повір'їв. Зокрема, намагаючись гарантувати врожай та уникнути небажаних погодних явищ, селяни широко послуговувалися магічними обереговими засобами, численними табу та обмеженнями щодо певних видів робіт у відповідні дні.

Майже в кожному селі були свої знавці-метеорологи, котрі вели спеціальні щоденники спостережень за погодою і були добре обізнані з цією цариною народного досвіду.

Народна математика — сукупність народних математичних знань та навичок, в основі якої лежать потреби практичної діяльності (необхідність виконання різних арифметичних дій при проведенні землемірних робіт, зведенні житла та інших споруд тощо). Недоступність професійних математичних знань для широких верств українського населення у минулому зумовлювала удосконалення найпростіших традиційних прийомів лічби, вимірювання, способів зображення чисел і т. ін.

На Україні найдавнішими засобами лічби були пальці рук, різні дрібні предмети. Так, при лічбі на пальцях, або, як називали, на колодочках, на одній руці було прийнято налічувати 15 "колодочок" з долоні та 15 — з іншої частини цієї ж руки. З предметів використовували картоплини, квасолинки, палички та ін. Для економії лічби існували числові групи: пара, трійка, п'ятка, десяток, копа тощо. Парами лічили худобу, птицю, хатнє добро (чоботи, підошви), трійками — нитки у прядиві (три нитки складали чисницю), п'ятками — снопи, десятками — яйця, гарбузи, кавуни, копами — яйця та снопи.

Українська Н. м. мала у своєму арсеналі оригінальні способи зображення чисел. Одиниці позначалися паличками, десятки — хрестиками, сотні — кружечками, тисячі — квадратиками. Що ж до дробових чисел, то їх передавали переважно в усній формі з відповідними назвами (половина, чверть, осьмушка, шістнадцятка та ін.). Письмово (невеличкими горизонтальними рисками) зображалися лише найбільш уживані дроби.

Для написання числових знаків використовували найрізноманітніші предмети (дощечки, палички). Проте найчастіше для цього послуговувалися одвірками, дверима, стінами, на яких малювали рисочки або карбували зарубки. Досить поширеним засобом для позначення чисел були зарубки на невеличких дощечках, прямокутних брусках чи палицях. Такі своєрідні "документи" використовували лісоруби, ремісники, ними послуговувалися, позичаючи гроші, здаючи податки, засипаючи в амбари на зберігання зерно тощо. Карбування у різних місцевостях України мало різні назви (карбики на Поділлі, цурки на Полтавщині, раваші на Гуцульщині, бірки на Київщині).

Арифметичні дії виконувалися усно. Існували своєрідні народні назви дій — додати, докласти, відкинуть, відлічить. Поширеним був спосіб додавання, коли спочатку додавалися сотні, потім десятки, а в кінці — одиниці. Множили шляхом повторного послідовного додавання. Ділення виконували, підбираючи частку послідовним повторним відніманням.

Українські селяни знали й деякі основи геометрії. Зокрема, вони мали уявлення про просту й ламану лінії, про властивості рівнобіжних ліній тощо. При будівництві хат та виготовленні бондарських виробів використовували властивості діагоналей прямокутника (щоб побудувати стіни під прямим кутом), обчислювали відношення довжини кола до діаметра (за останній приймали третину довжини кола). Бондарі та теслярі вміли користуватися циркулем. Розписуючи хати, побутові вироби, селяни послуговувалися різними геометричними фігурами. Українцям були відомі оригінальні прийоми визначення відстані до недоступного предмета, виміру площі земельних ділянок різноманітних форм. Знали й основи механіки, які використовували при будівництві хат, вітряків, культових споруд та ін.

Народна метрологія — галузь народних знань, пов'язана із визначенням фізичних параметрів оточуючого світу і предметів, що знаходяться в ньому. Традиційні метричні одиниці, що побутували на Україні, походять від давньоруських, утворених за антропометричним принципом, тобто за еталон виміру бралися частини людського тіла. Серед найдавніших народних вимірів місткості є такі, наприклад, як ковток, пригорща, жменя. Нерідко такими еталонами слугували господарсько-побутові предмети чи знаряддя праці (коса, весло, відро, бочка тощо).

При вимірюванні довжини речей та відстані застосовували відомі ще з часів Київської Русі міри: п'ядь, лікоть, ступня, сажень, що були пов'язані з природними рухами людини — ходінням, розведенням пальців, розмахом рух. Із XVII—XVIII ст. поширюються такі міри, як аршин та верста (500 сажнів). Аршин поділявся на 16 вершків або чотири чверті і дорівнював приблизно 71,1 см.

Подекуди існували досить оригінальні міри відстані на землі: кидь (Харківщина), палку закинути (Полісся), довержай (Закарпаття), що означали відстань, на яку можна кинути камінець, грудку землі чи палицю. Користувалися ще кроком або ступнею, що дорівнювали одному аршину. На Полтавщині була відома й така одиниця, якприг(близько одного сажня, утворювався при стрибанні з допомогою палиці). Популярною мірою була гона, причому розрізняли добру гону (120 сажнів), середню (80) і малу (60). Для ретельнішого обчислення землі до різних одиниць виміру додавали гаки, величина яких коливалася від чверті до цілої гони.

Українські селяни користувалися досить поширеними народними способами виміру площі земельних ділянок. За основу його бралася площа прямокутника з розмірами 30 на 80 або 40 на 60 сажнів. Вживалися також офіційні одиниці виміру — десятина, морг тощо. Побутували й більш давні народні міри — день, опруг, різа, лан, півланок, одріз, клітка та ін. Деякі з них означали кількість витраченого часу на обробіток певної ділянки або кількість зібраного урожаю на певній площі.

Відзначимо оригінальний народний спосіб вимірювання відстані до недоступних предметів: бриль насували на очі так, щоб його край перебував в одній площині з очима і предметом, відстань до якого вимірювалася. Потім відшукували інший, доступний предмет, що знаходився у тій самій площині. Вимірявши відстань до нього, прирівнювали її до відстані до недоступного предмета.

При вимірюванні сипких речовин теж користувалися народними одиницями. Зокрема, зерно міряли міркою (посудиною на пуд або півпуда ваги), лантухами (п'ять пудів). На Поділлі міряли корцем, який містив вісім пудів. Подекуди користувалися і давньо-слов'янською одиницею — четвериком, що дорівнював 24—26 л. Урожай обчислювали копами (60 снопів), хурами та возами. На Закарпатті побутував ферділь — дерев'яна діжка, що вміщала 25 кг зерна. Віком міряли картоплю, кукурудзу, яблука, а вагу м'яса та риби обчислювали офіційною мірою — фунтами (400 г) та оками (чотири фунти).

Існували народні одиниці виміру рідких речовин. Так, на Гуцульщині молоко міряли дерев'яним міртуком, галетами (діжками на 6 — 12 л), децями (100 г). Воду та горілку повсюдно міряли квартами (дві пляшки), гарнцями (чотири кварти), відрами.

У ткацькій справі послуговувалися такими одиницями, як чисниця (три нитки), пасмо (10 чисниць), півмітками (20 пасом). Биті коноплі вимірювали жменями, повісмами (10 жмень) тощо.

Отож, система народних метричних одиниць і самобутня метрична термінологія в українців були досить розвинутими.

Народна медицина — комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна Н. м. виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.

Переважну частину захворювань українці визначали за симптомами, що зумовило своєрідні місцеві назви хвороб. Так, запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання — бабаками; очні — трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивиці тощо).

В основі народних поглядів на причини захворювань лежали як раціональні, так і ірраціональні уявлення. Нерідко ці причини пояснювалися впливом злих духів — демонів, котрі проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також певні явища оточуючого світу (грім, блискавка, Місяць тощо). Зокрема, вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникали внаслідок підвію вихром.

Релікти зооморфних та антропоморфних уявлень зумовлювали виразну персоніфікацію хвороб. Так, найчастіше у жіночих образах мислились деякі епідемічні захворювання (малярія, холера). Спричинити захворювання могли і зловмисні дії чарівників, знахарів, відьом, котрі, як вважалося, могли наслати на людину недугу.

Раціональні та ірраціональні погляди на причини захворювань позначилися і на методах та засобах лікування. Найпоширенішими раціональними лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження. Дохристиянська традиція приурочувати збір лікарського зілля до свята Івана Купала ритуальне закріпила багатовікові спостереження про доцільність заготівлі лікарських рослин у період їхнього найактивнішого цвітіння. У східних районах зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) — святого, який був покровителем рослин і давав їм цілющу силу.

Ефективними ранозагоюючими засобами вважали сік звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Н. м. українців характеризується широким використанням городніх, технічних та зернових культур (часника, цибулі, хрону, редьки, картоплі, маку, льону, конопель, буряка, капусти, моркви, ячменю, гречки, вівса). Часник та цибуля вживалися як дезинфікуючий, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях.

Різнобічним було застосування льону та конопель (відвари насіння використовувалися при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння слугувало зігрівальним компресом тощо). Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).

Арсенал лікувальних засобів тваринного походження включав гусячий, козячий, барсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч та шкіру тварин, продукти бджільництва. Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину у випадках запалення легень, астми й туберкульозу.

Найпоширенішими серед засобів мінерального походження були пісок, вода, сіль, глина, гас, сірка, крейда.

Суттєве місце серед терапевтичних методів Н. м. українців посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).

Хоча у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних людей, до котрих зверталися, коли домашні засоби не давали необхідного ефекту.

Знахарі (ведуни) — люди, добре обізнані з народними методами і засобами лікування. Серед них були костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники тощо. Деякі народні хірурги-костоправи були справжніми цілителями. Вивчивши досвід своїх попередників,
Т.Шевченко. Знахар. 1841 р.

вони добре вміли виявляти переломи промацуванням,
Т.Шевченко. Знахар. 1841 р.
володіли методом мануальної терапії — ручного вправлення дисків, накладали шини
та лікували вивихи. Були по селах і свої знахарі-кровопускателі: у минулому столітті кровопускання широко використовувалося при найрізноманітніших захворюваннях, причину яких народ пов'язував із забрудненням крові. Ті, хто займався такими процедурами, добре знали їхню методику, найдоцільніший час проведення тощо.

Відсутність кваліфікованої медичної допомоги при пологах спричинила появу народних акушерок — баб-повитух, досвідчених жінок поважного віку. Народження дитини супроводжувалося цілим комплексом як раціональних, так і магічних заходів (див. Роди). Цінні практичні навички та знання, що акумулювало народне акушерство, ще й на початку XX ст. слугували першою медичною допомогою породіллі та дитині. Проте за відсутності належних санітарних умов траплялося й таке, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини.

Своєрідними хірургами-дантистами найчастіше виступали сільські ковалі, які видирали зуби обценьками, ключами, шнурками тощо. Для збереження зубів у доброму стані народними приписами рекомендувалося полоскати їх відварами з молочаю, татарського зілля, кори ясеня чи дуба, а чистити — порошком зі спаленого хліба, попелом кореня розмарину, кухонною сіллю.

Українці були добре обізнані з благотворним впливом масажу при опущенні деяких внутрішніх органів. Серед З. виділялася спеціальна категорія масажистів, які робили своє діло дуже майстерно. Часто масаж доповнювався поширеним народним терапевтичним засобом, що мав назву ставити горня. Після завершення масажу на живіт швидко опускали горнець, в якому попередньо спалювали пучок клоччя. Горнець втягував живіт хворого, підтягуючи таким чином і внутрішні органи. Найчастіше цим засобом лікували так званий враз, або золотник. Відзначимо, що безперечна раціональна основа народних методів лікування масажем спричинила їх широке використання і в сучасному самолікуванні.

Окрім травників, медична практика яких базувалася на доброму знанні місцевої флори, її лікувальних властивостей, чималу групу складали З., котрі виконували різноманітні магічні дії та обряди. Народна уява приписувала їм здатність впливати на таємничі сили, зцілювати від будь-якої недуги. Такі З. поділялися на вроджених та навчених. Серед З. існувала певна спеціалізація: одні спалювали рожу, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, замовляли кров чи зуби, зціляли від укусу гадюки та ін.

Основним лікувальним засобом цих З. була магія, яка часто застосовувалася у поєднанні з ліками рослинного, тваринного чи мінерального походження, хірургічними прийомами тощо. Як і в інших народів, найпоширенішим магічним засобом української народної медицини була словесна (вербальна) магія. Замовляння та примовки, що належать до найдавнішого різновиду фольклорних жанрів, були надзвичайно багатими на художні образи та поетичні засоби. Велике значення мало і вміння З. вселити хворому віру в одужання. Отож, у комплексі з іншими засобами лікування магія слугувала своєрідним психотерапевтичним засобом, який нерідко міг справляти позитивний ефект.

Народна ветеринарія — важлива ділянка народного досвіду, що обіймає раціональні знання, ірраціональні уявлення та практичні навички лікування свійських тварин. Особливу увагу українці приділяли тим тваринам, від яких залежало успішне ведення господарства (коні, велика рогата худоба, свині).

У Н. в. застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині. Найпопулярнішими були ліки рослинного характеру. Так, при розладах травлення у тварин їх напували відварами деревію, звіробою, дубової кори, кмину, а при затвердіннях шлунку давали пити відвар із насіння льону. Невеликі рани лікували соком або товченим листом ранника, промивали відваром ромашки, живокосту, чебрецю. Хворе вим'я худоби змащували відваром живокосту. Шкірні недуги та висипки лікували водяним відваром гірчака, тютюну, а також дьогтем та домашнім квасом.

Часто рослинні ліки використовувалися у поєднанні з мінеральними речовинами, тваринними жирами тощо. Так, від сибірської виразки худобу лікували домашнім квасом, змішаним із селітрою та нашатирним спиртом. Тварин, хворих на чумку, напували відваром на буряковому квасі насіння льону, конопель, зернових із додатком іржавого заліза, дьогтю, часнику та мідного купоросу. Мідний купорос (синій камінь) використовували також для лікування такого поширеного недугу тварин, як ящур. Для зниження температури тіла худобу змащували розчином рудої глини, буряковим квасом. При здутті худоби від перегодовування її напували огірковим розсолом чи олією або ж закріплювали їй в роті солом'яне перевесло і ганяли до сильного спітніння. Подекуди у таких випадках заганяли тварин у воду на півтори-дві години, а іноді вдавалися до кровопускання.

Н. в. нагромадила й певні знання про значення санітарії та гігієни для успішного догляду за свійськими тваринами. Щоб запобігти захворювань, худобу не тримали у вогких чи холодних місцях, не давали їй пити застояну воду, періодично змінювали місце випасу й водопою, стежили за своєчасною ковкою коней та волів тощо.

Як і народна медицина, Н. в. тісно поєднувала раціональні знання з магічними діями. Щодо причин хвороб, то найчастіше їх пов'язували зі впливом "дурного ока" чи зловмисними діями відьом (видоювання чужих корів). Коли домашнє лікування тварин було безуспішним, зверталися до людей, що мали у цьому певний досвід (знахарів, костоправів, коновалів).

Народна педагогіка — сукупність традиційних форм і засобів виховання, навчання та підготовки дітей до життя і праці. Основою української Н. п. є трудове виховання. Згідно з народною мораллю, праця — це найвища чеснота, найголовніша засада життя. Вітаючи народження дитини, завжди бажали, щоб було охоче і робоче.

Суттєва роль у вихованні дітей та молоді традиційно відводилася громаді, та все ж основною ланкою у цій справі була сім'я. Турбота про здоров'я, фізичний розвиток дітей, прищеплення їм працелюбності, необхідних трудових навичок — усе це звичайно покладалося на матір. Дітей залучали до праці з наймолодшого віку: в п'ять — шість років вони вже пасли гусей, колисали молодших братів та сестер. Поступово їх привчали до виконання постійних господарських обов'язків. Згідно з традиційним поділом праці на жіночу та чоловічу дівчатка прибирали у хаті, пололи в городі, доглядали за дітьми, м'яли коноплі тощо, хлопчики ж заготовляли та рубали дрова, випасали худобу, молотили збіжжя, допомагали на пасіці. Молодь віком з 16 до 18 років уже працювала нарівні з дорослими. Про юнака такого віку казали: він вже косар.

Виховними функціями народна традиція наділяла дитячі й молодіжні ігри, розваги та обряди, казки та прислів'я, адресовані дітям. В іграх імітувалися певні виробничі процеси ("А ми просо сіяли", "Сіять мак" та ін.), у колядках та щедрівках оспівувалася селянська праця. Саморобні іграшки копіювали землеробський реманент та предметне середовище хлібороба. Навіть дозвілля юнаки та дівчата поєднували з працею: нерідко на вечорницях молодь лущила кукурудзу, дівчата ткали й вишивали і т. ін.

Українська Н. п. нагромадила цінний досвід морально-етичного виховання молоді. Дітям змалку прищеплювали глибоку повагу до батьків та старших, до сімейних та громадських традицій. Над усе народна мораль ставила такі чесноти, як працелюбність, доброзичливість, щирість, чуйність, взаємодопомога. Величезного значення надавалося вихованню любові до рідної землі. Народна поезія, героїчний козацький епос виховували не одне покоління української молоді палкими патріотами.

Серед українців побутувало поважне ставлення до освіти, батьки намагалися будь-що віддати своїх дітей у науку. Впродовж віків у народному середовищі виробилися оригінальні способи виконання арифметичних дій, розвитку дитячого мислення (загадки, головоломки) та мови (казки та вірші, скоромовки тощо).

Належне місце у Н. п. займало фізичне виховання. За допомогою традиційних забавок (ладки, сорока-ворона, дибки) мати стимулювала фізичний розвиток дитини уже в ранньому віці. Цьому ж слугували різноманітні пристрої для сидіння, стояння та ходіння немовлят (царки, замки, гудзи). Підлітків заохочували до рухливих ігор, плавання, катання на санчатах тощо.

У сім'ї дітям намагалися прищепити певні естетичні уявлення та смаки. Починаючи з колискових і далі через обрядову поезію та народне мистецтво дітей прилучали до світу прекрасного. За звичаєм, молодь навчали грі на музичних інструментах (сопілці, дримбі, скрипці), малюванню, різьбленню, вишиванню тощо. Участь дітей та молоді у календарних святах та обрядах виховувала в них емоційність, поетичне світосприймання, розуміння зв'язку людини і природи.


Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r21.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 3915 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ