НАРОДНІ ВІРУВАННЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ, КОСМОГОНІЯ - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

НАРОДНІ ВІРУВАННЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ, КОСМОГОНІЯ
Г. Скрипник, О. Курочкін

НАРОДНІ ВІРУВАННЯ, ДЕМОНОЛОГІЯ, КОСМОГОНІЯ

Українська міфологія як сукупність переказів про живу й неживу природу та людину розвивалася на основі давньої загальнослов'янської міфології. В У. м. у художньо-образній формі знайшли поєднання реальні знання з фантастично-релігійними елементами Та повір'ями. Вона ілюструє прагнення людини пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи. В цілому У. м. аналогічна міфології інших народів світу, проте вона має виразний національний колорит і художньо-образну своєрідність. У. м. включає міфи про сутність і походження явищ природи, про походження людини (антропогенічні), про богів (теологічні), про виникнення Всесвіту (космогонічні), про неминучу загибель світу (есхатологічні) та ін.

В українській міфологічній традиції багато уваги приділялося природним стихіям, явищам оточуючого світу, різноманітним життєвим випробуванням, з якими зустрічається людина, тощо. Причому характерно, що всі ці сюжети максимально наближені до щоденного побуту селян. Утрачаючи своє первісне значення, міфологічні персонажі поступово набували характеру художньо-поетичних образів усної народної творчості (такими є русалка, домовик, водяник, чорт та ін.). Ще однією особливістю У. м. є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями, присутність взаємопереплетених елементів анімізм у, фетишизму й тотемізму.

Анімізм — віра в наявність душі чи духу в кожній речі або явищі навколишнього світу. А. особливо характерний для традиційних уявлень та вірувань українців, їхньої календарної та родинної обрядовості. Але найвиразніше анімістичними віруваннями позначена українська демонологія. Її образи — це фантастичні, зооморфні чи антропоморфні істоти, які наділені людськими властивостями та можуть впливати на живу та неживу природу. Одухотворювалися і природні явища — грім, блискавка, вихор тощо. Згодом ці образи втратили свої демонологічні риси і стали художньо-фантастичними персонажами фольклору.

Фетишизм — віра у надприродні властивості предметів і речей. В українській релігійно-міфологічній традиції фетишами — об'єктами релігійного поклоніння — вважалися різноманітні амулети й талісмани. Зокрема, чудодійною силою народна уява наділяла певні види каміння, яке нібито лікує від хвороб. Залишки Ф. проявляються і в сучасному християнстві (культ хреста, ікон).

Тотемізм — сукупність релігійних уявлень і вірувань про існування надприродних зв'язків між певною родовою групою людей і певним видом рослин чи тварин. Елементи Т. залишилися в обрядовості та звичаях українців (зокрема в обрядах водіння кози, куста, тополі тощо).

Культи. До реліктів давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених К. Одним із головних був К. вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. З К. вогню пов'язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трошки дров — своєрідне жертвоприношення домашньому вогнищу. Важливого значення надавалося і ритуально-очисній функції вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). З цією ж метою вогонь використовувався у купальських, весільних та інших обрядах.

Священні властивості приписувалися і воді, до якої слід було ставитись обережно, щоб не осквернити її. Вода Уляно, ти очищаєш луги, береги, очисть та ісціли раба божого... — так починається одне з поширених замовлянь від шкірних захворювань. Особливо цінувалася так звана непочата вода, яку треба було набирати з трьох чи семи криниць до схід сонця. Неодмінним атрибутом лікувальної та господарської магії українців вважалася освячена йорданська вода, якою кропили обійстя, худобу, щоб відігнати нечисту силу. Чудодійна сила приписувалася наговорній, нашептаній воді, над якою проказав примовку знахар. К. води відбивався й у звичаях кидати гроші в криницю, в річку як викуп за душу утопленика тощо.

К. грози, пов'язаний із давнім слов'янським К. бога грози Перуна, зберігся у народній свідомості у пізнішому християнському трактуванні боротьби пророка Іллі з нечистим. Народна уява наділяла громові стріли магічними властивостями, вони вважалися помічними при лікуванні різних недуг. Подекуди вірили, що під час грому Ілля-пророк возить по небу колачі, тобто дає землі плодючу силу. Збереглися різноманітні повір'я, пов'язані з громовими святами, які християнство приурочило до Іллі.

Забобони. Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Зокрема, подекуди вірили, що недобрими є перші дев'ять днів березня. Тяжким днем вважався понеділок: у цей день не слід було впускати до хати сторонню жінку чи щось позичати, бо весь тиждень буде лихий. У середу та п'ятницю не можна було когось проклинати, бо прокляття збудеться. Вірили також, що лихі години бувають у лихі дні (з ранку і до обіду). Щоб убезпечити себе від лихої години, неодмінно слід було застерегтись: В добрий час сказати, а в лихий промовчати; чи: В добру годину будь сказано. Часто народна уява пов'язувала успіх або невдачу в господарстві з молодиком: Якщо в новий місяць робота не вдається — то не вдаватиметься весь місяць.

Чимало З., іноді й зовсім небезпідставних, складають ті, що пов'язані з вирощуванням городніх рослин. Це й не дивно: городництво посідало значне місце в житті українських селян.

Великого значення надавали дотриманню численних засторог і табу, що стосуються християнських свят. Зокрема, на Благовіщення заборонялося торкатися насіння, бо не зійде; на Іллю не можна було іти в поле, бо Ілля спалить урожай, тощо. Цілий комплекс З. приурочувався до Свят-вечора, Великодня, Нового року, Зелених свят. Так, на Свят-вечір після заходу сонця намагалися не працювати, бо інакше добрі духи зникнуть із оселі.

Ворожіння — різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Певна частина В., передусім пов'язаних із господарською діяльністю людини, спостереженнями за явищами природи, поведінкою тварин тощо, акумулювала деякий раціональний досвід. Проте переважна більшість їх грунтувалась на забобонних уявленнях: люди зазирали в майбутнє переважно через посередництво потойбічних сил, через контакти з померлими предками.

В. прийнято ділити на так звані оказіальні, тобто приурочені до певного випадку (побудови житла, народження дитини, шлюбу тощо), та календарні, себто закріплені за тими чи іншими святами. Найзручнішими періодами для В. українці вважали переддень Різдва (Свят-вечір), Новий рік, Андрія, Катерини, Великдень, Івана Купала.

З давніх-давен ворожили по зорях та інших небесних світилах, по нутрощах тварин, сновидіннях, голосах "віщих птахів", лініях долоні, на зернах, квітах, за допомогою води, вогню, снігу тощо. З цією ж метою використовували різноманітні речі: обручки, люстерка, гребінці, черевики, пояси, свічки та ін. Були й "професійні" віщуни. На Україні це — ворожки, ворожбити, знахарі, відьми, мальфари. У селянському побуті переважали самодіяльні В., які звичайно передували важливим етапам господарської діяльності або суттєвим змінам у приватному житті. Практикувались індивідуальні й колективні, суто жіночі й суто чоловічі В. Існували спеціальні обмеження щодо часу й місця проведення В. Як правило, ворожили увечері або вночі потай від чужого ока.

Наведемо кілька типових варіантів українських В. Якщо зварена кутя виходила з верхом, це віщувало верховаті стоги. Першу ложку куті підкидали до стелі. Якщо зерна куті прилипали до неї, чекали успіху у бджільництві. За довжиною стеблини соломи, яку витягали з-під святкової скатертини, гадали, кому судився вік довгий, а кому короткий. На Закарпатті перспективи врожаю овочів визначали за допомогою жевріючих вуглин, витягнутих із печі на Новий рік. При цьому кожній вуглині давали назву рослини, яку передбачалося вирощувати наступного року. Вуглина, що згоряла повністю, віщувала урожай відповідних овочів.

Різноманітними були дівочі В. про шлюб. У новорічну або андріївську ніч рахували кілки тину (9 або три рази по 9); останній кіл із корою означав багате життя в шлюбі, обдертий — бідне. Влаштовували також своєрідні змагання — дівчата перекидали чобіт через хату. Кому це вдавалося з першого разу, того очікував близький шлюб. Кидали чобота і через ворота на вулицю: куди покаже його носок, звідти й прийде наречений.

Вже у XIX ст. більшість В. втратили своє магічне значення і стали веселою традиційною розвагою.

Демонологія — сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів української народної Д. має дохристиянське походження. Демонологічні уявлення пов'язувалися з явищами природи, господарсько-побутовим життям. Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їх антропоморфними рисами.

Баба (дика баба) — фантастичний образ українського фольклору. На Західній Україні уявлялася жінкою з довгим волоссям, яка може вбити людину або залоскотати до смерті. Натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі. Існувало повір'я, що зловлена в полі Б. служитиме господареві, як вірна наймичка. Подекуди вірили, що Б. полюбляє підміняти ще нехрещених дітей на свої відміни, одмінки. Іноді у цьому образі вбачали жіночу іпостась домовика (домовинки, домані), генетичне пов'язану з прадавньою богинею родючості.

Блуд — різновид нечистої сили, який не має виразної персоніфікації. Згідно з легендою — це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтак Б. чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибирати вигляд птаха, чоловіка, кота, собаки, світла тощо. Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, Б. може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку. Серед численних захисних засобів проти Б. бажано було знати дні своїх родин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Розсіювався Б., як і інша нечиста сила, з першим криком півня.

Богині (лісниці, мамуни) — злобні людині істоти, зовні подібні до диких баб. Наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляд та голос певних дівчат чи молодиць, щоб заманювати чоловіків. Українці вірили, що Б. бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблені ними люди зникають безвісти. Як і дикі баби, Б. підміняли нехрещених дітей, а іноді й виступали в ролі "пастухів від звіра". Для захисту від них слід було мати оберіг — металевий предмет, часник чи трой-зілля.

Вихор. Цей образ суттєво відрізняється від народних уявлень про вітер, що мав подобу сердитого вусатого дідугана. В. — це різновид нечистого: вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота В. не має, і нутрощі його відкриті. Живе він у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим В. стає перед бурею. Коли він здійметься, казали, що це сам нечистий справляє своє весілля. Потрапити у В. вважалося небезпечним, оскільки це могло спричинити психічну хворобу або каліцтво. В народі існувала ціла система магічно-захисних дій, аби уникнути підвію В. Зокрема, вірили, що В. можна вбити, якщо кинути в нього ножем.

Відьма (чаклунка, чародійка, чарівниця, обавниця, потворниця) — популярний демонологічний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві "категорії" В. — родимих та вчених. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта.

Розпізнати В. дуже важко: вона може бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, прибирати вигляд тварин або речей. Для розпізнання В. застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. Найчастіше В. виявляли себе серед односельців на великі
Т.Шевченко. Казка. 1844 р.

календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Юрія, Івана Купала та
Т.Шевченко. Казка. 1844 р.
ін. Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка
Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то В. сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що В. можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками тощо.

На відміну від католицької і протестантської Європи, на Україні відьмарські процеси не набрали широких масштабів. Але й тут за доби феодалізму вряди-годи застосовувались такі радикальні способи боротьби з В., як спалення на вогні і так звані іспити водою. Правдивий опис варварського потоплення безвинних жінок знаходимо у повісті Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма".

Усна традиція інкримінувала В. насамперед те, що вони псували чужих корів, забираючи у них молоко. Повсюдно вірили, що В. накликають на людей хвороби, висмоктують кров, сприяють неврожаю зернових. Їхні чари поширювались на царину космічної та метеорологічної магії. Загальновідомі повір'я про те, що В. влаштовують свої регулярні зборища (шабаші, сейми, бали) на голих вершинах гір. Особливо багато легенд існувало про Лису гору в Києві, куди в ніч на Івана Купала зліталися В. не лише з ближньої околиці, а й з віддалених місцевостей.

В. начебто вміли не тільки проходити крізь стіну, воду чи дерево, а й могли скидати свій людський образ і приймати інші — антропоморфні, зооморфні, предметні тощо. Вірили, що за допомогою зеленої гілки, батога, вуздечки, пояса та певних словесних формул, що зберігалися в глибокій таємниці, В. могли змінювати зовнішній вигляд інших людей. Уявлення про фантастичні перетворення В. досить тривкі: навіть нині від людей старшого покоління можна почути оповідки на цю тему.

Вій — демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що В. нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

Ймовірно, з оповідями про В. пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

Вовкулака (вовкун) — надзвичайна напівфантастична істота. В. могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим В. ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж В. стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих В., що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені В. живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому В. людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін.

Водяник — різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, В., згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав "Амінь", то хто де був, там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяник, у лісі — лісовик тощо. Проте коріння вірувань у В. значно глибше — воно випливає з давнього язичницького поклоніння слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.

В. мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти — дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.

Доля (талан) — фантастично-поетичний образ, який у повір'ях українців ототожнювався зі щастям. Побутували й відповідні повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше Д. змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля — приємна на вигляд, чепурна, а лиха — заспана, запухла, неряшниця.

За народною уявою, кожна людина має свою Д., яка фатально визначає її вік, благополуччя тощо. Під якою планетою та в яку годину народиться людина — така й її доля. Д. сприймалася не як божество, а як двійник людини.

У народних оповідях Д. багатої та щасливої людини з'являється на її ниві і дбає про добре ведення всіх господарських справ. Д. ж убогої людини найчастіше байдикує, гойдається на верболозі або спить. Отже, за всієї своєї вродженості та невідворотності Д. все ж залежить від характеру та здібностей людини: щоб зажити успіхів, вона мусить знайти свою Д. Оповіді пізнішого походження пройняті християнським забарвленням: Д. дається людині від Бога і уникнути її неможливо. Вважалося, що щасливу Д. слід приймати зі вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її.

Українці вірили, що довідатися про Д. можна, випадково підслухавши розмови "віщих птахів". Разом із тим охоче вдавалися до послуг різноманітних ворожбитів та ворожок, планетників, мальфарів тощо.

Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник). Українське трактування Д. аналогічне уявленням інших народів. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше Д. змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що Д. є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте Д. міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить.

Образ Д. як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта — дідька. Побутувало повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Заложні мерці — померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці), котрі вважалися нечистими. Захоронювали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Душі З. м. набирають різного вигляду і тиняються по світі, доки не спокутують своїх гріхів. При цьому вони нерідко збиткуються над живими людьми. До З. м. належали й діти, що померли нехрещеними (мавки, потерчата).

Народна уява наділяла З. м. надприродними властивостями. Під час засухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі З. м. не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять. Ці мотиви виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її окреме існування.

Земляний дух — різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Такі духи можуть жорстоко помститися тому, хто порушить їхній спокій. Щоб уберегтися від них, треба було, зокрема, вилити у викопану ямку чарку горілки, яка мала задобрити духів.

Злидні. Найчастіше народна уява змальовувала їх у вигляді дідків-жебраків або маленьких ненажерливих невиразно окреслених істот. Вважалося, що там, де поселяться З., надовго запанує крайня бідність: Багатство — дочасне, а злидні — довічні; Просилися злидні на три дні, та й вигнать неможна. Позбутися З., за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи іншу засідку.

Змій — популярний персонаж української демонології та фольклору, в якому злилися язичницькі, християнські та середньовічні фантастичні мотиви. З. завжди було притаманне зловороже ставлення до людей (він зваблює дівчат і жінок, вбиває чоловіків, спалює оселі тощо). Як представник нечистої сили, З. може перевтілюватись: ударившись об землю, він прибирає вигляд молодого привабливого парубка. Звичайно він нагадує куль соломи, з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина, тільки з кількома головами. Має він і крила, які знімає, йдучи межи люди.

Заманюючи дівчат, З. підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка.

Аби позбутися З., слід віднести знайдену річ назад. Полює З. і за людськими душами, підмовляючи людей записати їх йому за викуп.

Лісовик — міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей Л. не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину. Л. зваблював жінок, збивав людей з дороги, заподіював чимало іншої шкоди.

Водночас існували версії, згідно з якими Л. був "пастухом від звіра", тобто охороняв звірів від хижаків, мисливців, інших небезпек. Вважалося, що Л. бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісовілюди вели своє господарство, створювали сім'ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо.

Мавки (нявки, бісиці) — істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є М., останні мали довге лляне волосся.

У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: "Христу, Христу!" Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: "Хрещу тебе". Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Мара — міфічна богиня зла. Пізніше образ М. уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. Мислилася страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та прокидалася, то М. миттю зникала.

Нічниці (крикси) — злі демонічні істоти, яким народна уява приписувала здатність відбирати у людини, особливо у маленьких дітей, сон. Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що Н. можна внести до хати з водою, тому ввечері застерігалися ходити до колодязя. Коли ж вода все-таки вносилася після заходу сонця, рекомендувалося очистити її вогнем, зануривши запалену трісочку.

Одмінок (обмінчук, відміна) — дитина, підмінена нечистою силою. Українці вірили, що дика баба чи богиня може викрасти людське немовля, підкинувши натомість своє. Впізнати О. можна за мішкуватою будовою тіла (маленька голова, велике черево, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. О. міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Аби позбутися О., радилося винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пожалівши свою дитину, забере її. Загальнопоширеною була засторога: не слід лихословити і згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

Перелесник (летавиць) — різновид злого духу, що, як зірка, падає з неба та відвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих. Вірили, що його можна "дістати" з великої туги за покійною людиною. Втілившись в її образ, П. міг вступати у подружнє життя з живими людьми. Діти, що народжувалися від П., зовні нагадували одмінків. Вигнати П. з хати, де він оселився, дуже важко.

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) — міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритої шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом. За переказами, жили десь у Туреччині чи на краю землі. Пересувалися вони дуже швидко, чіпляючись один за одного. Були й велети жіночої статі — одноокі баби.

У цілому П. — це трансформоване в народній уяві уособлення небезпеки від чужоземних ворожих народів.

Польовик — міфічний володар полів, степів і лук. Може прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався П. переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби). П. приписувалися і позитивні риси: зокрема на Бойківщині його вважали охоронцем польових меж.

Русалка — один із найколоритніших персонажів української демонології, уособлення небезпечної водяної стихії. Це молоді вродливі дівчата, котрі живуть на дні річок у чудових кришталевих палацах. Уночі, коли сходить місяць, Р. виходять на берег, чешуть своє довге зелене волосся і водять хороводи. Чудовим співом вони заманюють юнаків чи дівчат, затягують їх у воду і залоскочують.

За поширеними уявленнями, Р. ставали молоді дівчата, котрі втопилися, або померлі до хрещення маленькі діти. Подекуди побутувала думка, що Р. ставали люди, що помирали на так званий Русалчин великдень. Оберегом від них слугували хрест та полин.

Р. могли жити також у полях та лісах, де полюбляли гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мали різні назви (нявки, лісні, повітрулі та ін.). Окрему "категорію" Р. складали мавки (див. вище).

Скарбник. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. За одним, С. — це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також помічник в усіх його справах. Проте після смерті господаря він з'являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу.

Інший варіант пов'язаний із популярними повір'ями про закопані та закляті скарби, які наділялися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопувалися людьми під час складних життєвих колізій (воєн, нападів, пограбувань). На Гуцульщині, зокрема, такими вважали скарби опришків. Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили. Вірили, що раз на сім літ закопані та закляті скарби пересушуються і горять. Ті з них, котрі вночі охороняє С., і є закляті. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби перетворяться на черепки, вугілля, гадюк або жаб.

Із надприродними властивостями грошей пов'язано також повір'я про зачаровану монету (інклюз), яка мала властивість притягувати інші й таким чином збагачувати свого господаря. Опікав цю монету злий дух. Його, як і домовика, можна було виховати собі з курячого зноска. Цей дух по смерті господаря забирав його душу.

Упир — найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров (поглинати). Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. У. мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що У. бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим У. ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що У. ставав кожний самовбивця. Розпізнати У. можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір'я, що, крім мертвого У., в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити У., в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Чарівники (перемітники) — люди, наділені надприродними властивостями, здатністю впливати на явища зовнішнього світу, на долю людей. На відміну від знахарів, що діяли "від Бога", на добро людям, Ч. зналися з нечистим і чинили людям шкоду: насилали хвороби, обертали на тварин тощо. Поширеним було повір'я, що Ч. вміли робити магічні заломи колосся (закрутки), які спричиняли неврожайність хліба. Чіпати такі закрутки не можна, бо людину паралізує. У таких випадках зверталися до сільської ворожки, щоб та зняла закляття з ниви.

Чорт (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий) — один із найпопулярніших персонажів української демонології, що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерні прикмети — довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді Ч. уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне помешкання Ч. — млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції Ч. досить широкі: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з Ч. можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Ч. часто вдається до перевтілень, причому прибирає подобу не лише людей і тварин, а й неживих предметів. В українських апокрифічних легендах Ч. виступає суперником і антиподом Бога і вносить свій вклад у творення світу: саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, тартак, горілку й тютюн. Йому навіть приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, залізниці, телефон, велосипед тощо.

Для традиційної народної свідомості Ч. — уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти. За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола. Разом із тим Ч. — досить комічна і безталанна фігура. У фольклорі українців він слугує постійною мішенню для жартів і анекдотів. У боротьбі з Ч. люди звичайно виходять переможцями. Звідси відоме прислів'я: Не такий страшний чорт, як його малюють.

Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у досить невизначеному окресленні: іноді як високий чоловік, одягнутий у біле, іноді як покритий довгим волоссям. Поведінкою нагадує лісовика. За повір'ями, Ч. колись був звичайною людиною, але його закляли чаклуни. У лісі він ловить нявок і поїдає їх. Проте до людей Ч. ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись із ними при зустрічі, він відпускає їх, не заподіявши шкоди.

Космогонічні уявлення — система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження небесних тіл Сонячної системи та зірок. Традиційні погляди українців на походження Землі мають виразне християнське забарвлення — вона створена Богом із грунту, добутого з морського дна. Такими ж загальнопоширеними є уявлення про форму Землі, яка мислилася плескатою та округлою, прикритою зверху небесним дахом.

Більш давніми є релікти вірувань, пов'язаних із культом землі: Земля свята, вона наша мати, гріх її бити, без потреби копати. Побутували деякі магічні дії, пов'язані з жертвоприношенням землі. Так, своєрідними відкупними жертвами були закопування крашанок та освяченого хліба на полі або покладання на місце викопаного лікувального зілля монети, шматка хліба чи щіпки солі. На вірі у цілющу силу землі грунтувалися деякі народні засоби лікування. Землею клялися, нею заклинали. Нерідко землею з отчого краю послуговувалися як оберегом.

Уявлення українців про небесні світила значною мірою зберегли архаїчні язичницькі елементи. У побутових оповідях, обрядах подибуємо елементи міфів та символіки, в яких виразно проглядаються залишки культу Сонця. Тут можна виявити сліди антропоморфізації (сонце — чоловік з ясним обличчям; чоло боже; боже лице). Проте найчастіше у колядках та веснянках Сонце подається у жіночих образах — богині, княгині, красної панни. Побутувала віра у божественну, священну природу Сонця (за відсутності ікон подекуди молилися, повертаючись обличчям на схід Сонця).

Аналогічними є уявлення українців про Місяць як "божу силу", від якої залежить людське життя. До Місяця зверталися із замовляннями, прохаючи допомоги. Повсюдне поширення мали вірування, пов'язані з фазами Місяця, котрі впливали на виконання приписів народної медицини, зміну погодних явищ і т. ін.

Народна традиція наділяла сакральними властивостями й зірки. Українці здавна вірили, що кожна людина має свою планету, яка згасає, коли вмирає людина. Казали: Зорі — то душі людей; якщо людина праведна — зоря ясна, а як ні — то темна. Пізніше, з поширенням християнства, це змінилося переконанням у тому, що кожна зірка є свічкою, яку запалює Бог із народженням людини.

Серед традиційних К. у. подибуємо залишки давнього поділу Всесвіту на три зони: небо, землю, підземний світ. Небо уявлялося як дах землі, збудований з якоїсь білої маси. Вважалося також, що небо вогняне і воно розкривається лише на свято Воскресіння та під час грози. Пізніше широкого побутування набула версія суто християнського забарвлення: на небі знаходиться рай, куди Бог допускає лише святі душі.

Подібних змін зазнали і давні уявлення про Чумацький Шлях — дорогу у вирій. Пізніше він трактувався вже як дорога в Єрусалим. Але найбільше поширення мали повір'я про комети, які мали назви мітла чи знаменіє та сповіщали про лиха, пошесті, війни. Передвістя біди бачили і у масовому падінні метеоритів. Побутувала й християнська версія: падаючий метеорит — це грішна душа, яку не приймає небо.



Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r22.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 2044 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ