ГРОМАДСЬКІ СПІЛЬНОСТІ - Історія - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Історія

ГРОМАДСЬКІ СПІЛЬНОСТІ
Козацтво — з XV—XVI ст. збірна назва козаків на Україні і в Росії, з XVIII ст. до 1917 р. — частина населення Лівобережжя, а також окремий військовий стан у царській Росії.

К. виникло як реакція на посилення соціально-економічних та національно-релігійних утисків населення України з боку української та польської шляхти, католицької церкви. В пошуках місця для вільної праці селяни і міщани почали колонізацію малозалюднених південно-східних степів, де засновували поселення й оголошували себе вільними людьми — козаками. Цей процес набрав особливого розмаху в XVII ст., коли на Середньому Подніпров'ї виникло багато козацьких слобід і хуторів. Під тиском панської колонізації, що поширювалась
Ф.Красицький. Гість із Запоріжжя. 1901 р.

услід селянській, частина козаків відступила за дніпрові пороги (так званий Низ), де у
Ф.Красицький. Гість із Запоріжжя. 1901 р.
першій половині XVI ст. створила своєрідну
організацію українського К. — Запорізьку Січ. У 70-х роках XVI ст. виник інший вид К — реєстрове (з середини XVII ст. — городове), сформоване урядом Польщі для боротьби з національно-визвольним рухом на Україні та для оборони її південно-східних кордонів від турецько-татарських нападів. За це козаки одержали певні привілеї та офіційну назву Війська Запорізького. Така організація повністю збереглася і в складі Лівобережної України (Гетьманщини) після Визвольної війни 1648—1654 рр.

Обставини, за яких створювалися обидва види українського козацтва, особливості їхньої подальшої історії зумовили й суттєві відмінності між ними. На Запоріжжі, як і на Лівобережжі та Слобожанщині другої половини XVII — 80-х років XVIII ст., не існувало кріпацтва, а також чітко сформованих станів, — козаки й посполиті могли переходити з одного стану до іншого. Разом із тим низове К. не було однорідним у соціально-майновому та правовому відношенні і поділялося на незначну частину панівної старшини і рядову масу — здебільшого вихідців із селян. Головним заняттям низових козаків довгий час були різні промисли, рибальство, скотарство. Умови господарського життя, постійної боротьби з турками й татарами зумовили їхню переважну безсімейність. Городові ж козаки із початку свого заснування являли собою окремий стан, займалися головним чином хліборобством і мали сім'ї.

На Правобережжі К. було ліквідовано на початку XVIII ст.: за умовами Прутського миру 1711 р. козацькі полки переселилися звідси на Лівобережжя. Зруйнувавши у 1775 р. Запорізьку Січ, уряд царської Росії тим самим ліквідував і низове К. Одну частину козаків було покріпачено, іншу переведено на становище сільських і міських обивателів, а решта втекла за межі Росії і заснувала на підвладній Туреччині території Задунайську Січ. Ліквідація автономії Лівобережної України на початку 80-х років XVIII ст. стала й кінцем існування городового К. як привілейованого стану. Рядові козаки наблизилися за своїм юридичним становищем до державних селян. У XIX ст. вони складали основну масу населення Чернігівської та Полтавської губерній.

К. відіграло виключну роль у вітчизняній історії, справило величезний вплив на формування специфічних рис традиційно-побутової культури, етнічної самосвідомості та національного характеру українського народу. Вже самим фактом свого існування воно надихало українців на боротьбу проти феодального гноблення, за національну незалежність.

К. було оригінальною соціально-економічною і військово-політичною організацією. Її головні риси — відсутність кріпацтва, формальне рівне право всіх членів козацької громади користуватися сільськогосподарськими угіддями, на демократичних засадах брати участь у козацьких радах, де вирішувалися всі найважливіші питання. К. створило й певні органи незалежної української держави. Козацьке військо відзначалося стійкістю у боях, витривалістю, суворою дисципліною. Козакам були властиві взаємодопомога і взаємовиручка, неординарність військових маневрів. Високі моральні принципи та ідеали К. стали взірцем для багатьох поколінь українців.

Представниками українського К. були створені видатні історико-літературні твори — так звані козацькі літописи. Найвидатніші серед них — "Літопис Самовидця", літописи Г. Грабянки і С. Величка. Разом з історичними відомостями вони містять чимало народних переказів, легенд, віршів та інших зразків народної творчості.

Братства: 1. Національно-релігійні громадські організації міщан та селян України кінця XVI—XVIII ст. Найбільшого поширення набули в містах, а згодом і селах Наддніпрянщини, Волині, Холмщини, Галичини. Ряд Б. існував і на Лівобережжі. Виникли у відповідь на посилення політики національного і релігійного утиску, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква на Україні. У 60-х роках XVI ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Б,, близько 1615 р. було засновано Київське, а у 1617 р. — Луцьке Б.

Міські Б. були аналогічні цеховим корпораціям і мали свої статути. У спеціальних братських домах відбувалися сходки братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися внески і пожертви, влаштовувалися колективні обіди тощо. Б. дбали про свої патрональні церкви, надавали матеріальну допомогу своїм членам, організовували школи, друкарні, книгарні, бібліотеки, а найбільш заможні — шпиталі-притулки для хворих та непрацездатних. Витрати Б. покривалися власною працею братчиків, за рахунок внесків їхніх членів, прибутків від нерухомого майна, продажу свічок та хмільного меду (див. розділ "Свята громадських об'єднань").

Велике суспільно-політичне і національно-культурне значення Б., якого вони набули у XVI—XVII ст., у наступному столітті почало помітно зменшуватися. В Галичині й на Правобережжі вони підпали під вплив духовенства та й на Лівобережжі викопували переважно релігійно-побутові функції. Певне відновлення церковних Б. відбулося у 60-ті роки XIX ст. До членства у них селян схиляли певна демократичність устрою та їхня основна мета — сприяння народній освіті, відновленню чистоти національної релігії, проповідь тверезого способу життя та милосердя. Б. цього часу також сприяли єднанню сільської спільності, що яскраво проявлялося, зокрема, у проведенні храмових свят, громадських молебнів, процесій тощо; 2. Вікові об'єднання неодруженої міської молоді (молодечі, молодші Б.), що мали багато спільного з парубочими та дівочими громадами на селі.

Молодіжні громади — традиційні об'єднання молоді, що організовувалися за статево-віковою ознакою і діяли на засадах етико-правових звичаїв та норм громадського життя. Складалися з неодруженої молоді — парубків та дівчат, котрі дійшли повноліття (або ж скоро мали його досягнути) і утворювали самостійні товариства — парубочі чи дівочі громади, кожна з яких умовно поділялась на старшу і молодшу. М. г. виступали у ролі посередників між сім'єю та сільською громадою. Водночас мали власні права й інтереси, які визнавалися громадськістю. Внутрішній устрій парубочих і дівочих громад був суворо регламентований.

Віковий ценз при вступі до М. г. не був точно визначеним. У парубків він коливався в межах 16-18 років. Як правило, прийняття до парубоцтва розтягувалось на тривалий час, протягом якого відбувалися зміни і в зовнішньому вигляді хлопця (підпарубка), і в його поведінці на святкових розвагах, у ході спільної праці. Вирішальними моментами виявлялися фізична зрілість (борода чи вуса, міцна статура), внутрішнє змужніння, наявність певних рис особистої вдачі — аби не мав лихої слави, був жвавим, товариським. У пошані були хлопці, які вміли грати на музичних інструментах, співати, цікаво розповідати. Певне визнання підпарубок повинен був отримати і від дівочої громади.

Прийом до парубочої громади звичайно приурочувався до одного з великих свят — Різдва, Нового року, Великодня чи Трійці. На Поділлі такий обряд називали коронуванням. Прийшовши, хлопець вклонявся на чотири боки. Після цього його піднімали на руках, співаючи величальну пісню "Посіяли дівки льон". Тоді всі сідали до кола і повий член громади пригощав товаришів горілкою. Залучення до парубоцтва могло відбуватися під час проведення якихось спільних робіт, наприклад косовиці. У Карпатах цей обряд мав назви визволки на доброго косаря або фрицування і нагадував визволки на доброго майстра, що відбувалися в цехових братствах. Аби випробувати здібності й витримку нового косаря (фрица), йому не дозволяли відпочивати, а косити змушували між кращими косарями. Нерідко фрица навіть шмагали кропивою, терли мантачкою по голому животі, зв'язували тощо. Обряд завершувався лише тоді, коли новачок влаштовував для косарів могорич у корчмі. З тих нір він діставав право палити люльку, пити горілку і ходити до дівчат. За звичаєм, про це оголошували привселюдно з якогось високого місця.

Парубочі громади мали певні елементи самоврядування. На чолі стояв виборний отаман (береза, вайда). Йому звичайно були притаманні такі риси, як енергійність, кмітливість, вміння організувати інших. Зі своїми підручними отаман ніс певну відповідальність перед сільською громадою, організовував розваги, вів фінансові справи, розбирав суперечки між товаришами тощо.

Соціальне організованими були й дівочі громади, хоча й не мали виборної "старшини". Шлях до них для усіх дівчат пролягав спочатку через співочий гурт свого кутка (див. Куток). Повноправними членами громади дівчата ставали в 15-16 років, коли починали ходити на вечорниці (досвітки). Прийом відбувався навесні на місці звичних сходок сільської молоді. Дівча, яке вступало до громади, прохало когось із старших членів бути її приятелькою. На знак згоди вони обмінювалися дарунками (хустками, стрічками тощо). Отож, старша дівчина ставала покровителькою і наставницею молодшої на все життя. Аналогічні стосунки складалися і у хлопців, але тільки на один сезон.

Зі вступом до парубоцтва чи дівоцтва змінювалося становище і самопочуття молоді як в сім'ї, так і в громаді. Якщо раніше парубок, будучи підлітком, займався дрібними хатніми справами, слухав накази братів, ходив у найми, то відтепер він виконував традиційно чоловічі роботи і в сім'ї вже більше зважували на його пропозиції. Привілеї нового статусу проявлялися і в праві демонструвати його за допомогою певних атрибутів оздоблення одягу. Найбільшим же привілеєм було право на одруження і ведення самостійного господарства.

М. г. регулювали стосунки між сільською молоддю, захищали інтереси та честь своїх членів, виступали організаторами як власного дозвілля, так і загальносільських урочистостей. Парубки та дівчата проводили колядування, а на отримані гроші оздоблювали церкву; з цією ж метою наймали для обробітку поле. М. г. мали власні центри спілкування і самостійні свята: Катерини (24 листопада за ст. ст.) вважалося ділом парубоцьким, а на Андрія (30 листопада) було дівоче грало.


Джерело: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r13.html
Категорія: Історія | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 1367 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1912
Статистика
Провірка PR та ТИЦ