Так хто ж здійснював геноцид українців? - Голодомор - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Голодомор

Так хто ж здійснював геноцид українців?

Так хто ж здійснював геноцид українців?
Міжрегіональна Академія управління персоналом готує до друку фундаментальне видання, що вміщуватиме близько 5000 імен державних діячів, які керували всіма ланками державного механізму в 20–30-х рр. ХХ ст. в Україні, організовували і здійснювали голодомори, розстріли.

Рано чи пізно, а будуть названі поіменно організатори, виконавці геноциду українців 1917-1939 років в Україні та Радянському Союзі та сьогоденні відповідачі. А далі настане і неминучість, бо відповідальність за вчинені злочини проти людства і людяності повинні нести нинішні уряди, які проголосили себе правонаступниками СРСР, успадковуючи не тільки власність, а й злочини, які чинилися їхніми попередниками.

Сучасна Російська Федерація устами свого міністра Лаврова заявила, що вона ніколи не визнає голодоморного геноциду: «Да, голод был, Голодомора не было». Це позиція Російської Федерації сьогодні і російської п’ятої колони у Верховній Раді України. Товариш П.Симоненко, а за ним і соціаліст Цушко так і заявили: «Нечего ковыряться в прошлом. Признали, что голод был — и пошли дальше!». Очевидно, «дальше» — це до «світлого минулого». Цинізм, демагогія, відверта брехня комуністичного раба великодержавної Москви просто безпрецедентні. Вожак комуністів азартно розповідає, скільки пудів сала вивезли вояки німецького кайзера до Німеччини, але жодного слова про те, що ті вояки прийшли в Україну після Бреста, в якому уряд Кремля підписав так званий Брестський мирний договір, за яким Україна була віддана Німеччині як плата за взяті Леніним 5 млн. золотом на розвал західного фронту і здійснення жовтневого перевороту. Що з України не встигли вивезти кайзерівці, те забрали, уже до крихти, продзагони, очолювані ЧК і їхніми комісарами. Хор у складі Симоненка, Саламатіна, Гмирі, Матвеєва, Герасимова і іже з ними відспіває хіба зогнилу комуністичну ідеологію, або виконає реквієм після Міжнародного Трибуналу, байдуже, де він відбудеться, у Нюрнберзі чи Києві. А має все-таки відбутися! З Москвою все ясно: вельможна бариня не звикла ще відповідати за злочини ні перед власним народом, ні перед міжнародною спільнотою. А доведеться.

Коли послухаєш таких акинів комуністичної ідеології, як Симоненко, Саламатін, Гмиря, Цибенко, Матвєєв, чи викопного релікта Герасимова, не перестаєш дивуватися нашому народові, який 70 років бездумно голосував за них і голосує так само останні 15 років. Стає очевидним, що лише очистивши парламентський зал і від комуністів, і від соціалістів (а з регіоналами самі донеччани розберуться), — можна буде прийняти закони, які повернуть українцям і Україні національну гідність і честь. Нині, коли і бандити — «любі друзі», щось змінити неможливо.

Будемо освітлювати історію світлом правди, неспростовністю фактів, подій, імен.

Цілком очевидним стає, що сили, які тримали в своїх руках усі важелі влади, всі державні інститути — дипломатію, армію, каральні органи, економіку, інформацію, медицину, освіту, фінанси, — на теренах України робили, що хотіли. Історики, над якими і досі тяжіє комуністична ідеологія, з якою вони зійдуть і в могилу, замовчують один важливий факт: ще й після утворення СРСР існувала окрема Єврейська Комуністична Партія. З подачі Л.Троцького, попри серйозні заперечення Сталіна, рішенням політбюро ЄКП була кооптована до складу ВКП(б). Статут партії більшовиків цього не дозволяв, але що значив цей документ для далекосяжних сіоністських планів самого Лейби і його гвардії в 300 осіб, імпортованих міжнародним сіонізмом із Нью-Йорка до Росії. ЄКП злилася з ВКП(б). Злилася, розлилася і… залила. Партія уже стала «керівною і спрямовуючою силою суспільства», і ця сила має відповідати за розстріли, голодомори, масові депортації українців до Сибіру, в Казахстан, Башкортостан.

Інтереси кремлівських більшовиків і сіоністів злилися, як і партії, і вилилися в сіоністську націонал-інквізицію, на вогнищах якої було спалено кілька десятків мільйонів українців. Комуністи безсоромно брешуть, що голод був і в Росії, і в Казахстані, в Поволжі (Саратовська обл.) і на Кубані. Так, був, але лише в тій місцевості, де проживали українці. В українському селі люди мруть від голоду, як мухи, а в російському селі, яке поруч, — все нормально. (Прочитайте, комуністи, бодай повістушку М. Алексєєва «Драчуны», хоча знаю, що вони ще з радянських часів не тільки художньої літератури, а й Леніна не читали).

Так, був голод навіть на Кубані, українській землі, заселеній козаками з України, переселенцями і виселенцями все з тієї ж України. І там він був зорганізований, як і в Саратовській області, на Поволжі та Далекому Сході. Ламали хребет українському селянству, бо на згадуваному Симоненком «Арсеналі», як і в залізничних майстернях, жодного інородця не було, як ще не було й українського робітничого класу, який начебто здійснював «диктатуру пролетаріату». Диктатуру здійснювали сіоністи і російські окупанти–денікінці, муравйовці, балтійські «братішки». Між українцями ніякої громадянської війни не було, велися етнічні війни проти українського народу. Сталіну треба було зламати хребет українському народу, задушити його повстанський рух. І він це зробив руками сіоністів і до часу дав їм волю впитися кров’ю помсти за князя Володимира Мономаха, за гетьмана Богдана Хмельницького, які переконливо говорили свого часу, хто в домі господар. У державі, якою керують грабіжники, користуючись тим, що гетьмана нема чи є щось на подобу Юрася Хмельниченка, владу знову взяли в свої руки сіоністи, повністю відродивши ту державність, яку з 1938 р. почав вибивати з їхніх рук мудріший за них вождь Й. Сталін.

У 2005 р. московське видавництво «Мосты культуры» та єрусалимське «Гешарим» видали книгу Марка Штейнберга «Евреи в войнах тысячелетий». Авторитетний єврейський автор Марк Штейнберг стверджує: «…Наиболее яркие фигуры Гражданской войны — евреи, начиная от самого главного создателя и руководителя Красной армии Льва Троцкого и до рядовых бойцов, ставших впоследствии крупными военоначальниками. Согласно имеющимся сведениям, на фронтах Гражданской войны сражалось около 200 тысяч евреев, что составляет примерно 6-7 процентов численности Красной армии того времени, и в том числе более трех тысяч занимали командирские посты. Скажу лишь, что только среди генералов-евреев, участников Гражданской войны, было более 140 человек, причем я имею ввиду генералов, которым было присвоено именно это звание. Так что и в этих сражениях евреи были не зрителями, а активными участниками. Больше того, это первая война в нашем тысячелетии, где именно евреи сыграли столь выдающуюся, можно сказать — определяющую роль».

Наголосимо на словах з цієї цитати про Громадянську, як пише Штейнберг, війну: «Это первая война в нашем тысячелетии, где именно евреи сыграли столь выдающуюся, можно сказать — определяющую роль». А що ж насправді являла собою ця війна? Щодо українського народу, то це була ні в якому разі не громадянська, а національно-визвольна війна (лише конфронтацію між Петлюрою та Скоропадським, що тривала короткий період, можна було б назвати громадянським воєнним конфліктом). Справжню суть цієї війни з’ясовує відомий дослідник Віктор Суворов (В. Різун) у книзі «Очищение» (М., 2001, с. 182): «Гражданская война — это вовсе не война, а карательная экспедиция против мужиков. Основные тактические приемы: сжигания сел, порка шомполами и массовые расстрелы».

Віктор Суворов дегероїзує оспіваних М. Штернбергом єврейських воєначальників, зокрема і Якіра (див. Штернберг «Евреи в войнах тысячелетий», ст. 192), і Антонова-Овсієнка, і Тухачевського, і Уборевича, і Блюхера та їм подібних; «Они сами называли себя оккупантами и народ их ненавидел» (ст. 186); «Кроме Якировых пулеметов никаких других средств против народа не было» (ст. 145); «Якир был врагом народа. Неужто того, кто по прихоти своей, по своему желанию устанавливает процент истребления людей, можно назвать другом народа? Якир –– один из самых страшных палачей XX века. Причем он не повторяет чей-то опыт, а дает пример последователям. Когда Якир по своей прихоти установил проценты истребления людей, никакого Гитлера еще не было, а был ефрейтор Шикльгрубер. (прізвище батька А. Гітлера. — В.Я.). Но был ли Якир предателем? Изменником Родины? Конечно» (ст. 140); «Якир — соучастник одного из самых страшных злодеяний во всей человеческой истории. У меня нет права описывать организованный коммунистами голод на Украине и смерть миллионов в одной главе. Той трагедии не описать ни в каких томах. Но свято верю: народ Украины не забудет своих палачей. Якир — в их числе. В первой пятерке. Формально. Но творилось то дикое преступление силой. Силой Красной Армии. Одних чекистов тут было недостаточно. А Красная Армия на Украине подчинялась Якиру. Потому именно в его руках была сила. Фактически во время коллективизации именно Якир был первым номером на Украине» (ст. 143); «Все товарищи красные командиры, которые во времена коллективизации служили в Красной Армии, все до единого были врагами народа. Все без исключения. Все пошли на службу сатанинской власти. Все воевали против своих. И вовсе не зря в 1935 году были введены маршальские звания. Казалось бы, почему в мирное время? Войны вроде бы нет. И вдруг присваивают огромные звезды полководцам! За какие такие победы? За коллективизацию. За голод, который красные командиры устроили своей стране. За победу над крестьянством. За измену родине. Хребет крестьянству был переломлен голодом» (ст. 146).

Не менше самовикриттів і викриттів у іншого автора Фелікса Канделя, «Книга времен и событий», т. 3 — «История евреев Советского Союза (1917—1939)». Автор дуже точно визначає роки сіоністської державності в СРСР і Україні, яка перебувала в складі СРСР. Це 1917—1939 рр.

Так що, панове сіоністи і товариші комуністи, був чи не був організований геноцид українського народу? Був, і вам разом відповідати за злочини — і Кремлю, правонаступнику СРСР, і Ізраїлю, який погодився бути правонаступником всієї єврейської власності в Центральній і Східній Європі. А правонаступником злочинів, що, бути не хочеться?

А доведеться!

«Мы сознательно пошли на голод» — признавався ще один воєначальник К. Ворошилов, тобто організували його.

Подається у скороченому варіанті.

 

Професору Василю Яременку присуджено літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуй-Левицького

22 листопада 2006 року, Українським Фондом Культури директору Інституту культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП, професору Василю Яременку присуджено літературно – мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького за літературознавчі праці та активну видавничу діяльність.

«Я все своє життя працював не для відзнак, але коли щось зробиш, то хочеться щоб хтось сказав спасибі, тому вважаю, що ця премія і є сказане спасибі за мою роботу, а я, у відповідь, кажу моє дякую за ваше спасибі», - промовив професор Яременко та презентував членам президії декілька власних книг.

Літературно-мистецька премія імені Івана Нечуй-Левицького присуджується з 1993 року за високохудожнє втілення творчості українського національного характеру.

Лауреатами цієї престижної та унікальної премії свого часу стали письменники Андрій Гудима, Валентин Чимарис, перекладачі та журналісти Леонід Горлач, Михайло Шевченко, Станіслав Шевченко, Віктор Погрібний, композитор Віталій Кирейко, а також художники, народні майстри, кобзарі та музикознавці.

Категорія: Голодомор | Додав: Сірко (21.11.2009)
Переглядів: 680 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ