Звичаєві правові традиції - Лемківщина - Етнорегіони - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Етнорегіони » Лемківщина

Звичаєві правові традиції
Лемківщина (як Північна, так і Південна) на ранній стадії свого існування була частиною Галицько-Волинського князівства, однак після остаточного її загарбання Польщею та Угорщиною пройшла дуже тернистий шлях довгої боротьби. Завойовники ставили собі за мету впровадити свій суспільно-правовий порядок та внести відповідні зміни в характер суспільного життя1. Одним з основних завдань, які стояли перед ними, було змінити правові відносини населення захоплених територій. Оскільки Київська Русь мала чітке законодавство — "Правду Руську", то їм нічого не зоставалось, як організовувати інші — німецьке і так зване волоське права, і на ці права переводити захоплені села.

Це все співпало з більш інтенсивним заселенням Карпат внаслідок втечі селян від постійних татарських нападів та збільшення феодально-панщизняних відробітків у низинних регіонах. Заселенню Карпат також сприяли ті обставини, що нових поселенців звільняли на 12-24 роки від феодальних повинностей, отже, тут вони мали кращі умови для самозбереження.

Угорські чи польські як королі, так і феодали, приймаючи втікачів і надаючи їм право на поселення, дотримуючись політики денаціоналізації, змінювали назву "давньоруське право" на "німецьке" чи "волоське".

Однак найперше визначимося із самим терміном "звичаєве право". Найбільш детальний і глибокий аналіз виникнення звичаєвого права дає Ст. Дністрянський: "У родині, роді, племені тощо створюються вперше оперті на естетичних засадах звичаї, які поступово входять у тіло, кров даного союзу, і коли виступ проти встановленої норми загально вважається за порушення даного союзу, коли після цього ця норма стає органічною потребою для цього суспільства, тоді вона набирає сили, яка надає їм авторитативного характеру. Із цієї хвилини існує це право". Михайло Грушевський теж переконливо доводить, що подібності в праві редукуються до подібностей в побуті і правових поглядах народу, який перебуває на подібному рівні культурного і суспільного розвитку.

Невідомо, як засновувались та переводились села з руського на німецьке право в XIII-XV століттях, якщо воно, практично, було введене лише на початку XVI століття. А. Каліна знайшов перший рукопис магдебурзького права, написаного близько 1500 року, який складався з 51 параграфа процесуального, сімейного та громадського права.

Магдебурзьке право в Польщі було детально опрацьоване і рекомендоване до користування Б.Троїцьким лише на початку XVII століття. Тут він і дає настанову: "...Звичай теж є правом і він має бути збережений. На якому праві живе обвинувачений, то згідно з цим правом він повинен нести відповідальність".

Навіть у розпорядженні Саноцького магістратського суду, який керувався магдебурзьким правом, у 1574 р. зазначено, що він не має права виносити жодних інших декретів, як тільки на основі права посполитого. Тому судили за такими законами, які найбільше відповідали звичаєвому правові. Щодо так званого волоського права, то воно ніколи не було кодифікованим і належить до категорії звичаєвого права в повному розумінні цього слова.

Молдавський дослідник Н. Мохов вважає, що волоське право відоме з документів сусідніх держав. У Молдові волоське право як право князів ніколи не було письмово зафіксоване, крім окремих згадок в молдавських документах XIV-XV століття. Багато звичаїв волохів Молдови, на його думку, можна реконструювати шляхом порівняння джерел, які зберігаються в Сербії, Словаччині та в західноукраїнських землях. Однак ці твердження не аргументовані і не витримують елементарної критики, тому що звичаєве право кожного народу має свої специфічні особливості, які, в основному, залежать від його соціально-економічного розвитку.

Словацький дослідник Я. Бенько твердить, що волоське право прийшло на Словаччину за посередництвом колоністів з України та зі східного пограниччя волосько-русинських областей у XIII ст. і розвинулось під впливом німецького права. Адже відомо, що український народ був на вищій стадії суспільного розвитку. Українці займались хліборобством, а волохи — тваринництвом і вели кочовий спосіб життя.

Отож, як уже згадувалось, після зайняття Лемківщини Польщею та Угорщиною розпочалось переведення сіл з руського звичаєвого права на волоське. Так, на Південній Лемківщині було переведено 21 село. Аналогічні процеси відбувались і на Сяноччині.

У той же час ряд сіл німецького права переводять на волоське право. Це було викликано тим, що німецьке право не відповідало громадському самоуправлінню і було придушене дідичним війтом. На Північній Лемківщині з німецького на волоське право було переведено село Вислок та ін." Але найбільше сіл з німецького на волоське право перевели на Південній Лемківщині. За даними, наведеними Я. Беньком, їх не було переведено приблизно 88.

Як пише Ст. Дністрянський, "держава не в силі вводити народне звичаєве право, не держава є безпосереднім ініціатором звичаєвого права, як твердять деякі дослідники, а народ та його поодинокі соціальні групи".

Такої думки дотримується і польський дослідник права З. Цібіховський, що звичаєве право може діяти лише тоді, коли його знають і визнають. Право, якого люди не знають і не визнають, не виконує свого обов'язку, тому воно не має ніякого значення. Як твердить польський дослідник Є.Чайковський, "волоське право" було продовженням німецького права, яке керувалося подібними основами.

Що можна твердити про дію німецького права в селах, коли його не використовували і в містах. Так упорядники шістнадцятого тому судових документів в місті Львові твердять: "знаходимо тут пару цікавих записок неясного до цього часу питання німецького права, на основі якого судили у місті Львові... По суті про його існування до цього часу нам не було відомо. І сьогодні його дії дуже страшно скупі, сухі і неясні".

І як могли керуватись магдебурзьким правом, якого не знали жителі сіл так званого волоського звичаєвого права, де всі рішення приймались голосуванням всіх учасників зборових (копних) суддів?

І як могли поселенці, які начебто керувались німецьким правом, використовувати закони волоського звичаєвого права, де основним населення були українці, які займались сільським господарством?

Про те, що сама назва "волоське право" не пояснює його правових відносин, свідчать такі матеріали. У 1461 р. королева Софія видала привілей солтису або князю Яковцю Волаху на заснування села Радощиці на волоському праві. Поселенців у ньому названо волохами. За привілеєм, селяни повинні були платити повинності, характерні для сіл німецького права. Разом з тим, у документі вказується, що солтис відповідає за те, аби поселенці жили за законами руського права. Я. Бенько наводить приклад, як волохи трьох поселень Лікавського паньства не вимагали в 1474 p., щоб їм підтвердили право їхніх предків охороняти дороги від злодіїв та сторожити місто і т.п. А це є свідченням того, що ці поселенці не були пастухами-волохами, а дрібною українською шляхтою. Усі дослідники, які займались вивченням заселення Лемківщини, не аналізували правових відносин і дотримувались твердження К. Кадлеца про те, що "волохом називається кожен, хто жив на волоському праві".

Однак із впевненістю хочу потвердити, що на Лемківщині впродовж цілого середньовіччя діяли закони "Правди Руської" та українського звичаєвого права. Джерельні матеріали говорять не тільки про руське право, але і про наявність назв адміністративного керівництва, яке тотожне древньо-руському — тивун (начальник села), сотник, десятник. Як твердить А. Яблоновський, посилаючись на джерела XVI ст., "королівські села Улич, Половці, Костарівці, Саночок, Тирява Сільна — зустрічаєм інституції сотських, дальше: Вільхівці, Терепча, Гломча — тивунів, які керувались руським звичаєвим правом".

Однак найбільш аргументованим доказом того, що на Лемківщині повсюдно керувались древньоруським законодавством,— це наявність зборових (копних) судів, які діяли тільки в Україні. Компетенція цих судів розповсюджувалась на окремі адміністративні одиниці — країни, округи.

На Північній Лемківщині такими країнами, де проводились зборові суди, були: Щавне, в якому урядував крайник, та село Вільшаник, яке з групою сіл в XVI ст. було окремою країною.

У приватних селах в маєтках кміти було дві країни — Собенська та Ольшанська. А згідно з люстрацією королівщин село Суровиця теж було центром країни, де проходили зборові суди.

Як твердить А.Фастнахт, у 1438-1451 pp. такі суди проводились і в місті Саноку. У засіданнях таких судів брали участь не тільки князі, але й жителі сіл волоського права Щавного і Одрехова. З цього повідомлення можна зробити висновок, що це був суд зборовий (копний) українського права. У документах з XVIII ст. є дані про наявність п'яти зборових судів, які діяли в селах, розміщених над потоком. А в люстрації села Липовця від 1747 p., яке було на потоці, відмічено, що право "рутове" щорічно в середині потоку проводиться. Таким чином, на Північній Лемківщині діяло одинадцять зборових копних судів.

На Південній Лемківщині такі адміністративні одиниці, де проводились зборові суди, називали округами. Так, в Ужгородському паньстві було п'ять країн-округів, якими керували крайники. Крайник керував трьома селами в Ліптовській Оравській столиці. В Маковицькому паньстві засновано 17 сіл на волоському праві, якими керував воєвода, що жив у селі Местиску. У 1631 р. Гуменське паньство було поділене на чотири господарських округи, якими керували державні урядники, що називались крайниками, і в Другетовських селах (з другої половини XVI ст.), які виконували функцію воєводи.

Королева Марія в 1383 р. надала князівство у двох селах Березького комітату (Керецко і Кузьничі) трьом братам — Іванові, Степанові та Олександрові, синам Стателави, який був у цих селах волоським воєводою.

Такі судові округи (країни) були в Мука-чівському та Чинадіївському паньствах.

На Південній Лемківщині діяло приблизно 10 зборових судів, включаючи території, де проживали лемки.

Усі ці факти засвідчують , що дані про наявність сіл, що входили в ту чи іншу країну (округ) (як це ми бачимо на території Бойківщини), відсутні. Ці крайники-воєводи Лемківщини не тільки виконували адміністративні, але й судові функції (що характерно для руського права). Як твердить І.Черкаський, є усі підстави зробити висновок, що копне (вічове) право є своєрідним витвором руського (українського й білоруського) народів, і що на тій території, де жили зазначені народи, був громадський суд.

Документальні матеріали підтверджують, що правові норми, якими користувались усі зборові (копні) суди і які перебували на так званому волоському праві, брали свій початок від "Правди Руської" та українського звичаєвого права. Т.Людомирський писав: "В усіх підгірських околицях, де населення, крім любові до краю, зберегло дух незалежності, збереглись до XVIII ст. віча, які базувались не на безсиллі параграфів права, а на необхідності дотримання звичаю". Зборові суди проводились в одному й тому ж місці. З актів про копні суди ми довідуємось, що кожна копа округу мала своє здавна встановлене постійне місце, означене в народній пам'яті особливими прикметами, як "під яблонькою", "на урочищі", "у праху дубовому", "у Андрієві гори", "перед церквою" тощо. Коповиці мали значення як постійні, раніше обрані і звичаєм освячені місця, на яких збиралась копа.

До часу проведення зборових (копних) судів необхідно було провести підготовку, тобто забезпечити продуктами, що покладалося на представника громади і від адміністрації. Так, у селі Суровиця, згідно з даними люстрації 1565-1566 pp., де проводились зборові суди, зазначено: "В цьому селі раз у рік проводять право, або віче. Коли хто приїжджає із староства, громада повинна дати до двору три зайці, а солтис одного і за серну 36 ґрошей". Аналогічні вічові повинності платили села Костерівці, Мошанець, Куляшне, Щавне, Турянське, Ясел, Репедь та ін.

Як проходили суди на Лемківщині, бачимо з наявних документів, у яких збереглась рекомендація від 1759 р. королівської комісії щодо проведення зборових судів на п'яти потоках:
"1. У середині посту суду не відкладати і не переносити. Солтис повинен за тиждень оповістити громаду, коли буде проводитись право. 2. Коли настане день початку проведення права (суду), повинні всі громади і другі солтиси-війти, і присяжні, і кожний господар, дотримуючись тверезості, приступити до ведення справи".

З шостого пункту видно, що на цих зборових судах мали бути присутні всі жителі країни: "Коли більше солтисів, то необхідно домовитись, і хто найбільш здібний, і коли громади не будуть проти нього виступати, то його можна обрати навіть на другий рік".
8. "Солтиси, війти, обрані громадою до урядування (тобто до ведення суду), повинні присягнути на вірність громадам. 9. Після закінчення розрахунків з громадами приступати до розгляду справ, які будуть вносити потерпілі".

Про те, що аналогічні зборові суди проходили і на Південній Лемківщині, підтверджує привілей угорського короля від 1457 р. "Волоські шляхтичі — князі цих сіл — не будуть судити селян, тільки жупан (тобто край-ник), а як не будуть цим судом задоволені, то мають право обжалувати до двірського суду або короля". І далі в цьому документі говориться, що цей суд має право судити і шляхту. Непорозуміння між волоським поселенцем і шляхтою та князями має вирішувати жупан, а коли б жупан не був справедливий, тоді треба жалітися до двірського суду або до пана.

Словацький дослідник Я. Марков пише, що, як відомо з протоколів зборових судів, які проходили в квітні і, як виключення, в червні окремо в кожному дистракті, які існували в XVII ст. і нагадували тодішній крайницький округ (старші самоуправні союзи, що виникли в час колонізації на волоському праві). Характерно те, що перевіряючі королівські ревізори та угорські чиновники ні одним словом не згадують про волоське право, а ревізори неодноразово пишуть тільки про рутове — звичаєве право. Та навіть економ Самбірської економії, де всі гірські села перебували на волоському праві, нічого не говорить про це право. Він писав: "У підгірських та гірських селах обраний селянами сільський суд раз у рік проводить генеральні (зборові) суди, на яких розглядає всі скарги, борги, кривди, випадки антиморальних дій, які були вчинені протягом року, цих судів двір не обирає і їхніми справами не цікавиться. Ці справи вирішуються і караються справедливо і дуже суворо. Через це в кожному селі панує загальна скромність і порядок".

Коли жителі Південної Лемківщини, що підлягали зборовим судам, мали право вносити апеляції на їх рішення тільки до урядових домінікальних судів, то на Північній Лемківщині — до королівської адміністрації (референдорського суду у Варшаві). Так, наприклад, селяни ряду сіл: Коросна, Во-лиці, Смеречної, Лодини, Рудавки та інших внесли скаргу до короля на князів про їх зловживання. Король у своєму розпорядженні задовольнив це прохання: "Прихиляючись до рішення наших комісарів, наказую не платити князям інших податків і не давати повинностей, які не відмічені в люстрації та в ревізії. А гроші, які дали селяни старості на отримання якогось привілею, мають бути повернуті селянам".

Формально руське право було ліквідоване. Але, як твердять деякі польські дослідники, "незважаючи на формальне усунення руського права, його вплив не припинився так скоро і, напевно, цілком не був знищений".

У приватних, церковних та орендованих селах діяли війтівські суди. Вони були найвищою судовою інстанцією, їх компетенції теж були досить широкі. Селяни села обирали трьох чоловік, а власник села одного з них назначав війтом. Склад присяжних обирала громада. Так, громада села Височани в 1719 p., керуючись народним правом, обрала присяжних. І вони, як і війт, обрані згідно з Божими законами та спра-ведливістю.

Як твердить польський дослідник І. Рафач, "на селі влада пана не мала обмежень, але вона була стримувана певними обставинами і волоськими законами, фактичною силою громади як організованої спільноти, публічною думкою, яка виявлялась при великих зловживаннях". У карпатських та прикарпатських селах навіть війтівські суди у вирішенні як кримінальних, так і побутових справ керувались законами "Правди Руської" та українського звичаєвого права. Згідно з королівським розпорядженням від 1669 року вимагалось, що всі ті, які беруть у заставу сільські маєтки, повинні слідкувати, щоб селяни жили згідно зі своїм правом. А, окрім того, суддями були селяни, які добре знали закони свого звичаєвого права.

На Бойківщині збереглись документи зборових судів, однак на Лемківщині вони відсутні, тому для з'ясування цієї проблеми використовуються фрагментарні дані. Як видно з одного документа війтівського суду магдебурського права села Черешнево від 1696 p., на якому розглядалась справа вбивства чоловіка, цей суд проводився при всьому суспільстві (громаді).

Найбільш правдоподібно, що на війтівських судах повсюдно були присутні члени громади, але це не відмічалось у судових документах.

Згідно з магдебурзьким правом за вбивство передбачалось таке покарання:
1. Хто вб'є людину з метою наживи, або більше людей, має бути прив'язаний до коня і волочений кругом ринку, а потім втиснений у колесо.
2. Хто вб'є іншого через помсту, має бути мечем покараний.
3. Хто вб'є в результаті самооборони або стріляючи птаха, зрізуючи дерево, тобто випадково, і доведе свідченнями очевидців, має заплатити за голову.

А "Правда Руська" передбачала, як хто вб'є чоловіка, то мститися має брат за брата, отець за сина, або син за вітця, братанич або сестринець, і коли не буде кому мститися о нім, то зложить за голову 80 гривен, як буде убитий муж або тивун княжий; а як русин міщанин або дворянин, або купець, або тивун боярський, або мечник, або ізгой, або слов'янин, то 40 гривен має зложити за нього. Як хто стане до розбою без всякої суперечки, то за розбійника люди не платять, але видадуть його самого з жінкою і дітьми на вигнання і на розграблення. Як зазначає І. А. Рожков: "Ми маємо право твердити, що правовий звичай продовжував діяти в усій своїй повноті, помста членів роду за вбивство... не Ярославове введення, а правовий звичай".

Архівний запис подає такий приклад: перед війтівським міським урядом у 1657р. стала працьовита Марухна, жінка небіжчика Яцка Розтуня з села Долини, дочка Андрієва із Стебника, разом із своїми синами Михайлом та молодшим Григорієм, добровільно і не примушено, здорові на тілі і на умі. Разом із своїм Грицем Панков'яком з села Узелі стверджували, що сторона, яка вбила її чоловіка і батька дітей,— це сини Кобилка Іван та Антін. "Ми з ними помирились в присутності отця Олекси — священика заміської церкви, шановних Петра Априводного, Гриця Панков'ята, Юрка - війта і Тимка Стеглевича, відібрали 30 польських злотих і робимо їх винним на вічні часи. Я і моїпотомки не мають права про це вбивство згадувати".

Інший приклад: селянин з села Новосілець обвинувачував громадянин Мусія з села Семушова в тому, що він забив його брата Сенька і виставив поручителів, які за нього ручилися, що він не буде виконувати помсти під заставою 10 гривень, поки не докаже свідченням одного чоловіка в полі або двох на селі, що Мусій забив його брата, і тільки після цього вбивця зобов'язаний заплатити поголовщину 10 гривен.

А Стецько з села Добре дав свідчення, яке було внесене до війтівських документів ЩО він просить про звільнення двох селян з села Добре, які обвинувачувались у вбивстві його батька, тому що вони достатньо його винагородили.

Як в Україні в цілому, так і в Лемківщині зокрема побутувала ще одна звичаєва традиція, випрошування від смертної кари. Вона не зафіксована в жодних юридичних документах, та, незважаючи на це, набула великого поширення. Про це свідчить польський дослідник Естрайхер, коли засуджений за злодійство до смертної кари В.Дяченчик з села Загір'я був випрошений жителькою К.Рюдзичкою з села Вейкова, і після помилування одружився з нею. У компетенцію громадського (зборового) суду входило, передовсім, захист власності, а також попереднє ведення слідства у випадках крадіжок, вбивств на території громади. Згідно з законом "Правди Руської" передбачалось: "Як звід буде в одному місці, то істець має іти до кінця того зводу; як буде звід на дальшій місцевості, то має іти до третього зводу, а що буде найдене, то третій заплатить грішми, а з лицем має іти до кінця зводу, а істець має звідати кінця; як же дійте до останнього, то той все заплатить, і "продаж".

Академік Ст. Дністрянський обов'язок "гінця сліду" відносить до копного (зборового) суду: "Тут, у першу чергу, треба відзначити необхідність і доцільність негайного розслідування вчиненого злочину чи шкоди, потреби негайного "гоніння сліду" знайти злочинця, і тому подібне, утворювалися спеціальні форми так званої "гарячої коті".

Однак ці твердження не відповідають дійсності. До зборового суду входило декілька громад, і за вчинений злочин на території фомади та громада ж відповідала, а тому ДО рішення зборового суду найближчі сусіди потерпілого були зобов'язані до " гоніння сліду " (віднайдення злочинця). Як твердить словацький дослідник І.Марков, "в цій землі громада ще у XVIII ст. відповідала за крадіжки, вчинені на її території". Що гоніння сліду було загальним обов'язком, свідчить такий випадок: один селянин із села Гра-довниці не брав участі в гонінні злочинця. Після цього він повинен був оправдовуватись на суді. Громада вела слід до межі іншого села, а далі передавала його тій громаді, до якої вів слід і яка мусила видати злочинця. Як слід не йшов дальше цієї громади, то вона повинна була видати злодія. Коли громада не знайшла і не видала злочинця, то потерпілий мав право домагатись від цієї громади відшкодування крадіжки.

У 1744 р. в селі Волиця Саноцького староства в орендаря корчми було вкрадено два воли. Громада села вела слід до села Ясеня. Перед селом залишився тільки Т.Степанів, С. Мисі в та Г. Бидиків, які повели слід далі. Прийшовши в суботу ввечері у село Бистре, не повідомляючи громаду, заночували. У неділю повернулись додому і тільки в понеділок з волицевою громадою прийшли в село Бистре і почали "голосити" про ведення сліду бистрицькою громадою. Але ця відмовилась і заявила, що згідно із правом і звичаєм волицька громада повинна була передати слід на межі села. У зв'язку з тим, що були порушені правові звичаї ведення сліду, суд звільнив бистрицьку громаду від покарання.

Суспільно-економічні відносини створювали різні конфліктні ситуації, які цілком закономірно у більшості випадків закінчувались бійками з нанесенням тілесних пошкоджень.

Підставою для покарання винуватців за нанесення потерпілому тілесних пошкоджень був негайний їх показ сільському чи міському урядові в присутності урядників, які фіксували отримані рани.

"Як прийде до суду чоловік покровавлений або з синцями, то не потребує шукати собі свідків, але має заплатити 3 гривни "продажі", а як не буде на нім знаків, то має привести наочних свідків. Слово проти слова, а хто розпочав, той має заплатити 60 кун, а як покровавлений прийде і покаже се, що сам розпочав, а виступлять на то свідки, котрі чули, що ему заплатити, що то бито". Згідно з магдебурзьким правом рекомендувалось карати винних за побиття голови поважних людей в менших містах 15 гривен, а в селах — 10 гривен. Покарання за побої в судах магдебурзького права мають деякі особливості. Всі зафіксовані побої на потерпілих: сині, дряпані, кроваві — занесені в судові книги згідно з законами "Правди Руської", але тут відсутня шкала покарання, яка фіксувалась зборовими судами. Цілком ймовірно, що ці грошові покарання оплачувались окремо і не фіксувались в судових документах.

До Сяноцького міського уряду прийшов потерпілий, якого побив Г. Ромашович. Встановлено: на голові з правого боку розтятийслід — кровавна, і другий розтятий до кості. З лівого боку голови — тятий кровавий довгий, на плечах кроваві рани. До цього ж міського уряду прийшов А. Пудзюк і просив зробити його жінці "ревізію", яка була побита Й. Креміховим. Тут вона була оглянута М. Яворським та Г.Управським. На лівому боці дві рани сині, на лопатці та ліктях по одному синьому, була побита тупим предметом.

Упродовж усього середньовіччя майже нічого не змінилось на Лемківщині в сімейних відносинах, які зберігають найдовше перевірені життям народні звичаї. Важливим сімейним правовим звичаєм, який побутував тільки на Русі, була така повинність, як оплата за дочку, що виходила заміж, так зване "куничне", або вихідне. В руських землях в межах Польсько-Литовської держави також дотримувалась весільна або вихідна "куниця". У коронній Польщі цього звичаю не булоб. Починаючи з XVI ст. в літературних джерелах про цю повинність є щораз то більше згадок. Так, А.ВІньяж, досліджуючи Саноцьку землю, твердить, що тут повсюдно збереглась давня стара повинність "куна", або "куничне". В привілеях сіл Босько, Вільхівці, Костарівці та інших йдеться про оплату "куничного". Окрім "куничного" на Лемківщині була й інша давньоруська повинність, яка теж характерна тільки для Русі — це так звана "з розпусти". її платили ті, хто давав привід до розлучення. Такий факт зафіксовано в селі Зубові. За магдебурзьким правом передбачалось за незаконне співжиття як чоловіка, так і жінку смертю карати.

На полуднево-пограничних Підляшші та київських землях у другій половині XVI ст. проходив опис державних маєтків, які були підпорядковані Польщі, й де не було населення на так званому волоському праві. Урядники-люстратори, крім інших державних повинностей, зафіксували "поємщина". Це, як пояснюють урядники,— "як чоловік згідно звичаю самовільно візьме чиюсь дівку або вдову, або розведену за жінку, і з нею бажає жити, то платить на замок. Воєводи пояснюють, хто хоче відпустити жінку, або жінка чоловіка, то цей, який вимагає, платить три гривни. Громада вважає такий порядок без сумніву правовим і законним. У цих пограничних землях є і третя оплата — "куниці", яка пояснюється: "хто бере дівку за жінку до польського села з державного, то за прийнятим звичаєм за неї країні дає подарок на користь замку".

Кожен народ має свої специфічні звичаї, традиції, так що навіть державне законодавство не в силі змінити сімейно-традиційні звичаї. Сімейні звичаєві традиції Київсько-Подільської землі аналогічні до законів, які діяли на Лемківщині в селах так званого волоського права. Але це дуже аргументовано спростовує не тільки саме волоське право, але й те, що поселенці цих сіл були не волохами, а українцями. Упродовж усього середньовіччя майже нічого не змінюється на Лемківщині в сімейних відносинах, які зберігають старі народні традиції. Навіть міські та війтівські суди, які "де юре" були на магдебурзькому праві, при вирішенні сімейних справ завжди мотивували свої рішення так, що вони дотримуються справедливості згідно зі звичаєвим правом.

Основна відмінність староруського права від польського чи магдебурзького полягала в ставленні до жінки. Давньоруське право, на відміну від інших, вважає жінку рівноправною із чоловіком.

Згідно з магдебурзьким правом жінка-мати після смерті свого чоловіка повинна була просити уряд призначити для дітей опікунів. У випадку смерті дітей, коли не було опікуна, вдова втрачала право на майно.

Польське право передбачало трояке опікунство: опікуни сиріт, властиві опікуни, опікуни вдів, які називались кураторами або підпорами. У селі Чертіжне помер Іван Чиж, залишивши доньку Катерину. Громада призначила опікуна, дозволила продати стару хату за 60 зл. Той, хто купив, у рік мав щорічно віддавати для Катерини по 4 зл, а як вона виросте, то віддати їй хату як придане. Землю ж було передано опікуну, який мав її доглядати і прибуток мав віддати Катерині, коли та вийде заміж. Отже, тут діяло польське звичаєве право. Руське (українське) звичаєве право дозволяло призначити опікуна тільки для малолітніх дітей після смерті батька. В місті Лісько (Сяноччина) вдова Кулина Масевич сама розпоряджалась майном, записуючи його дітям. У селі Тирява Сільна вдова Т. Здіпчка записує зятеві та своїй дочці майно. Усі ці записи робились без опікунів.

Ці приклади свідчать про життя селян цієї конкретної місцевості за руським (українським) звичаєвим правом. На цій території була ще така давньоруська повинність, як "відумерщина", яку платили родичі після смерті глави сім'ї. А.ВІньяж твердить, що відумерщину платили селяни, які перебували на руському праві, а на волоському її не платили. Такої думки дотримується і А.Мілоновський. Однак їх твердження не відповідають дійсності. Як видно із запису, у грамоті саноцького старости С.Любомирського від 1557 року про надання пану Федору дозволу на заснування села Прилуки на волоському праві, серед інших давньоруських повинностей є і оплата "відумерщини". Дуже правдоподібно, що виходячи з морально-етичних норм ця повинність часто не відмічалась у багатьох документах, тим більше, що її сплачували натурою (волами, вівцями тощо). Згідно зі староруським правом глава сім'ї при продажу або даруванні майна не мав права цього зробити без згоди жінки. Це ще раз підтверджує важливе становище жінки на Русі.

"До нашого Ячмірського права став славетний Микола Остафійіз своєю жінкою і заявив, що він продав півчверті свого поля. Під цим актом продажу є і підпис жінки. Міщанин Василь Кравець з дружиною, будучи здоровий тілом та розумом, добровільно та не примушено продав садибу з городом. У "Правді Руській" є закони про отримання спадщини. А хто, умираючи, розділить дім дітям своїм, то так має бути. А як умре без розпорядження (заповіту), то треба всім поділити, і на жінку дати таку ж рівну частку.

Як жінка лишиться по мужу, то дати їй частку, а у своїх дітей має взяти частку, а що на ню муж вложив, бо є господинею. А спадщина Мне належиться. Діти від першої жінки візьмуть те, що є по їх матері, хотя би на (другу) жінку вложено. А як вітчим прийме дітей зі спадщиною, то йтоді є поділ. А двір належиться завжди молодшому синові.

А як буде сестра дома, то спадщини не візьме, але віддадуть її брати за муж, як зможуть. А матірна частка дітям не належиться, то кому матір схоче, тому дасть, і як дасть всім, то всі поділяться, але коли умре, не розпорядившись, то в чиїм домі умерла і хто її кормив, той візьме.

Згідно з магдебурзьким правом право на майно мала вся сім'я. Спадщину мали отримувати всі зверху донизу — сини, брати, сестри, одні по другім по одній лінії (по батькові чи по матері), дочки, внучки, правнучки теж по материній лінії, члени сім'ї теж беруть спадщину один за другим. Польське право в майнових справах дотримувалось звичаєвих норм: згідно звичаїв і коронних законів вважався дійсним писаний заповіт у присутності п'яти свідків, за яким ділили порівно як синів, так і дочок як батьківським, так і материнським майном. Тобто тут діяв родинний принцип, який був у всіх законодавствах руського права.

Найбільш поширеною формою розподілу сімейного майна були поділ главою сім'ї на старості років, або ж складання духівниці (заповіту). Глава сім'ї (чоловік або жінка-вдова), будучи ще здоровим, але в похилому віці, розподіляв своє майно синам та дочкам. Духівницю робив, будучи хворим,— перед смертю. Якщо глава сім'ї не склав духівниці, тоді спадкоємці ділились майном у присутності людей або справа про розподіл майна передавалась до суду. Розподіляли майно при одруженні синів та дочок.

Так, у 1646 р. до міського уряду стала учтива Калина, жінка небіжчика Гриця Масевича, здорова на тілі та умі, але відчуваючи свою близьку смерть, і щоби її наймолодший син не мав клопоту з майном, робить такий запис: щоби її поховали згідно з грецьким обрядом. Винна трьом синам 68 зл., крім церкви та замку. Старший син Яким має своє господарство. Другий син, Леонтій, навчається, а молодший син Іван нічого не має. Тут же перераховуй землі і будівлі, які залишає синові Івану даю, дарую, а мою дочку, Іванову сестру Єву, заповідаю йому почтиво вінувати.

Коли в 1613 р. помирав Іван Задоник з села Тирява Сільна, в своєму заповіті розділив землю: одну половину дітям від першої жінки, а другу — дітям від другої. Борги, які мав, то мали спільно сплатити діти обидвох жінок. А жінці із свого майна ні. чого не залишив. У 1669 р. в місті Лісько померли батько і мати Демки, не зробивши заповіту, зали, шивши двох синів Івана та Василя. Для розподілу майна була створена комісія, в яку входили міщани. Комісія прийняла таке рішення: згідно із звичаєвим правом дві частини майна припадає молодшому бра-тові Василеві, одна — старшому братові Іванові. Насамперед Іван повинен віддати садибу з городами та приналежностями, загін поля і одну вільну кімнату. А коли Василь схоче продати землю в чужі руки, то Іван ближчий. Обидва погодились під карою 50 гривень.

Як уже вказувалось, при розподілі майна, згідно з законами "Правди Руської", на господарстві залишали наймолодшого сина. У селі Високій громадський суд розглядав скаргу старшого брата Михайла на молодшого брата Мартина та на маму Катерину Шмудську. Як записано в судових документах, що, помираючи, батько, згідно з "натуральним" правом, на господарстві залишив молодшого сина — Мартина, але старший син Михайло допоминається половини господарства, заявляючи, що він не хоче поневірятись. Суд прийняв таке рішення: за частину майна, яка належить до старшого брата, Мартин має сплатити грішми А Михайло, який не шанує матері, робить колотнечі, має до трьох тижнів вийти з хати, хіба б втихомирився. Після смерті батька в селі Ячмирі молодший син Яків Вибух, який залишив на господарстві, сплатив старшому братов; Миколі 28 зл. за належну йому частину батьківщини. Аналогічний розподіл сімейного майна проводився і на Південній Лемківщині.

У Карпатах, у тому числі й на Лемківщині, висліджуємо ще один вид розподілу сімейного майна — купівля-продаж. Особливістю такого "купна-продажу" було те, що ті, хто продавав (батьки), майно оцінювали в грошах, і при оформленні документів вимовляли собі майнове забезпечення, тобто утримання до смерті. В умову забезпечення старості входило: житло, земля і харчі. У селі Високи В.Пут перед смертю зробив такий заповіт: "Я в старшому віці, хворий. Не маючи синів, тільки дві дочки, До молодшої дочки приймаю зятя Валентина, продаю все своє господарство за 500 зл. і його роблю шастром (господарем), але з умовою, що зять має мене забезпечити до кінця життя". Таких родинних фіктивних продажів є значна кількість. Однак у дослідників немає однозначної оцінки щодо такої форми поділу родинного майна. На нашу думку, найбільш обгрунтованою підставою продажу землі спадкоємцям були тогочасні обставини: внаслідок постійних татарських нападів багато людей потрапляло в полон чи тікало в інші регіони, деякі члени сімей відходили для пошуку заробітків тощо. Коли ця категорія людей поверталася додому, то вимагала своєї частки землі. А коли батьківське майно було продане, тоді вже було неможливо отримати належну частину спадщини.

Звичаєве право одного народу може бути тільки подібним до другого народу в тому випадку, коли ці народи перебувають на одній стадії суспільно-економічного розвитку. Але в той час волохи займались пастушим господарством, вели кочовий спосіб життя, а український народ займався сільським господарством. Отже таких подібностей бути не могло. Тим більше, що волоське право не було кодефікованим.

Правові норми, якими керувалось упродовж усього середньовіччя населення Лемківщини, корені яких знаходяться в законах "Правди Руської" та українського звичаєвого права, є ідентичними до тих правових законів, якими керувались копні суди в Україні. І це найбільш аргументована підстава для заперечення побутування на Лемківщині так званого волоського права.

джерело матеріалу: "Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.", Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу: повністю готовий
встановлено: 03 травня 2008 року


Джерело: http://www.karpaty.lviv.ua/Autogen/Pages/Administrative%20divisions/lemkivshyna/tradytsii.html
Категорія: Лемківщина | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 1275 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ