ЗАНЯТТЯ - Гуцульщина - Етнорегіони - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Етнорегіони » Гуцульщина

ЗАНЯТТЯ
Про походження професій гуцули розповідають таку легенду: Багато років тому жили три брати, благословенні великим майном, але без всякого заняття. Вони проводили час у гультяйстві; врешті, найшла на них нудьга і вони зажурилися, що не мають ніякої професії. Одного дня, коли третій, наймолодший з них, саме спав, другі два пішли до Бога і наполегливо просили його, щоб він дав їм якусь роботу і якусь певну професію. Бог виконав їхнє прохання і велів одному з них надалі утримуватися з праці свого духу та стати паном; другому ж наказав стати купцем. Тоді брати дуже зраділи, пішли додому і розповіли наймолодшому про своє щастя. Але тому, що він теж завжди палко бажав мати якесь заняття, тому поспішив до Господа і поскаржився на своє лихо. Бог мовив до нього: "Оскільки твої брати випередили тебе і вже отримали, що було найкраще, то твоєю долею буде заробляти свій хліб ручною роботою. Будеш займатися ручною роботою і жити довго, але зате колись на твою долю випаде королівство". Від цих трьох братів походять всі жителі Землі. Бід першого, пана, стан службовців; від другого, який став купцем, — юдеї; від третього, наймолодшого — мужики (селяни), до яких належать також мешканці гір. Відзначивши, що оповідач не зумів вказати, який зв'язок це має зі згаданим королівством, продовжимо розповідь іншим варіантом цієї легенди, яка не бере до уваги перше заняття, не притаманне гуцулам.



Одного разу прийшли до Господа Бога два брати і просили, щоб він позичив їм трохи грошей. Той дав кожному по банкноті в сто гульденів з умовою, що після певного часу брати складуть звіт про використання цих грошей. Перший з братів започаткував невеличку торгівлю, яка принесла йому з часом багатство й пошану, у той час, як другий, турбуючись, щоб позичені гроші йому не пропали, закопав їх у землю. Коли настав зазначений Богом термін, цей другий брат кинувся викопувати свої гроші з землі, але з жахом знайшов лише незначні рештки зотлілого папірця. Тому й мусив піти до Бога з порожніми руками в супроводі свого багатого й щасливого брата. Коли потім обидва розповіли Господу Богові все, той мовив: "Ти, дурню, що закопав гроші у землю, будеш, так само, як і твої нащадки в майбутньому, завжди копати землю і заробляти хліб працею твоїх рук. А твій брат, що так вдало використав гроші, буде й надалі багатий і шанований. У твої святкові дні ти не матимеш спочинку, а, навпаки, будеш вимушений укладати угоди з твоїм братом, і твої свята перетворяться у ярмарки". Так воно й сталося. Нащадки розумного брата стали купцями, нащадки другого — селянами. А на їхні великі свята, особливо храмові, відбуваються ярмарки. Незважаючи на вказане в останній легенді, гуцул все ж не став землеробом, бо кам'яниста земля його рідної сторони обмежує рільництво до незначних розмірів. У Черемоській та Путильській долинах ареал полів, наприклад, становить всього 3-6% від їх загальної площі; до того ж тут низька родючість. У той час, яку передгір'ї Буковини один гектар ріллі гарантує врожай у 8,14 гектолітрів озимих хлібів, 9,61 гл ярого ячменю, 14,74 гл вівса, 12,95 гл кукурудзи і 80,69 гл картоплі, то відповідні цифри для гір становлять лише 5,06,6,45, 12,05,9,05 і 59,25. Якщо взяти до уваги, що кукурудза, яка мала би бути головним продуктом, часто вимерзає, що частина культивованої території терпить від повеней, то стає зрозуміло, чому гуцул провадить лише дуже незначне землеробство. Для обробітку поля він користується звичайно заступом (рискаль, городник) і граблями (граблі); плуг (плух) і борона (борона) хоча де-не-де й застосовуються, але вони дуже примітивні і виготовляються окремими господарствами самотужки. Інші господарчі знаряддя: сапа, лопата, вили, залізні вила для гною (ґралі), коса,п серп, ціп і, нарешті, віячка, себто дерев'яна лопата, яку використовують для очищення збіжжя. Слід підкреслити, що гуцульські назви для цих знарядь майже повністю співпадають зі вживаними у русинів.

Головним продуктом польового господарства є овес, ячмінь і картопля, у більш сприятливих околицях також кукурудза. Вона, поряд з продуктами молочного господарства, становить головний харч гуцулів, але мусить бути доставлена переважно з підгірної місцевості. Вирощують також льон і коноплю, буряки, квасолю, біб, капусту, огірки та інші овочі. Є і квіти в городах; так само гуцул плекає плодові дерева, аґрус і порічки. Поле і город знаходяться, як правило, неподалік від дому. Обробляють їх найчастіше лише після свята св. Юрія (24 квітня ст. ст. — 5 травня н. ст.), яке вважається початком весни. Для оранки і засіву дотримуються таких правил: у вівторок і середу взагалі не можна починати орати і сіяти. Якщо сіяти в час повного місяця, то колосся буде порожнє, якщо пересаджувати рослини в цей час, вони підуть в бадилля. Якщо сіє дбайливий чоловік, то посів зійде швидко. Як можна вберегти поля і сади від градобою, йтиметься далі.



Більш об'ємним, ніж рільництво і садівництво, є вирощування трави. Володіння луками у гуцулів має велике значення. Ті з них, які призначені для сінокосу, дбайливо відокремлюються від пасовищ. Гуцул дозволяє своїй худобі пастися на них, як правило, тільки до дня св. Юрія, потім він старанно лагодить огорожі, щоб трава і бур'яни вільно розросталися. Косять звичайно раз у рік, на дуже врожайних луках — і двічі; в останньому випадку, сіно заготовлялося десь до св. Івана (24 червня ст. ст. — 6 липня н. ст.), отже, приблизно до початку липня, відтоді аж до вересня — отава. До сінокосу, як, зрештою, й до збирання врожаю, запрошуються сусіди для безплатної допомоги. Трава, що лежить на лугах для сушіння, називається поліх. До повного висихання вона розвішується на ялинових стовбурках (остривєниці), забитих у землю. Потім сіно відносять частину під сінні покрівлі, частину розставляють копицями на лугах. Довкола копиць ставлять огорожі (опліти). З полонин сіно зносять на плечах за допомогою петель (петелькі) або так званих ключів. Цей інструмент можна порівняти з багатораменним якорем, виготовленим з ялини. Він складається з частини стовбура і ряду гілок, розташованих колом. На них і довкола стовбура накладають сіно, а потім за допомогою мотузки, прикріпленої до стовбура, увесь пристрій перекидають на плечі і несуть вниз. Якщо у господаря лежить дуже багато сіна на полонинах, то він залишає частину його на місці для годівлі худоби восени або навесні.

Тваринництво є головним заняттям гуцулів. Стада становлять найважливішу складову частину їхнього майна. За кількістю великої рогатої худоби, коней і овець, а також кіз і свиней вони оцінюють своє багатство; менше уваги звертають на величину земельної власності, бо вона порівняно незначної вартості. Так, близько п'ятнадцяти років тому в місцевостях, де виділ громади розподіляв податки, їх розміри установлюються не в залежності від земельних володінь, а за поголів'ям худоби. Характерно також, що в прислів'ї "Багатому й півень носить яйця, а молодий бик родить теля" посилаються на домашніх тварин. Хто має мало худоби або й зовсім її не має, той вважається бідним. Жебраків у нашому розумінні серед гуцулів дуже мало; їх радо підтримують і співчувають їм, як таким, що обділені Богом. Зі щорічного приплоду тварин підлягає продажу тільки та їх частина, для годівлі якої не вистачає наявних луків і пасовищ.

У горах тваринництво є в цілому кочовим господарством. Вихід на гірське пасовище (полонини) відбувається у червні, коли розтанув сніг. Бідні передають свою худобу багатим власникам стад на догляд і піклування; чимало селян з передгір'я теж приганяють свої стада до них. Молочним господарством займаються на гірських пасовищах лише чоловіки. Гірський пастух вирушає зі стадами на високу полонину у супроводі великих вівчарок і коня, що несе на спині необхідні знаряддя і мішок з кукурудзяною мукою. Старшина пастухів називається ваташ, ваташко, ватах або вартар; всі інші пастухи зобов'язані слухатися його й називаються або віучері (пастухи овець), або боугарі (пастухи волів). Ваташ займається молочним господарством і визначає зміну місця випасу. Нерозлучним супутником пастуха є його трембіта, протяжними звуками якої він має звичку здаля вітати подорожнього.



Як тільки пастухи дійшли зі своїми стадами на гірські луки, вони запалюють насамперед так званий живий вогонь (жива ватра, живий вогонь). З цією метою розколюють кінець шматка дерева і вкладають у щілину трут. Сильним тертям об інше поліно трут розжарюється і за його допомогою запалюють вогонь у пастушій хатині (стая). Цей вогонь не можна гасити аж до відгону стад; якби він згас, то це був би поганий знак для власника гірського пасовища. Проте худобу проганяють над попелом погаслого вогнища, щоб вберегти її від поганих сил і всяких чарувань. Детальніше про зачаровування корів буде сказано далі. Тут ще слід згадати, що худобу треба захищати також від поганого ока. З цією метою обв'язують шиї та хвости тварин червоними стрічками. Але коли власник худоби або пастух свідомий того, що в нього самого зле око, він намовляє котрогось зі своїх домашніх таємно облаяти його чортом (чорти) або "гайдамакою" при його наближенні до худоби, і це мало б зняти дію його поганого погляду.

Щоб худобу не загризли вовки або ласки, треба дотримуватися свят, присвячених цим звірам. Третє свято присвячується всім диким тваринам. Більше про це — за іншої нагоди. Особливі звичаї спостерігаються при отеленні корів або після цього. В той день, коли корова отелилася, не можна нічого віддавати з дому, бо можна зазнати шкоди. При першому доїнні після отелення належить доїти корову з усіх сосків через обручку, тоді корова буде завжди давати багато молока. З цією метою треба ще посолити перше молоко і влити його корові в пійло. А для того, щоб теля не захворіло від злого ока, треба змішати вугіль з курячим послідом, зав'язати це червоною стрічкою у шматок полотна і повісити цей амулет теляті на шию. А ще треба часником перехрестити йому чоло.

У перші дні перебування на високогірних пасовищах відбувається доїння "на міру". А саме: кожний власник худоби, який посилає свої вівці або корови для догляду на полонину, доїть їх власноручно у присутності старшини пастухів, щоб встановити кількість молока у своїх тварин, в залежності від цього він одержує при відгоні належну йому частину молочних продуктів. Природно, що при цьому занятті пастухи суворо наглядають за тим, щоб власники худоби не отримали, домішуючи води, більшої кількості молока. Про належну їм кількість молочних продуктів власники отримують дерев'яні бірки (раваші). Одиницею при цьому вважається неузаконена міра міртук, яка становить 1/16 — 1/18 бербиниці, котра, в свою чергу, вміщує близько 23-25 літрів.

На високогірних пасовищах худобу заганяють на ніч в огорожу (загорода). Колиби на гірських пасовищах є надзвичайно забруднені; начиння, яке використовується при молочному господарстві, часто покрите густим брудом; сам високогірний пастух у закіптявілій сорочці, яка, до того ж, ще й вимочена в жирі для захисту проти паразитів, виглядає дуже непривабливо. Виробами молочного господарства є насамперед бриндзя, урда або вурда, жентиця і гусьлєнка.



Бринзу готують у такий спосіб: свіжовидоєне овече молоко наливають у велику дерев'яну посудину (путина) і ставлять бродити за допомогою шматка глеґу або бриндзи, себто молока зі шлунка ягнят або телят, які живилися тільки материнським молоком; сир, що відкладається тепер в посудині, згортається у велику грудку і кладеться у великий шматок тканини, щоб він "стікав". Після цього буханці сиру викладаються переважно високо на дошках у пастуших колибах для бродіння. Переброджений сир називається будз. Його згодом кришать, солять і утрамбовують у високих вузьких бочках — бербиницях. Це і є бринза. Сироватка, яка залишається від виготовлення бринзи, потім вариться і з того знову одержують менш жирний сир. Це є вище згадана урда або вурда.

Жентиця — це сироватка, що залишається після одержання урди. На гірських пасовищах вона здебільшого вживається для годівлі свиней; теплою ЇЇ п'ють при легеневих захворюваннях. Спожита холодною, вона викликає понос. Нарешті гусьлєнка — це коров'яче або овече молоко, спершу заварене, а потім шляхом додавання невеликої кількості квасного молока або квасних вершків, доведене до бродіння, її готують у великій кількості також про запас на зиму, бо вона є одним з головних харчових продуктів гуцулів.

Слід зазначити, що гуцули не роблять кислим неварене молоко і неохоче їдять таке "квасне молоко" (русин, кісьлєк). Так само гуцули не вживають несолоного сиру. Щодо приготування масла (масло, піна), яке, зрештою, у великій кількості не виробляється, то потрібно сказати, що воно не відбувається при допомозі відомих маслобійок, а навпаки, квасні вершки наливаються у звичайну бочечку, прикріплену мотузкою до кімнатної стелі, яку відтак гойдають. У меншій кількості масло виготовляють теж у пляшках або глечиках шляхом струшування.

На завершення наших повідомлень про тваринництво гуцулів слід ще згадати про ту маленьку, але гарну й міцну породу коней, яку гуцул вирощує і яка від нього має назву. "Гуцули" надзвичайно ціняться і користуються попитом не тільки в горах, але й у передгір'ї; все ж повністю їх використовують тільки в горах, де часто трапляється нагода дивуватися їхній тямущості і спритності. Вправна тварина виносить вгору по найстрімкіших гірських стежинах свого вершника, постійно перевіряючи передніми ногами окреме каміння на стійкість; у час дикого реву бурі в страхітливі грозові ночі вона крокує впевнено й спокійно. А трапляється, що вершник, після весело проведених годин, вертається додому надто захмелілий і падає іноді на землю, то кінь стоїть спокійно, вичікуючи, поки можна буде продовжити подорож. До того ж він служить гуцулові як терпляча й витривала в'ючна тварина. Разом з висадженими йому на спину мішками він несе перекинуті по обидва боки по одній вже згаданій вузькій бочці, у той час, як господар веде його за повід.

Ось і все про тваринництво і про життя на гірських пасовищах. Зганяють худобу звідти під кінець серпня, коли й відбуваються великі ярмарки худоби. Вдома жінки й чоловіки спільно очікують худобу. Про стайні для неї вже було сказано раніше. Більша частина домашніх тварин залишається зимувати надворі. Насамкінець вказати б ще на те, що та частина гуцульської лексики, яка стосується тваринництва й молочарства, є, в основному, румунською. Ватра, боугар, будз і т. д. запозичені з румунської мови; так само згадане вище вовче свято, яке пастухи змушені святкувати, увійшло у вжиток, напевно, через посередництво румунів.



З інших галузей промислу гуцулів важливим є, передовсім лісоповал і лісосплав. Вже сто років тому добування дерева було, мабуть, важливою справою. Але за останні десятиліття воно так розвинулося, що забезпечує багатий заробіток не тільки гірським жителям, але ще й приваблює робітників з чужини. Гуцул взагалі відважний і спритний плотогон.

Якщо він старанний і щастя супроводжує його у сплаві карпатськими ріками, то він заробляє, як для його можливостей, немалі сумі грошей. Зрештою, варто ще зазначити, що й жінки використовуються для управління заднього керма плота. Іноді можна побачити плотогонів, які навіть після втрати руки, продовжують своє заняття і вміло справляються зі всією роботою. Чимало гуцулів обізнані також з ремеслами. Як тесля гуцул прекрасно володіє своєю легкою, надзвичайно гострою сокирою. Бондарством займаються часто, а їхні добрі й дешеві вироби знаходять широке розповсюдження у передгір'ї. Деякий прибуток дають також різьблені вироби, виконані декотрими гуцулами з великою майстерністю і смаком; на останній крайовій виставці у Чернівцях (1886 р.) можна було побачити надзвичайно цікаві вироби. Але гуцул здібний і як виробник возів, столяр, коваль, лимар та ін. Зате прясти і ткати — це суто жіноча справа. Виготовляють полотно і вовняні тканини для білизни та вбрання, а також чудові вовняні килими, вовняні пояси і запаски, з яких складаються святкові спідниці жінок. На дорогах можна часто побачити дівчат і жінок, які, йдучи пішки або їдучи верхи, прядуть і змотують нитку. Прядеться також зимовими вечорами у приміщеннях, де інколи й чоловік поблажливо намотує нитки. Для прядіння служить переважно шпиндель (веретено) і куделя (кожіука, куделя), і лише зрідка — прядка. Ткацький верстат (варстат ткацкий) дуже простий. Для валяння сукна мають сукновальні (ступа). Загальновживані орнаменти та вишивані узори часто дуже гарні й передаються від покоління до покоління. "У своїх вишивках гуцулки вживають багато різнорідних стіжків. У різнокольорових вишивках (вустаука) майже у всіх орнаментах вживається переважно хрестик; стеблистий стіжок, ланцюжкова і водяна строчка. У вишивці білим (церкованє) з'являється гладь (кукли) і мережка (церка). Вставки в сорочках вишиваються тільки на полотні, причому різної якості. Узори виготовляються на шматках полотна, які відповідають потрібній величині, а згодом пришиваються до відповідних частин сорочки. Барвисті вишивки виконують лише купленою волічкою; купують її у містах Косів, Кути, Вижниця та ін. Для білих вишивок вживається дуже груба нитка. Слід зазначити, що лише білу вишивку знають всі гуцули; різнокольорову — тільки деякі, звичайно лише одна або дві жінки в селі. Вони називаються швалі, тобто вишивальниці. Ціна за одну пару вставок до жіночих сорочок становить, залежно від узору, від 30 крейцерів до 1 флорина; в кожному разі, це дуже мала плата за важку, і, як правило, дуже точну роботу.

Народ розрізняє шість основних барв: білу (біли), чорну (чорни), червону (черлени, червони), синю (голубе), жовту (жоути) і зелену (зелени). Замість коричневого гуцул каже чорнувате (чорни, чорневи), замість фіолетового він вставляє синювате (голуби, голубеньки), рожеве він називає червонувате (черлени, черлененьки), нарешті, світле, що вже було згадане за іншої нагоди, білеви, що означає білувате. Найважливіші барвники готуються таким способом: чорна фарба — з вільхової кори (дубило) і розчину мідного купоросу (копервас) або з дубової кори; червона фарба — з кори сливи і так само мідного купоросу, синя — з лазуриту (поганий камінь), жовта — шляхом вимочування кори солодкої яблуні з галуном (грецело) в горілці, і насамкінець, зелена — з кори кислої яблуні.

Деякий прибуток дає гуцулам рибальство і мисливство. Одначе, рибні запаси, особливо дуже вподобана форель, — вже вичерпані, так само дуже обмежене полювання. Втім, гуцул часто продає єврейському гендляреві вже наперед здобич, яку він сподівається упіймати, звичайно, за дуже низьку ціну, або обмінює її на порох і свинець. При полюванні на ведмедя гуцул користується, крім звичайної вогнепальної рушниці, своїм легким, але надзвичайно гострим топірцем. Ведмедям ставлять також пастки; у вигадуванні різних петель та сітей для звіра і птиці гуцульські мисливці творять дива. Перед вирішальним пострілом можна часто побачити, як вони роблять хресний знак над дулом, у них також заведено освячувати кулі, особливо ті, які призначені для полювання на ведмедя. Від вже відміряного дробового заряду не сміє пропасти жодна дробина, бо тоді пострілові бракуватиме саме тієї, яка би влучила. Щоб приманити дичину, гуцул має звичку носити із собою у комірці приклада шматочок гадюки. Заборонний час для полювання не вважають обов'язковим; всю дичину вони вважають спільною власністю і тому багато гуцулів є вільними стрільцями.

Зауважимо ще, що в передгір'ї дуже рідко можна зустріти гуцула, який торгував би в рознос, цілком на відміну від жителів західних Карпат, які, як відомо, мандрують із своїм крамом або як обплітачі посуду дротом далеко в підгірний край.

джерело матеріалу: Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької Зіновії Пенюк; наукове редагування і післямова Олександра Масана. — Чернівці: "Молодий буковинець", 2003. — 200 с
статус матеріалу: повністю готовий
встановлено: 03 лютого 2008 року


Джерело: http://www.karpaty.lviv.ua/Autogen/Pages/Administrative%20divisions/gutsuly.html#Заняття...
Категорія: Гуцульщина | Додав: asket (05.01.2010)
Переглядів: 810 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ