| Головна » Статті » Етнорегіони » Гуцульщина |
ОСВIТА
| Безперечно, освiта Гуцульщини в перiод розвитку капiталiстичних вiдносин стояла ще на низькому рiвнi. Це було добре вiдомо австрiйським властям, i вони через духовенство намагалися узнати причини цього явища. Було розiслано накази в єпархiї з'ясувати причини, чому "простий люд, а найбiльше їх дiти в гiрських околицях дуже мало користають з науки". Такi урядовi розпорядження поступили i на Гуцульщину. На жаль, до нас не дiйшли вiдповiдi з цiєї територiї. Однак виявлений нами документ iз iншої гiрської територiї Прикарпаття, Сколiвщини, проливає свiтло на це питання. Так, священик iз села Хуторки Ясневич дав у Сколiвський єпархальний деканат письмову вiдповiдь, яка до деякої мiри пояснює причини неписьменностi в Прикарпатському краї. "Селянськi дiти, пише вiн, в наших парафiях, а особливо тут, пiд Карпатськими горами, так є вихованi у своїх батькiв. Вiд уродження або виходу з материнської внутрiшностi на той свiт є завжди голими. Хоч вже i пiдросте i до шести рокiв, однако є голим i босим, на печi тулиться доти, поки батько не помiркує, до якої допомоги мiг би бути взятий згiдно його сил. Тодi починає бучком з печi на свiт виганяти. Так, лiтом вже вiд п'ятого, шостого року, давши йому кусок грубого рядна (плахти), щоб прикритися, i далi за худобою i так в полi все лiто перебуде. Прийде зима i знова без всякої одежi на печi, лише вискоче до стайнi, до худоби скiльки зможе витримати холоду, i знову на пiч. Отже, є призвичаєнi до перенесення холоду, мало про це турбує, босе, тiльки у веретi може в найсильнiшi морози перебiгти через цiле село. А вже такий звичай в тих Карпатах, що найбiднiшi мають найбiльше дiтей, родичi голi, а дiти тим бiльше, аж доки до заможнiших господарiв є в станi податися на службу. Той вже в яку-небудь стару одежу приодiвши, як виправить в якiсь гори з худобою або вiвцями i там його школа може бути i до 20 рокiв, доти, поки не попровадять на рекрута... I така приблизно картина виглядала на Гуцульщинi, де убогi сiльськi дiти гуцулiв залишались голими, голодними, босими, а коли пiдростали, то наймались до заможнiших пасти худобу за мiзерну плату, i така їх обула школа, через що вони виростали неграмотними". Це вiдносилося до найбiльшої частини гуцульського селянства. Проте в рядi сiл, переважно в мiстечках, iснували при церквах дякiвськi школи, де вчили трохи читати i писати. С.Витвицький пiдкреслював, що в 1862 р. "майже в кожному селi є тривiальна школа i пара хлопцiв читати i писати вмiє". Здається, це перебiльшення. В 50-60-х роках XX ст. не було так багато тривiальних шкiл на Гуцульщинi. Про це точнiше довiдуємося з шематизмiв. Якщо в першiй половинi XX ст. до нас дiйшли вiдомостi про початковi школи лише в 4-х гуцульських мiсцевостях (Печенiжинi, 1816; Довгопiллi, 1818; Кобаках, 1819; Косовi, 1819 рр.) та ряд парафiяльних, то за станом 1874 р. гуцули домоглися вже мати, крiм вищевказаних, в Коломийському повiтi в Молодятинi i Рунгурах двi парафiяльнi школи, в Надвiрнянському повiтi вiдкрилося 10 народних шкiл (4-х класова в Надвiрнiй iз складом 7 вчителiв i директор, решта 1-о класовi: в Делятинi, Дорi, Яблуницi, Микуличинi, Пасiчнi, Пньовi, Зарiччi). В Косiвському повiтi крiм 4-х парафiальних (Бiлоберезка, Брустури, Красноiлля, Микитинцi), ще дiяли 16 народних, державних, етатових шкiл, а саме: 4-х класова в Косовi, в Кутах двi чоловiчi (8 вчителiв) i жiноча (2 вчителi), решта в селах Довгопiллi, Горiшньому Ясеновi, Яворовi, Кобаках, Космачi, Старому Косовi, Старих Кутах, Пiстинi, Прокуравi, Рiчцi, Розтоках, Шешорах, Уторопах, Жаб'єму, де працювали по 1 вчителю. Отже, в 75 селах Прикарпатської Гуцульщини в 1874 р. було 27 шкiл, яких в боротьбi за народну освiту домоглись гуцули. Боротьба селян за право вiдкрити школи в iнших селах гуцульського краю продовжувалась в наступних десятирiччях XIX ст. Через 10 рокiв, тобто в 1884 р., внаслiдок боротьби гуцулiв за освiту в краю дещо збiльшилось народних шкiл. За даними шематизму, В Богородчанському повiтi працювала в Богородчанах 4-х класова етатова школа в складi 4-х чоловiк та в Битковi. В гуцульських селах Коломийського повiту була 2-х класова школа в Печенiжинi (в складi ст. вчителя Кульчицького i 2-х вчителiв), фiлiальна в Молодятинi, а також, як записано, оне визнанi досi за етатовiп школи в Яблуновi i Рунгурах. Треба розумiти, що цi двi останнi школи залишалися ще парафiяльними. В Косiвському повiтi iснувала 4-х класова етатова школа в Косовi (6 вчителiв), 4-х класова в Кутах (5 вчителiв), 2-х класова в Кобаках (2 вчителi) i 1-о класовi в Бiлоберiзцi, Горiшньому Ясеновi, Яворовi, Космачi, Старих Кутах, Рiчцi, Розтоках, Жаб'ї, Iльцi Слупейка, фiлiальнi в Микитинцях, Прокуравi, Шешорах, Уторопах i "не визнанi за етатовi" в Брустурах, Довгопiллi, Ст. Косовi, Красноiллi. До того ж ще була 3-х класова жiноча школа (5 вчителiв). Значно доповнюють картину стану народних шкiл Гуцульщини данi шематизму за 1887 рiк. В ньому зафiксовано типи гуцульських шкiл: штатнi, кошториснi, систематичнi, якi постiйно працювали, несистематичнi, тобто не постiйно дiяли, фiлiальнi тi, що органiзованi були в менших селах i належали до головної школи. Цiкаво, що тут наводяться приклади, подекуди первiснi дати заснування школи i визначаються мiсця, де їх не було. Нарештi, подається кiлькiсть учнiв шкiльного вiку українського населення. За пiдрахунками, в 56 мiстах i селах Прикарпатської i Буковинської Гуцульщини iснувало, за станом на 1887 рiк, 39 народних, етатових i систематичних шкiл. З них 18 шкiл були заснованi в роках: Печенiжинi 1816, Довгопiллi 1818, Кодаках 1819, Рибнiм 1865, Розтоках 1878, Криворiвнi 1885, Химчинi 1885. Етатових систематичних шкiл працювало 5 Полянки, Стебне, Рунгури, Красноiлiв, Брустури, а фiлiали 3: Микитинцi, Молодятин, Рибне. Всього учнiв шкiльного вiку в 52 школах Гуцульщини нараховувалося 9361 або 30%. За даними 1893 року, лише в 19 селах Прикарпатської Гуцульщини учнiв шкiльного вiку навчалося 1690 або 35%. Як видно, в кiнцi XIX ст. переважна бiльшiсть гуцульських дiтей була позбавлена можливостi навчатися в школах, в чому були зацiкавленi австро-угорськi властi. Згаданий священник Ясневич, спостерiгаючи заворушення селян Сколiвщини, писав: "Висновок є такий, що мало свiтла посiдають, запальнi, а коли б хто-небудь був учений, назавжди творили б неспокої". Картина вiдносно освiти мало чим змiнилася на початку XX ст. За даними джерел, в 1910 роцi в 57 населених мiсцевостях налiчувалося 65 народних шкiл 8, i хоч збiльшилися класи, проте майже половина дiтей не навчалася. Факти свiдчать, що гуцули боролися за вiдкриття народних шкiл, неодноразово писали петицiї на вiдкриття таких шкiл, громадськими силами будували незавиднi примiщення. Також нелегкою була боротьба гуцулiв за викладання в школах українською мовою. В результатi боротьби проти австрiйських i польських чиновникiв селянам вдалося домогтися, за станом 1913 року, в 70-х селах Гуцульщини викладання українською мовою. Лише в шести школах, переважно в мiстах, де було засилля iноземного мiщанства (Богородчанах, Кутах, Дiлятинi, Надвiрнi, Печенiжинi, Яблуновi), мова викладання в школах була польською. Але i тут українськi мiщани боролися за викладання українською мовою i домагалися свого. В Кутах i Пiстинi iснували опаралельнiп школи з двомовним викладанням. Школи на Гуцульщинi iснували, але 50% гуцульських дiтей не були охопленi навчанням. Вони змушенi були тяжко працювати на багатiїв по селах в наймах або на пiдприємствах промисловцiв. Гуцули боролися i за вiдкриття фахових шкiл. Найстарiшою з них була гончарна школа в Коломиї. Вона була закладена на основi рескрипту Мiнiстерства торгiвлi 15 жовтня 1876 р. оз метою покращення досi уживаного способу гончарної продукцiї. Працювала вона до 1914 року на базi творчої спадщини народних майстрiв-керамикiв з Гуцульщини i мала деякi успiхи в архiтектурнiй керамiцi та в технологiї керамiчного виробництва. В 1884 р. коломийська гончарна школа перейшла, згiдно розпорядження Краєвого вiддiлу, на власнiсть краю. В нiй працювало 4 вчителiв (керiвник школи, вчитель рисунку Олександр Клiмашевський i 2 iнструктори пiд зверхнiстю куратора). Сьогоднi в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини експонуються керамiчнi вироби учнiв цiєї школи, декоративнi тарiлки та деталi умивальника, прикрашенi рослинними стилiзованими мотивами. Тут навчався в 1894-1897 рр. визначний майстер художньої керамiки П.Г.Кошак. В 1894-1941 роках в Коломиї iснувала друга школа дерев'яного промислу з вiддiленнями фiгурної та орнаментальної рiзьби, столярства, токарства i будiвництва. Iнструктором гуцульської орнаментики в школi працював вiдомий рiзьбляр з Печенiжина I.Г.Семенюк (1867-1950), який передав свiй досвiд учням. Група визначних гуцульських рiзьблярiв В.Девдюк, М.Шкрiбляк брали участь в органiзацiї рiзьблярської школи у Вижницi. У цiй школi В.Девдюк працював учителем рiзьблення по дереву та металевої орнаментики. На основi розпорядження Крайового вiддiлу вiд 31 жовтня 1893 р. був органiзований "Крайовий науковий ткацький верстат" в Косовi, де ткацтвом займалися вихiдцi з Косова i його околиць. Вiн вiдомий був як школа окраєвоткацькяп i знаходився у передмiстi Косова Москалiвцi. В нiй училися ткацтва ткачi, якi згодом стали вiдомими майстрами Гуцульщини. В Кобаках на початку XX ст. працювала п'ятикласова школа, "з доповнюючим курсом сiльського господарства", в якiй 9 вчителiв крiм основних предметiв арифметики, мови, литератури i iсторiї ще викладали елементарнi знання з сiльського господарства. В фахових школах предмети викладалися польською i нiмецькою мовами, що ускладнювало бiдним дiтям вступ сюди на навчання. Вчитися доводилося у польських i нiмецьких вчителiв. Подiбний стан освiти був i на Закарпатськiй Гуцульщинi. Так, в Раховi у 80-х роках XIX ст. на 5 тис. чоловiк письменних було тiльки 526, в двох початкових школах навчалося 150 дiтей; у Великому Бичковi в 1900 р. з 5294 жителiв вмiло слабо читати i писати 1542 чоловiка, а в Кобилецькiй Полянi неписьменнi складали 70% населення, оскiльки дiяла лише церковно-парафiальна школа з половини XIX ст. В кiнцi XIX ст. крiм народної школи тут була ще механiчна на мiсцевому металургiйному заводi. В Ясеновi спочатку дiяла двокласна церковно-парафiальна школа, а в 1892 р. засновано 4-х класову, яку вiдвiдувало дуже мало учнiв (у 1907 р. налiчувалося 118 учнiв8. Селяни Путили, якi тривалий час боролися за освiту, домоглися в 1786 р. вiдкриття двокласної школи на кошти населення. Однак не всi дiти вчились. На початку XIX ст. там було 2 основнi та 2 парафiальнi класи з 4-ма вчителями. В 1862 р. вiдкрито в Дихтинцi двокласу школу, 2 учителiв навчало 127 дiтей. В Розтоках в 1863 вiдкрито лише однокласну школу. Iсторичнi данi дають можливiсть дещо бiльше сказати про рiвень освiти на прикладi села Печенiжина в кiнцi XIX ст. Якщо на початку XIX ст. при церквi iснувала лише "звичайна дякiвська школа", то в 1856 р. вже була початкова, яка працювала до 80-х рокiв XIX ст.. В 90-х роках печенiжинська громада повела боротьбу за вiдкриття 4-х класової "епiтатної" школи з українською мовою викладання. Представники української громадськостi протягом кiлькох рокiв вимагали вiд уряду вiдкрити таку школу. I тiльки в 1895 р. шкiльна повiтова Рада дала дозвiл. Позичивши в Краєвому банку грошi, власними силами селяни спромоглися побудувати школу. Процес навчання проходив тут згiдно прийнятого оСтатуту органiзацiйного дня з 4 грудня 1897р. Деяке свiтло на процес навчання в Печенiжинськiй 4-х класовiй епiтатнiй школi проливає свiдоцтво, або як його називали тодi, "завiдомленє шкiльне", випускника 1898 року Грабовецького Василя. Цей учень (10 квiтня 1855 року народження) "укiнчiв обов'язкову 6-лiтню науку в р.1898, був з 1 вересня 1898 по 12 липня 1899 учнем 1-шого року науки". Далi записано в свiдоцтвi, що "ученик сей учащав до школи досить правильно, заховувався пiд взглядом обичаїв добре, прикладався да науки з пильнiстю. Опустив годин 18, з тих оправдав". Це свiдоцтво було видане 12 липня 1899 року в Печенiжинi, пiд яким пiдписалися учителi А.Кульчицький i П.Панась. Документ був затверджений круглою печаткою, на якiй всерединi був напис польською i українською мовами "Школа етатова в Печенiжинi". Це вже була свого роду семирiчна школа, в якiй учнi спочатку окiнчали обов'язкову 6-лiтню наукуп, а пiсля цього ще один рiк доповнюючої згiдно прийнятого Статуту. Боротьба за народну освiту на Гуцульщинi була нелегкою. якщо пригнiченi маси домоглися викладання, переважно в селах, українською мовою, то це заслуга простих гуцулiв i активної дiяльностi тодiшнiх прогресивних дiячiв культури i науки. Яскравим прикладом цього може послужити освiтньо-педагогiчна дiяльнiсть в 60-70 роках Юрiя Федьковича, який надавав великого значення освiтi. Не випадково вiн порiвнював дитину без школи з селянином без землi, рiллею без плуга, з пустим амбаром, вiвцями без огороди, рибою без води, бджолами без квiтiв. Ю.Федькович хоч i не мав спецiальної фахової педагогичної освiти, однак пiд оглядом освiтньої дiяльностi i педагогiчних поглядiв перевищив фахових вчителiв. Справжнiй захисник гуцулiв, вiн багато сил вiддає боротьбi за демократичнi основи народної освiти. Так, в Доповiднiй записцi шкiльної управи Ю.Федькович писав: "Не мають дiти одежi, йде хлопчик до школи убраний у великий батькiвський кожух, пiдперезаний шнурком, подiбний до якогось страхопуда". Пiд впливом передової української культури, посилення революцiйного руху на Захiдноукраїнських землях у Ю.Федьковича сформувалось прагнення до боротьби проти австрiйської влади за возз'єднання Буковини iз Схiдною Україною. Основним засобом тiєї боротьби вiн уважав шкiльну дiяльнiсть. В школах Буковини, в т.ч. i на Гуцульщинi, навчання проводилось переважно нiмецькою мовою, народна ж мова пiдмiнялась покрученим "язичiєм". "Менi блиснула надiя", писав поет, "нашi школи на народнiм язицi основати. В 1869 роцi Ю.Федьковича призначають шкiльним iнспектором Вижницького повiту. На цiй посадi вiн працював недовго, але плiдно. За цей час вiн невпинно домагався полiпшення шкiльної справи, пiдвищення платнi вчителям, виступав проти фiзичного покарання дiтей. Саме йому належить iнiцiатива проведення учительських конференцiй. Його освiтня дiяльнiсть i педагогiчнi погляди яскраво характеризують iнспекторськi звiти, якi спецiально дослiджувались вченими. В них Ю.Федькович вимагає видавати шкiльнi пiдручники українською мовою. "Якби мiнiстерство освiти, писав вiн, було подбало о те, щоби шкiльнi книжки були писанi в язицi народнiм та вiдповiдали свiтоглядовi, потребам i життєвим обставинам народу, то були би школи досi, хоч пiд слабими вчителями, принесли iншi плоди". I не тiльки словесно, але i в своїх петицiях Ю.Федькович ставив питання про необхiднiсть писання пiдручникiв українською мовою. Його вчительська практика навела на думку про потребу нового букваря для гуцульських дiтей. Вiн пiдготував такий "Буквар" (1866), але Чернiвецька православна консисторiя вiдкинула його "яко таковый по результате цензуры из гляду дидактического и методичного в училищах народных на Буковине не может употреблен быть...". Суть цiєї заборони письменник зрозумiв так: "Панам не лежить на душi добро справи, а просто їх полiтична цiль. На доказ того, неумотивоване вiдкинення мого руського букваря Чернiвецькою консисторiєю". До того ж вижницький староста лицемiрно в своєму доносi писав: "Федькович не має доброї слави, бо сторониться вiд лiпшого товариства, має хворобливий налiг до тiсних зносин з найпростiшою голотою". Донос засвiдчує полiтичний характер боротьби, що точилася навколо шкiльної справи на захiдноукраїнських землях. Вiдстоюючи народну мову в школах, письменник тим самим боровся проти австрiйської полiтики денацiоналiзацiї українського населення Гуцульщини. Не зважаючи на заборону, буквар Федьковича став вiдомим серед iнтелiгенцiї, а головне серед вчителiв. Крiм цього Ю.Федькович пiдготував i публiкував "Спiванник для господарських дiточок", а також статтю "Про школу i шкiльнi пiдручники". На сторiнках газети "Буковина", яку вiн редагував в 1885-1887 роках, постiйно публiкувались статтi про стан народної освiти i педагогiчної думки на Буковинi. Аналiзуючи педагогiчнi погляди Ю.Федьковича, переконуємося, що вiн був педагогом-просвiтителем демократичного напряму, смiливо захищав пригнiченi маси, вiв боротьбу за народну школу з рiдною мовою навчання, виступав проти формалiзму i зазубрювання в навчаннi, якi тодi панували в школах, боровся за втiлення таких методiв навчання, якi сприяють розвитковi дiтей i збагачують їх реальнi знання. Його педагогiчнi твори вiдiграли значну роль в розвитку передової педагогiчної думки i в практичному вирiшеннi таких актуальних проблем початкової овiти як активiзацiя навчально-пiзнавальної дiяльностi учнiв, наближення навчання в школi до життєвих потреб населення. автор матеріалу: Володимир Грабовецький статус матеріалу: повністю готовий встановлено: 5 січня 2006 року Джерело: http://www.karpaty.lviv.ua/Autogen/Pages/Administrative%20divisions/gutsulshina/kultura.html  | |
| Переглядів: 897 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |
Категорії розділу
| Гуцульщина [16] |
| Бойківщина [4] |
| Лемківщина [2] |
| Закарпатська низовина [2] |
| Покуття [2] |
| Буковина [2] |
Наше опитування
Статистика
