Західна Україна у 1918—1920 pp. - Історія України Книга 1 - Бібліотека онлайн - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Бібліотека онлайн » Історія України Книга 1

Західна Україна у 1918—1920 pp.
Західна Україна у 1918—1920 pp.

Проголошення ЗУНР і включення Східної Галичини до складу Польщі.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах політичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національна Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національної держави. її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 p.: держава отримала назву «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, займала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням.
Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та контролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою владу. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не поспішали визнавати українську державність.
З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919 р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.
Після Акту злуки армія (майже 60 тис.) Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з військами УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Антанти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату ЗОУНР, міністри якого емігрували в Польщу і Румунію, а УГА перейшла тимчасово в його підпорядкування.
Після поразок польської армії і військ УНР у листопаді 1920 р. територія польської Галичини, згідно з Ризьким договором 1921 p., була відокремлена від Східної Галичини і відійшла до Польщі.
Рішенням конференції міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, Італії та Японії, що відбулася 14 березня 1923 р. в Парижі, за Польщею визнавалися всі права суверена над Східною Галичиною.


Політичне становище Буковини і Закарпаття.

У Північній Буковині (що була захоплена Румунією) в результаті виступів українського народу в листопаді 1918 р. влада перейшла до Українського крайового комітету. Його представники домовилися з румунами про етнічний поділ Буковини і приєднання української частини землі до спільного зі Східною Галичиною «коронного краю» у складі Австрії. Це викликало невдоволення буковинських селян, а скликане 3 листопада в Чернівцях крайове віче постановило перебрати правління українською частиною краю, висловившись і за приєднання її до України.
Однак і тут збройним шляхом Румунія розправилася з трудящими масами і наприкінці листопада 1918 р. оголосила про включення цієї території до свого складу. На мирних конференціях щодо підсумків Першої світової війни в Сен-Жермені (10 вересня 1919 р.) і Севрі (10 серпня 1920 р.) Буковина визнавалася за Румунією.
У Закарпатті після розпаду Австро-Угорської імперії утворилися народні ради, які в більшості своїй виступали за приєднання до України. 21 січня 1919 р. з'їзд рад у Хусті в складі 420 делегатів від 176 міст і сіл Закарпаття прийняв рішення про возз'єднання цієї території з Україною. Але через наступ військ Румунії і Чехословаччини на українське Закарпаття в квітні 1919 р. народна влада була ліквідована. 8 травня 1919 р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, і в той же день представники рад Ужгорода, Хуста і Пряшева створили Центральну народну руську раду, яка під впливом закарпатської еміграції проголосила об'єднання Карпатської Русі з Чехословаччиною. Сен-Жерменський договір 10 вересня 1919 р. оформив приєднання Закарпаття до Чехословаччини.
Отже, національно-визвольна боротьба в західноукраїнських землях за незалежність і суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.
8.6. Причини поразки, історичне значення та уроки Української національно-демократичної
Причини поразки революції
Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов'язано з її місцем у геополітичній системі, особливостями соціально-економічного, національно-культурного, релігійного життя.
Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об'єктивних і суб'єктивних факторів, аналітичне висвітлення яких було здійснено в працях М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, С. Петлюри., Д. Дорошенка, І. Мазепи та ін. Спираючись на їх досвід, сучасна історіографія визначає основні причини поразки Української революції:
1. Соціальна структура української нації потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв'язати національно-демократична революція. Одержане в спадщину після 250-річного гноблення неструктуроване українське суспільство було надзвичайно важко організувати на осмислені, цілеспрямовані дії передусім через низький ступінь свідомості його громадян.
«Революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно», — писав І. Мазепа.
Причини поразки Української національно-демократичної революції .
Лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах.
...Бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина» та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі»1.
2. Політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух. Своєрідним каталізатором був більшовизм. Соціалістичні партії намагалися відповідною революційною
тактикою «відтягнути» українські маси від впливу московських більшовиків і повести їх за собою. Несоціалістичні групи, навпаки, залякані більшовицькою пропагандою, в
кожному революційному кроці українських соціалістів вбачали «більшовизм» і національну небезпеку. Своєю консервативною політикою, зокрема в справах суспільно-господарських реформ, праві групи гальмували боротьбу з поширенням більшовицьких впливів на Україну.
3. Гетьманський режим, який сприяв успіху більшовицької пропаганди, призвів до розвалу єдиного національного фронту, що склався за Центральної Ради. Один з авторитетних фахівців з історії революційних рухів, суспільно-політичної думки П.Феденко перемогу більшовизму пов'язує насамперед із самою Гетьманщиною. «Прикриваючи
панування російських реакційних націоналістів в Україні титулом гетьмана Української держави, — пише він, —Скоропадський допомагав їм руйнувати український національний рух і цим полегшував здійснення планів російського більшовицького уряду, що готувався до нової окупації України».
4. Отаманщина. Як зазначав В. Винниченко, «...розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, ...залишання на адміністратив
них посадах гетьманів, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національності». Отаманщина створила сприятливі умови для дій внутрішніх і зовнішніх ворогів України.
5. Розбіжності, суперництво всередині українського проводу, відсутність чіткої революційної програми, брак підготовлених кадрів. М. Шаповал підкреслював, що «...провідні особи української революції не мали виробленої програми революції: найбільш свідомими щодо цього були Винниченко і Петлюра, що меншовики на початку революції обстоювали буржуазний характер революції, а потім еволюціонували в протилежному напрямі (весною 1919 року): Винниченко став комуністом, а Петлюра перейшов до дрібної буржуазії. Грушевський еволюціонував планомірно вліво, прийняв соціальну революцію і відмовився від боротьби з більшовиками. Петрушевич політично орієнтувався по черзі: на
німців, на Антанту, на Денікіна, на більшовиків, при чім в останній орієнтації прийняв не ідею соціальної революції (не став соціалістом), а лише в даній ситуації знайшов за більш
доцільне орієнтуватись на більшовиків (на уряд, а не більшовизм)».
Великою вадою лідерів Української революції М. Шаповал вважав відсутність послідовності, витримки, сили духу, динамізму, оперативності.
6. Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети. «Один народ, — зазначав М. Шаповал, —а будується одночасно три українські держави: Кубанська республіка (Кубань він вважав українським тереном. — Авт.), Українська Республіка, Західноукраїнська Республіка. 1918—1919 рік був цікавий: аж три українських держави, три уряди, три армії, кілька орієнтацій, посольств, представництв. Нація свідома так не робила б».
7. Відсутність належної уваги до релігійно-церковних питань, зокрема до автокефалії Української православної церкви. Петлюра зазначав: «.. .ми не продумали до логічного кінця поставленого перед українською державністю питання про націоналізацію нашої церкви».
8. Згубний вплив зовнішнього чинника, всуціль вороже оточення УНР, перманентні військові втручання тощо. «Великі природні багатства України, як і її геополітичне положення (на шляху між Європою і Азією), — писав І. Мазепа, — завжди притягали до себе увагу різних сусідніх держав, і це власне було одною з поважніших причин постійних нападів на Україну різних чужонаціональних сил [...] Цим пояснюється, що, напр., держави Антанти (Англія, Франція, Америка) після закінчення війни з Німеччиною 1918 р. помагали російським монархістам боротися за відновлення "єдиної неділимої Росії". Так само проти нас був світ революційно-большевицький, що намагався перетопити всі народи колишньої Росії в єдину совєтську націю і утворив свої організації не тільки на Україні, але в цілій Європі. А ми знаємо з історії, що то значить, коли народ, навіть організований, не має в світі прихильників і примушений захищати себе перед багато сильнішим ворогом»1.
9. Небажання і невміння керманичів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.
Загалом, підсумовуючи причини поразки революції, перші її історіографи підкреслювали, що об'єктивних підстав для остаточної перемоги було замало. І саме це, а не лише помилки та прорахунки, вирішило долю боротьби. Хиби і невдачі боротьби, за оцінками І. Мазепи, «випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще неготова до великих подій. [...] Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя».



Історичне значення Української революції.

Надзвичайно критично оцінюючи досвід 1917— 1920 pp., політичні діячі революційної доби не були схильні перекреслювати значення Української революції. Вони зовсім не вважали боротьбу марною або такою, в якій українці продемонстрували лише свою «мізерність».
Ще на політичній нараді 26 листопада 1919 p. C. Петлюра зазначав: «Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами... Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу. .. За час двохлітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі»1.
Емоційно оцінював історичне значення Української революції М. Шаповал: «Передовсім, в ній народ знайшов своє ім'я. Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець. Це великий здобуток революції... Але що більш! По цілому світі прокотилось і прогриміло ім'я України, яка змучена і обкрадена повстала до боротьби за своє людське право. Кілька років цілий світ чув і чує й тепер ім'я України, це веде до того, що світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і своєю опінією підтримуватиме існування України, як рівноправного члена всесвітнього суспільства. Наша справа, наше ім'я вже не загине».
Великим завоюванням революційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелігенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності українського народу, вкорінення її у масову свідомість.
Уроки революції 1917—1920 pp.
До уроків Української революції ще в перші пореволюційні роки зверталися провідні її діячі. Так, колишній Генеральний секретар і міністр в урядах У HP M. Шаповал в своїй ґрунтовній праці «Велика революція і українська визвольна програма» (Прага, 1928) вивів такі висновки-уроки: «Революція прийде! Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 pp., по формі буде інакшою: замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог— опертя на свої революційні сили». А І. Мазепа підкреслював: «Наша національна революція вивела український народ на шлях розвитку, якого вже ніякі сили не зможуть спинити».
З погляду сьогодення можна почерпнути такі уроки: 1. В Україні бракувало політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши діаметрально протилежні позиції, почали діяти на самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Україною шансу стати незалежною демократичною державою.
2. Будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом, мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кроки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних верств суспільства.
3. Якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни.
Отже, Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль.
Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала традицію державності.
Особливості розвитку науки і техніки у 1917—1920 pp.
У тогочасному розвитку науки і техніки, домінувало природознавство. Особливого значення набули електрифікація народного господарства, використання двигунів внутрішнього згорання, поширення поточно-масового виробництва, створення різних систем механізації та автоматизації технічних процесів та ін.
У природознавстві на передній план виступила ядерна фізика. Дослідження структури атома і механізму ядерних реакцій, вивчення специфічних закономірностей мікро-явищ зумовили якісно нову траєкторію досліджень в інших галузях. Активізувалися дослідження в галузі фізики і математичних наук. Кардинальні зрушення відбулися в хімічній науці та хімічній технології: синтез аміаку, синтез метанолу, отримання синтетичного рідкого палива і синтетичного каучуку, виготовлення штучного волокна і пластмас. Нових рубежів сягнула біологія, особливо генетика, а також науки про Землю (геологія, геофізика), океанографія, метеорологія та інші природничі науки. Виникли нові пограничні дисципліни — хімічна фізика, в якій знайшли застосування новітні досягнення квантової механіки та електронної теорії, біохімія і біофізика. В цей період В. Вернадський започаткував основи біогеохімії, показавши творчу геохімічну роль живої матерії в історії Землі. Тоді ж він створив філософію суспільного життя, пов'язану з його вченням про ноосферу, сферу розуму, яка має формуватися в результаті розумного перетворення планети працею і науковою думкою людства.
Характерною тогочасною особливістю було різке підвищення соціального значення науки і техніки. Електрика стала одним з вирішальних факторів освоєння нової техніки, становлення нових енергоємних галузей промисловості. Вона сприяла більш ефективному використанню природних енергетичних ресурсів та раціональному розподілу продуктивних сил.
Вдосконалювались виробничі процеси в металургії. Водночас з домінуючим положенням чорної металургії (чавун і сталь становили понад 90% загального вагового споживання металів) відбувалося вдосконалення металургії легких кольорових металів. Особливо велике значення мало поширення алюмінію, який застосовувався в літако- і автомобілебудуванні, у виробництві двигунів, електропромисловості та ін.
В Україні в цей час плідно працювали видатні вчені, серед яких — хімік Л. Писаржевський, ботанік-фізіолог Є. Вотчал, металознавець А. Виноградов, гідромеханік Г. Проскура, терапевт М. Стражеско, історики Д. Багалій, В. Бузескул, біохімік О. Палладій, фахівець в галузі мостобудування Є. Патон, один із засновників школи газотурбобудування В. Маковський та багато інших.
Восени 1918 р. група видатних вчених (А. Кримський, Д. Багалій, П. Тутковський, С. Тимченко) на чолі з академіком В. Вернадським розробила проект організації Української Академії наук (УАН), створеної у листопаді 1918 р. Першими дійсними членами УАН стали В. Вернадський, Д. Багалій, М. Біляшівський, К. Воблий, М. Петров, Ю. Кримський, О. Левицький, П. Тутковський, М. Кащенко, В. Перетц, М. Сумцов, В. Липський та ін. У складі УАН працювали відділи історико-філологічних, фізико-матема-тичних, соціально-економічних наук, які об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, кабінетів, наукові комісії і комітети. При УАН розгорнула свою діяльність Комісія з вивчення природних багатств України, очолювана В. Вернадським.
Велика увага приділялась розвитку суспільних наук. Значну науково-дослідну роботу проводили вчені-філологи. У 1919—1920 pp. УАН розробила найповніші правила українського правопису.
Ефективно розвивався морський, річковий, залізничний транспорт. Швидко зростали темпи розвитку літакобудування. Значне поширення аеродинамічних досліджень,

Причини поразки Української національно-демократичної революції 263
раціональний вибір аеродинамічних форм машин з поступовим переходом до монопланних суцільнометалевих конструкцій (Г. Юнкере в Німеччині, 1920 р.; А. Туполев у СРСР, 1923—1924 pp.), підвищення потужності двигунів зменшення їх ваги, суттєве вдосконалення технології виробництва — все це визначило стрімке нарощування швидкості польотів (від 300 км/год у 1922 р. до 755 км/год у 1939 р.) та їхніх максимальних висот. Послідовно поліпшувались технічні характеристики літаків.
До початку 20-х років виникла регулярна цивільна (транспортна) авіалінія: в 1918 р. було введено в експлуатацію поштово-пасажирську авіалінію Нью-Йорк — Вашингтон, через рік така ж авіалінія з'єднала Берлін з Веймаром, а в січні 1921 р. поштові перевезення почалися в Україні по лінії Харків—Київ—Катеринослав—Севастополь.
Перша світова війна призвела до розширення сфери застосування літаків. Поряд з використанням аеропланів для розвідки і коригування артилерійського вогню з'явилася бомбардувальна, винищувальна і морська авіація. З осені 1916 р. у Вінниці розташовувався штаб «Ескадри повітряних кораблів», в складі якого було 18 важких бомбардувальників і ЗО легких літаків. Під Херсоном влітку цього ж року було створено науково-дослідний центр для випробувань літаків, двигунів, обладнання і авіаозброєння — «Головний аеродром» повітряного флоту Росії. У квітні 1917 р. в системі Головного аеродрому вже діяли лабораторія, відділи, аеродромна служба, проводились дослідні роботи і почалося будівництво аеродинамічної труби. Пізніше він перейшов до рук більшовиків, а 4 квітня 1918 р. з приходом німецьких військ був ліквідований.
Розроблялися теоретичні основи ведення авіацією військових дій. Зокрема, киянин Є. Крутень, призначений у березні 1917 р. командиром 2-ї винищувальної авіагрупи, став засновником теорії тактичного застосування винищувальної авіації. Війна підвищила попит на авіатехніку і військових льотчиків, які готувались в Одесі, Києві, Севастополі (Качинська авіашкола), Сімферополі, Харкові, Бердянську, Євпаторії.
У 1917 р. були окремі спроби створити більш досконалі літаки. У Києві успішно було випробувано літак-біплан конструкції Ф. Терещенка — В. Григор'єва (Т-7 або Г-7). Найбільшим літакобудівним підприємством в Україні був Одеський авіазавод «Анатра». Протягом 1913—1917 pp. значну частину продукції заводу становили ліцензійні літаки «Фарман», «Ньюпор», «Вуазен» і «Моран». З 1915 р. тут почали випускати свої дослідні літаки, частина яких будувалася серійно, і в 1917 р. вони вже кількісно переважали іноземні. Всього до 1918 р. заводом було випущено 1056 літаків. У 1916 р. у Сімферополі почалось будівництво філії Одеського заводу «Анатра», в якій до початку 1918 р. виготовлено 50 літаків.
Першим дослідним літаком, спроектованим на заводі «Анатра» у 1915 p., був біплан «Анаде» (з двигуном «Клер-же» у 110 к.с. він мав назву «Ананле» чи «Ананлер»). У 1916—1917 pp. завод побудував 170 таких машин. Потім із заміною двигунів на літаку «Анаде» на «Сальмон» (150 к.с.) виник новий тип літака — «Анасаль», який серійно виготовлявся у 1917 р. (побудовано не більше 70 машин). За основними льотно-технічними даними «Анасаль» не поступався закордонним зразкам того часу «Фарману-30» і «Альбатросу».
На Одеському заводі випускались літаки й інших модифікацій — «Анатра-ДСС», винищувачі «Анамон», «Торпедо», бомбардувальник-біплан «Анатра-Д».
Найвразливішим місцем створюваної авіапромисловості була відсутність добре налагодженого виробництва авіаційних моторів. Тому, отримавши матеріальну підтримку військових, правління акціонерного товариства електромеханічних споруд в Петрограді «Дека» побудувало в Олександрійську (тепер Запоріжжя) відділ авіадвигунів. Вже в другій половині 1916 р. тут налагодили випуск шестициліндрового двигуна типу «Мерседес» (129 к.с), ay 1917 р. почали виготовляти двигуни того ж типу потужністю 170 к.с.
Створена авіаційна матеріально-технічна база на теренах України в процесі відродження української державності у 1917—1920 pp. становила основу військово-повітряних сил УНР, радянської влади, уряду гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, а також білогвардійської армії. Авіа-загони цих урядів з певним поповненням від союзних держав використовувались головним чином у збройній боротьбі. В цей час було зроблено на території УНР перші у світі спроби встановлення регулярного поштового зв'язку на військових літаках між окремими містами (Києвом, Одесою, Полтавою). Низька технологічна оснащеність більшості літаків призводила до численних аварій. У1918— 1920 pp. відбулося 420 катастроф, в яких загинуло більше льотчиків, ніж у повітряних боях і від наземного вогню.
Водночас будувалися і нові літаки, здійснювалась підготовка пілотів і техніків. У 1918—1920 pp. заводи постачили фронту майже 540 аеропланів. Найбільш вдалим літаком цього періоду вважається біплан «Сопвич»— двомісний розвідник з двигуном «Клерже» (130 к.с). Його будували серійному 1917—1923 pp. У 1919 р. завідувач майстернями КПІ інженер В. Григор'єв модифікував «Сопвич», встановивши на ньому потужніший двигун «Опель» (185 к.с.) і застосував шасі від трофейного літака «Рімплер». Конструктори Сімферопольського заводу А. Крилов і Д. Федоров у 1920 р. успішно модифікували один з найпопулярніших з 1912 р. літаків — «Ньюпор-4».

Україна в 20—30-ті роки XX ст..

20- 30-ті роки XX cm. — драматичний період в історії українського народу. Державне та партійне керівництво УСРР і РСФРР, а згодом СРСР проводили політику на знищення української нації, організувавши голодомори в 1921—1923рр. та 1932—1933рр. Трагічним фіналом соціально-економічних перетворень, колективізації та індустріалізації стали вчинені сталінським режимом масові репресії, від яких особливо постраждав український народ.
Категорія: Історія України Книга 1 | Додав: asket (02.10.2009)
Переглядів: 1718 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ