Україна в період Першої російської революції (1905—1907 pp.). - Історія України Книга 1 - Бібліотека онлайн - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Бібліотека онлайн » Історія України Книга 1

Україна в період Першої російської революції (1905—1907 pp.).
Україна в період Першої російської революції (1905—1907 pp.).


Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в Петербурзі й одразу ж набула всеросійського характеру. Розстріл мирної демонстрації робітників у столиці викликав обурення трудящих усієї країни.
Події в Україні значно впливали на хід революції. Вона була відзначена тими ж самими рисами, що й революція в цілому, але відрізнялася тим, що народ України в першій буржуазно-демократичній революції боровся і проти національного гноблення.
Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву «До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі». Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.
Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-Криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні—березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників.
Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. Услід за робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 p., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня—березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.
Уперше бере участь у революційних подіях надійна опора царизму— армія. 14—25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику «Потьомкін». У листопаді повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.
До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно-освітні організації «Просвіти», які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був «Хлібороб» — видання В. Шемета в Лубнах.
У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів (у Києві, Катеринославі, Горлівці).
Революція наростала з кожним днем, набуваючи справді всенародного характеру, прискорюючи процес консолідації політичних сил, зростання чисельності буржуазних, соціалістичних та інших партій. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент — Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами:
—ліворадикальні — РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз — «Спілка», Бунд, Поалей Ціон та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством;
—ліберальні — Конституційно-демократична партія, УДП, «Союз 17 Жовтня» (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства;
—реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні («Союз російського народу», «Союз земельних власників», «Російська монархічна партія» та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.
Після виходу Маніфесту боротьба набрала особливо гострих форм. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 — інтелігенції, 24 — поміщиків, 8 — робітників, 1 — священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган — «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.
У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.
Революційні події відчутно вплинули на населення Західної України та Буковини. У 1905—1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них — влітку 1905 р. — охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Один з ЇЇ лідерів професор С. Смаль-Стоцький заявив: «Наступають часи не гірші, а ліпші. Є надія на загальне голосованіє, в Росії надані права всім народам, отже, і нашому українському. Наш народ стає на цій лінії до бою за свою святу справу». Згодом, 1907 р., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери — Т. Галіп, І. Синюк та ін.).
Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.
Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал «Киевская старина» видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації — «Просвіти», в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. «Просвіти» створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.
Революція 1905—1907 рр. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Головне досягнення — запровадження парламентаризму — виявилося ефемерним. Визвольний рух відступив, щоб готувати нові загони борців.
Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського
народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.
Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.
Незважаючи на те, що революцію 1905—1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, сприяла пробудженню його політичної і національної свідомості, а українські партії набули необхідного досвіду політичної боротьби в умовах революції. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Виникла значна кількість українських газет та часописів, тижневиків та журналів. Національно-визвольний рух охопив усі верстви населення.
Революція 1905—1907 рр. завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення. Українське суспільство вийшло з революційної боротьби зміцненим, більш організованим, з чіткіше визначеними цілями.
Категорія: Історія України Книга 1 | Додав: asket (02.10.2009)
Переглядів: 3070 | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ