Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму на території України. - Історія України Книга 1 - Бібліотека онлайн - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Бібліотека онлайн » Історія України Книга 1

Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму на території України.

Рух опору проти німецько-фашистського окупаційного режиму на території України.


Партизанський рух на початку війни.
Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. Навіть ті, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана репресивною політикою сталінської тоталітарної системи, прагнули помсти гітлерівцям. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.
Радянські патріоти керувалися директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 26 червня 1941 р. партійним і радянським організаціям прифронтових областей та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби у тилу німецьких військ». Однак не слід перебільшувати значення цих документів, зокрема для України на першому етапі війни. Так, офіційна партійна історіографія ще у 1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315 партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність тільки 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первинних осередків. Те, що підпільні органи створювалися, не підлягає сумніву, але між поняттям «були створені» й «діяли» велика різниця. Як стверджує відомий історик і учасник війни професор В. Клоков, дев'ять із десяти членів підпільних міськкомів та райкомів компартії не приступили до роботи, лише двадцята частина підпільних організацій змогла розгорнути свою діяльність. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації.
На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів.
Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні роки. Після громадянської війни воєнні теоретики (М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питання про застосування методів партизанської боротьби проти окупантів на випадок агресії. У 20-ті — першій половині 30-х років велась значна робота з підготовки підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріальним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегічну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення бойових дій на територію агресора, змусили припинити підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчасно підготовлені партизанські бази. А в 1937—1938 pp. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби.
Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах.
Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.
Розгортання народного опору
З метою перетворення партизанського руху в Україні на всенародний рух проти німецьких загарбників політбюро ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який разом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй організованого, планомірного характеру, дав змогу проводити бойові операції.
З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.
В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів військовополонених. Героїчну боротьбу у ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів). Відомі своєю активною боротьбою підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині.
Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії. З наближенням радянських' військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців.
Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90 000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України.
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова.
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У1920—1924 pp. в Червоній армії. У1938— 1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Цей рейд з'єднання завершило в червні на півночі Волинської області. Партизани знищили 700 німецьких ешелонів, підірвали десятки залізничних мостів.
Улітку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Більша частина з'єднання через непродуманість операції загинула. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.
Ковпак Сидір Артемович (1887—1967)—український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор. Народився в с Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. У1918—1920 pp. очолював партизанський загін, що боровся проти денікінців, невдовзі у складі Червоної Армії—з військами Врангеля. У1921— 1926 — військовий комісар у кількох містах на Катеринославщині. У 1937—1941 — голова Путилівського міськовиконкому на Сумщині. Під час німецько-радянської війни очолював партизанський загін, а потім з'єднання. Після війни працював на військових, радянських посадах.
За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою противника, підірвали 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв'язку.
За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань — С. Ковпаку і О. Федорову — це звання було присвоєно двічі.
Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього була всенародною.
Діяльність ОУН—УПА в 1941—1945 pp.
Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мель-никівську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м).
Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. 31927 р. — член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУНстав її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
Мельник Андрій (1890—1964) —діяч українського національно-визвольного руху. У1914—1916 рр. — командир сотні УССу складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний в 'язень польських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН(м). У 1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.
Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 р. наказав безперешкодно пропускати на польську територію лише німців і українських націоналістів. Лідери ОУН керувалися формулою Д. Донцова: Україна визволиться в тіні німецького походу; вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентичними за світосприйняттям та культурою суспільної поведінки. Так, в листі до Гітлера від 14 квітня 1941 р. А. Мельник просив створити після перемоги над СРСР Українську державу під протекцією Німеччини від Дунаю до Карпат, Каспійського моря й гір Кавказу, включивши до неї Крим, Бессарабію, південь Воронезької й Курської областей, частину Бєлгородської.
На Волзі, як він вважав, Україна повинна мати спільний кордон з Казахстаном, а на території Зеленого Клину (Далекий Схід) після від'їзду звідти українців пропонував поселити японців. З обіцянками надати допомогу вермахту в боротьбі з більшовизмом звертався до фюрера й С. Бандера.
25—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком.
Стецько Ярослав (1912—1986) — діяч українського національно-визвольного руху. Народився в м. Тернополі. Навчався в Краківському і Львівському університетах. 31932 р. — активний член ОУН, кілька разів ув'язнений польською владою. Брав участь у підготовці II Великого Збору ОУН (1939), один із керівників опозиційної фракції «Революційна ОУН», організатор Акта ЗО червня 1941 р. у Львові, голова утвореного внаслідок цього Українського державного управління. За відмову анулювати згаданий акт кинутий до фашистського концтабору. Звільнився восени 1944 р. Від 1945 р. — член Бюро Проводу ОУН, від 1946 р. — голова Антибільшовицького блоку народів. Був одним із засновників і співкерівником Світової антикомуністичної ліги та Європейської Ради свободи. В1968 р. обраний членом Проводу ОУН. Автор книги «ЗО червня 1941» (1967). Помер у Мюнхені.
Реакція Гітлера була негайною: 5 липня, в день, коли було остаточно сформовано уряд Стецька, в Кракові арештовано С. Бандеру, через чотири дні — Я. Стецька, а також 300 активістів ОУН, багатьох з яких розстріляли. Територія Галичини й Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування, в напрямку Проскурова вислано батальйон «Нахтігаль», місцевим органам влади з українців наказали ні в якому разі не вирішувати політичних питань.
Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулиць-ким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни.
6 липня 1941 р. А. Мельник знову звернувся до німецького керівництва з проханням дозволити українцям брати участь у поході проти «більшовицького варварства» (найімовірніше, він мав на увазі розстріл органами НКВС на початку війни кількох тисяч в'язнів на території Західної України) разом з легіонами Європи в союзі з вермахтом. Листа підписали шість колишніх старшин армії УНР і німецький полковник А. Бізанц. Через десять діб з аналогічним проханням до Гітлера звернувся і колишній гетьман України П. Скоропадський. Але у фюрера плани були дещо інші: панувати, керувати, експлуатувати. Заступник державного секретаря Німеччини У. Кундт заявив у Берліні С. Бандері: «Ми не ваші союзники, а завойовники російсько-радянської території». Та ОУН до літа 1942 р. продовжувала вважати, що Німеччина не має нічого спільного з ворогами України. Скоріше ними вважала поляків, з якими за 1939 р. ОУН мала стільки сутичок, скільки за 14—15 років до цього, та більшовиків.
Північна група ОУН влітку 1941 р. параледьно з німецькими військами просувалася на Київ, маючи у своєму складі 2500 бойовиків. Південна група (1000 осіб) прямувала до Одеси й Донбасу, а 1500 оунівців середньої групи йшли в напрямі Харкова. Спершу в цих групах були переважно члени ОУН (м), потім до них приєднались і бандерівці. Поєднати та ефективно виконати обидві настанови виявилося не під силу, доводилося віддавати перевагу чомусь одному, залежно від ситуації на фронтах.
Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. За сприяння німецького командування, яке побоювалося флангового удару радянських дивізій, оточених у районі Пінських боліт, він до літа 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА—Поліська Січ», які до листопада налічували майже 6 тисяч бійців. Ці загони переслідували відступаючі частини Червоної армії, намагалися завадити німцям вивозити до рейху сировину та продовольство. Тоді окупаційна влада 16 листопада 1941 р. розформувала УПА Т. Боровця. Відтак з дозволу німців її формування виникли знову, а 23 листопада 1942 р. було підписано угоду між німецьким командуванням і «УПА — Поліська Січ».
У той же час протягом 1942 р. під егідою лідерів ОУН(м) та ОУН(б) виникали збройні загони, які намагалися протистояти німецьким карателям, польським націоналістам, радянським партизанам, бандитським групам з числа дизер-тирів. До квітня 1942 р. вони налічували до 10—12 тис. вояків. Починаючи з 9 квітня, представники ОУН(б) вели переговори з Т. Боровцем, вимагаючи від нього визнання політичної платформи бандерівців як єдино правильної, очищення території від польського населення, з чим той не погоджувався. Але з цього часу загони ОУН (б) стали називатись теж «Українською повстанською армією» (командувач К. Савур-Клячківський). Із середини серпня 1942 р. бойовики та Служба безпеки ОУН (б) почали роззброювати бійців Т. Боровця й А. Мельника, розстрілюючи при цьому тих, хто не бажав об'єднання повстанських сил в єдину УПА під прапором С. Бандери. Після вбивства службою СБ дружини Т. Боровця та окремих членів його спецштабу він перейшов до німців, які направили його до концтабору Заксенхаузен. З 20 липня 1943 р. залишки загонів Т. Боровця діяли під новою назвою «Українська народно-революційна армія».
Восени 1943 р. внаслідок масової мобілізації УПА мала понад 40 тисяч бійців, не враховуючи озброєного підпілля. У жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв місцевого значення з німецькими частинами (втрати вермахту становили до 3 тисяч вбитими й пораненими), відбулися 54 сутички з радянськими партизанами (лише на Волині загинуло в боях з УПА понад 500 партизанів).
У 1943—1944 pp. тривала й неоголошена польсько-ук-раїнська війна. Починаючи з весни 1943 p., загони УПА проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів — за Буг і Сян. Переговори ОУН(б) з поляками були зірвані. Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише за 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських населених пунктів, а більшість жителів — знищено. Польська Армія Крайова (АК) з допомогою поліції, в свою чергу, лише на Холмщині знищила кілька десятків сіл, при цьому до п'яти тисяч українських жителів було вбито. Подібні акції проводили обидві сторони, хоч розв'язати складну проблему українсько-польських відносин таким чином було неможливо.
У жовтні 1943 р. В. Кубійович — Голова Українського Центрального комітету з гіркотою говорив: «Якщо ОУН(б) — УПА будуть водночас воювати проти шести ворогів, то зведуть Україну до могили.» Як вважають сучасні дослідники, у цій братовбивчій війні загинули по 40—50 тис. осіб з обох боків. Лише 29 квітня 1945 р. делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати одна проти одної, а зосередити сили проти Червоної армії. У вересні цього ж року об'єднані загони УПА й АК атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося. З травня 1943 р. голова іноземного відділу ОУН (б) М. Лебідь поставив завдання структурам УПА вступити в контакт з представниками Румунії, Польщі, Угорщини, СІЛА та Великобританії. Внаслідок переговорів з делегацією угорської армії восени було підписано перемир'я, якого загалом дотримувалися. Переговори з румунами не досягли мети через неприйнятність умов, висунутих як УПА, так й іншою стороною. Що ж до контактів в Англією та СІЛА, то встановити їх на офіційному рівні так і не вдалося. Однак серед окремих активістів ОУН (б) існувала думка, що саме Захід забезпечить Україні ту модель самоуправління, яку одержали Філіппіни під владою Японії.
На початку 1943 p., після невдач німецьких армій на Східному фронті, німецьке командування почало залучати до збройної боротьби з більшовизмом народи Східної Європи і формувати з них окремі військові одиниці в межах частин СС. Після створення двох латиських, однієї естонської дивізій, російської визвольної армії (РОА під командуванням генерала Власова) та військових формувань інших народів (у складі СС було 29 чужонаціональних дивізій) настала черга українців у Галичині. Ініціатором цієї ідеї був губернатор Галичини Отто Вехтер, який за допомогою української дивізії хотів залучити українців до тіснішої співпраці з німцями.
Ініціативу Вехтера підтримав професор В. Кубійович — Голова Українського Центрального Комітету — єдиної легальної установи, яка відстоювала інтереси українців у Генеральній губернії й одночасно з проголошенням 28 квітня 1943 р. створення дивізії «Галичина» закликала українське громадянство вступати до лав дивізії.
Ще перед формуванням дивізії було утворено Військову управу, що мала займатися справами, пов'язаними з українськими військовими частинами, ft очолив полковник Альфред Бізанц — колишній офіцер австрійської армії та Української Галицької армії, який користувався довір'ям українців.
Оскільки німці до українського питання ставилися негативно, було прийнято рішення, що дивізія не може бути загальноукраїнською, а лише регіонально-галицькою, підлягаючи СС. Набір до дивізії мав бути добровільним і здійснюватися УЦК. Офіцерський корпус дивізії мав бути змішаний: німецький і український.
28 квітня 1943 р. двома маніфестами було проголошено про створення дивізії. У них зазначалося про формування СС — Стрілецької Дивізії «Галичина» за принципом добровільності для боротьби з більшовиками. До створення дивізії негативно поставилося керівництво ОУН та УПА.
Створюючи дивізію, кожна із сторін — німецька та українська — переслідувала свій національний інтерес. А на практиці вийшло інакше. Для тих, хто спричинив її створення (як німців, так і українців), та для тисяч українських вояків це була українська дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких офіцерів — звичайна німецька дивізія, сформована з українців.
28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт. її було підпорядковано 8-му армійському корпусові 4 танкової армії групи армії «Північна Україна» й дано завдання розбудувати й зайняти відтинок другої фронтової лінії в районі Бродів (100 км на схід від Львова).
Внаслідок успішного проведення Львівсько-Сандомир-ської операції на першому етапі (13—17 липня) війська 1-го Українського фронту оточили й знищили бродівське, розгромили львівське і рава-руське угруповання німецьких військ, а серед них і дивізію «Галичина».
На початку вересня рештки дивізії переїхали до Найгам-мера. Вже 15 вересня почалося нове формування дивізії. У жовтні 1944 р. її направили в Словаччину на придушення
повстання проти німецької адміністрації та для охорони військових об'єктів, де вона перебувала до 31 січня 1945 р. Наприкінці лютого (28) 1945 р. дивізію за наказом німецького командування було розміщено по обидва боки колишнього кордону між Австрією та Югославією. Завданням її була боротьба проти югославських партизан. Наприкінці березня 1945 р. надійшов наказ Гіммлера розформувати дивізію, а зброю і весь обоз передати німецьким військам.
Розуміючи, що війна програна, німецьке командування дало згоду на переформування дивізії на українську. Наприкінці квітня 1945 р. до Дивізії прибув генерал П. Шан-друк — голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіх українських з'єднань, який привів вояків до української присяги. В тексті присяги йшлося: «...присягаю ... скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну, як вояк Українського Національного Війська».
8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала. Щоб не потрапити в полон радянським військам, дивізія здалася англійським збройним силам в Австрії. Англійська адміністрація протягом 3,5 років утримувала полонених у концтаборі Ріміні (Італія). Спеціальна комісія на чолі з генералом Мілером протягом 2 місяців вивчала справу вояків дивізії. Було встановлено, що дивізія участі в бойових діях майже не брала і злочину проти свого народу і проти англійців не скоїла. СРСР вимагав видачі дивізії, однак англійці не погодились, спираючись на положення міжнародного права — право опції (вибору). Вони виходили з того, що основна частина вояцтва дивізії — уродженці західних земель України, були в свій час громадянами Польщі, тепер тієї Польщі не стало. По праву опції вояки могли зберегти польське громадянство, прийняти радянське або відмовитися від обох. Ставши бездержавними, вони не підлягали видачі. Тому комісія вирішила рекомендувати англійському урядові поселити дивізійників на Британських островах. Так закінчився бойовий шлях дивізії «Галичина».
З появою в західноукраїнських землях радянських органів влади польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді, але вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. Так, у Рівненській області 15 березня — 20 квітня з 66 110 призовників на збірні пункти з'явилися лише 2620, у Дрогобицькій — з 88 979 прибули всього 3867. Але чимало тих, хто ухилилися від призову, не пішли в лави УПА, а поповнили зграї мародерів, бандитів. Тому в липні 1945 р. на спільній зустрічі делегацій УПА й польського підпілля, обговорювалося питання про ліквідацію польських та українських банд, котрі своїми діями дискредитували національно-визвольний рух.
Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила із засідки командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл.
Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН— УПА у 1944—1945 pp., уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців майже 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. З грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА, втрачаючи значну частину свого складу, маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду М. Хрущов. Він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників та ін. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944—1945 рр. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис, затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тис, то зрозуміло, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення.
Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представники з мандатом М.Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Уряд УРСР вимагав капітуляції в обмін на амністію. Делегація УПА відхилила ці пропозиції, бо вони не містили якихось змін національної політики Москви в Україні. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. До 40 тис. повстанців здалися і їх здебільшого відпустили по домівках.
Закінчення німецько-радянської війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру, заспокоєння на українську землю. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН (б) підняв на боротьбу значну частину населення Західної України, але тоді то була марна боротьба. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. В умовах звірячої розправи над західноукраїнським населенням меркло і те добре, що робилося радянською владою для західних областей. Адже, як і в 1939—1941 pp., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися збоченнями у радянізації, різко негативною реакцією населення на зловживання, колоні-алістські дії властей.

Категорія: Історія України Книга 1 | Додав: asket (02.10.2009)
Переглядів: 3001 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ