Розвиток культурної сфери. - Історія України Книга 1 - Бібліотека онлайн - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Бібліотека онлайн » Історія України Книга 1

Розвиток культурної сфери.
Розвиток культурної сфери.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.
У складних умовах опинилася освіта. Попри неодноразові спроби реформувати систему освіти, її стан не поліпшився. Проекти освітніх реформ_1984 та 1987—1988 рр. нічого не дали. Продовжував діяти залишковий принцип її фінансування , бюрократичні перепони все ще сковували її демократизацію. На початку 90-х років СРСР посідав за рівнем освіти 28-ме місце у світі.
У 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в п роботі. Його реалізація тісно пов'язана із зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки.
Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення реалізації «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого в 1989 р. Відтоді в республіці відкрито, поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. Зроблено помітні кроки щодо гуманізації освіти. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства, перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук. Кабінетом Міністрів затверджено національну програму «Освіта» («Україна — XXI століття»), метою якої є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня. Нею передбачено реорганізацію існуючої системи освіти з урахуванням політичних, економічних і духовних змін у суспільстві, створення гнучкої системи підвищення кваліфікації та перепідготовки працівників, створення навчальних закладів майбутнього: університетських, комплексів, профільних академій, регіональних університетів, мережі коледжів, ліцеїв, гімназій, шкіл тощо.
Зроблено перші суттєві кроки щодо перебудови вищої та середньої спеціальної освіти. З метою тіснішого зв'язку із середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в Міністерство освіти України (з 2000 р. — Міністерство освіти і науки України). Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку — бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності. Вузи стають більш автономними у своїй діяльності.
Однак проблемним залишається фінансування. На сьогодні видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5—6 разів більші, ніж в Україні
Провідним науковим центром залишається Академія наук України, яка з 1994р. має статус національної. Однак і в ній нагромадилися серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою у розвитку науки є її поділ на академічну, вузівську та галузеву. Низький рівень фінансування створює труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі інститути втратили за останні роки 50—60% свого кадрового складу.
Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.
Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні: Б. Гаврил ишингБ. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.
Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.
У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Кулі-ша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.
Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.
Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.
Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.
Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.
Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).
Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% — американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.
Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.
Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Бі-лаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т.Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.
Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.
Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом — 15.
В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.
Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).
Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.
Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.
Категорія: Історія України Книга 1 | Додав: asket (02.10.2009)
Переглядів: 1422 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ