Початок Другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну Україну. - Історія України Книга 1 - Бібліотека онлайн - Каталог статей - Реферати, приказки та прислівя - Spogad.at.ua

Головна » Статті » Бібліотека онлайн » Історія України Книга 1

Початок Другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну Україну.
Початок Другої світової війни. Вступ Червоної армії в Західну Україну.



Початок Другої світової війни, її причини, характер та періодизація.
Уклавши з СРСР договір про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Польща якнайкраще підходила для випробовування на практиці стратегії «блискавичної війни». За планом «Вайс», затвердженим у квітні 1939 p., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилось 25 серпня, але наступ було відкладено через готовність Англії виступити на боці Польщі, нерішучість Мусоліні.
Спільний польсько-німецький кордон простягався на 1750 миль і захистити його не могла жодна армія світу, оскільки противник міг розпочати наступ у будь-якому напрямку. Серйозних оборонних споруд і природних перешкод на польсько-німецькому кордоні не було. Наприкінці серпня німецька армія доукомплектувала до штатного розкладу свої ударні, моторизовані й танкові дивізії. Загалом на польському кордоні вермахт зосередив понад 50 із 176 дивізій. їх підтримували два повітряні флоти, що мали в своєму розпорядженні 1 тис. бомбардувальників і 1059 винищувачів. Кількість солдатів і офіцерів, які мали взяти участь у цій кампанії, сягала до 2 млн. Німецьким військам протистояла армія, що налічувала 1 млн 750 тис. вояків, але не мала достатньої кількості танків, літаків, гармат.
Війська вермахту, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 p., розв'язали Другу світову війну. Незважаючи на опір польських військ, до яких було мобілізовано 150 тис. українців, німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею забов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь у бойових діях була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини. Почалася «дивна» війна, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.
З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Вона охопила майже всі континенти і всі океани. Зародилася вона в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних — прагнення керівних кіл великих капіталістичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних — розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві
джерела сировини і робочої сили. Війна також на совісті урядів великих капіталістичних країн, передусім Німеччини та Японії, сталінського керівництва. Не останню роль у розв'язанні війни відіграв СРСР, який уклав договір про дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу. З боку країн фашистського блоку — Німеччини, Італії, Японії та їх сателітів — війна була несправедливою, загарбницькою. Щодо Англії, Франції, СІЛА та інших держав із самого початку війна набула об'єктивно справедливого, визвольного характеру. Уряди Англії.та Франції, оголосивши війну Німеччині, так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу визвольну війну. Має свої особливості визначення характеру цієї війни для СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він виступив у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які належали на той час Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Балтію. Але після нападу Німеччини на СРСР він виніс на собі основний тягар боротьби з фашистською Німеччиною і для нього війна мала справедливий характер.
Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:
1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);
2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);
3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів).
Чи можна було запобігти війні? Фашизм кинув людству виклик, здавалося, це мало підштовхнути різноманітні антифашистські сили до об'єднання, щоб не допустити катастрофи. Але цього не сталося. Негативну роль відіграли анг-ло-французька політика «умиротворення» агресора; відсутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяв і сталінський режим — різко негативні оцінки соціал-демократів; голодомор, масові репресії та великодержавні амбіції (ідеї світової революції) підірвали довіру до СРСР широких кіл західної громадськості, що протистояли фашизму. Все це не дало змоги піднятися над тимчасовими інтересами, усвідомити тягар відповідальності перед людством, досягти компромісів і угод.


Включення Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії до складу СРСР.

Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке спочатку, попри всі намагання Гітлера втягнути СРСР у військовий конфлікт, не наважувалось на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, намагаючись здобути власні вигоди, Москва звернулася до Варшави з нотою, в якій зазначалося, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусі «з метою надати допомогу українцям перед навислою загрозою».
Радянська нота твердила про припинення існування Польської держави, її повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну з неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилася навіть оголосити війну СРСР. Головнокомандувач польської армії Ридз-Сміглі видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в бої з Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку.
Для здійснення походу в Західну Україну та Білорусь було створено угруповання військових частин під командуванням маршала Тимошенка. До його складу входило 54 стрілецьких та 13 кавалерійських дивізій, 11 танкових бригад, 11 артилерійських полків (600 тис. осіб.), 4000 танків, 5500 гармат, 2000 літаків. їм, протистояли 25 польських батальйонів, що зосереджувались на польсько-радянському кордоні.
Вступ Червоної армії на територію Польщі був зустрінутий у польському суспільстві з болем і навіть викликав ворожу реакцію. Офіційні представники та преса західних країн, особливо Англії та Франції, засудили радянську акцію, але невдовзі вирішили не втручатись у цей конфлікт.
Частини Червоної армії вели подекуди бої з польськими військовими підрозділами. Так, тяжкі кровопролитні бої тривали протягом 20—21 вересня з польськими захисниками міст Гродно, Львів, Вільно, Кобрин, Сарни, Люблін. Радянські втрати становили до 1000 загиблих та 2000 поранених. Під час руху назустріч траплялися незначні сутички між частинами німецьких та радянських військ, але вони були спровоковані певною неорганізованістю дій. Після 12-денного маршу Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де зупинилася. Перемога була відзначена парадами радянських та німецьких військ у Бресті, інших містах колишньої Польщі.
Між СРСР і Німеччиною 28 вересня 1939 р. було укладено договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість території Західної України. Натомість, на-пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250—350 км.
На зайнятій території було захоплено і вивезено вглиб СРСР 230 тис. військовополонених, у тому числі 15 тис. офіцерів. Згодом 82 тис. полонених після нападу Німеччини на СРСР влилися у 2 польські армії, сформовані на території Радянського Союзу. Сліди інших загубилися. Десятки років точилися суперечки з приводу долі офіцерів, яких тримали окремо, а потім розстріляли (так звана «катинсь-ка справа»). Радянська сторона стверджувала, що це зробили німці на окупованій ними 1941 р. території СРСР, і лише 1992 р. із санкції Президента Росії Б. Єльцина було знято гриф таємності з рішення політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл полонених офіцерів.
Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Ще не встановивши повного контролю над Західною Україною, радянське керівництво почало юридичне оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій у цьому напрямі був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на засіданні політбюро ЦК ВКП(б). Цей план передбачав скликання у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про входження Західної України в СРСР, про характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), а також повністю узгоджений порядок денний Народних Зборів. 22 жовтня вибори у Народні Збори відбулися. За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,8% виборців, з них 90,9% віддали свої голоси заздалегідь підібраним органами влади кандидатам. Переважну їх більшість (92,9%) становили українці. Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до змін, зумовлених вступом Червоної армії. Не з'явились або проголосували проти понад 7 тис. осіб. Незадоволення викликав і спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість справді таємної процедури голосування політичних сил.
Народні Збори Західної України, які відбулися 26— 28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз'єднання з Радянською Україною. Цими рішеннями було розв'язане питання про суспільний і державний устрій Західної України. 1 листопада 1939 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. Наприкінці року попередній адміністративно-територіальний устрій краю було скасовано. На його території утворилося 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська.
Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв'язати питання про повернення СРСР Бессарабії та Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов у зверненні до німецької сторони зазначив, що з вирішенням бессарабського питання не можна більше зволікати, порушував він також питання і про Буковину.
Серйозність намірів радянського керівництва була підтверджена 26 червня 1940 р. заявою до уряду Румунії про необхідність мирного вирішення питання про повернення Радянському Союзу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога передачі цієї території СРСР обґрунтовувалась тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини прийняло рішення щодо возз'єднання з Україною.
Німеччина, побоюючись, що у разі виникнення радянсько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися румунських поставок нафти, порадила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запевнив, що ця поступка тимчасова і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. 28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, і вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти території Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР15 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР. Після возз'єднання в складі УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії (Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського) населення республіки збільшилося на 8,8 млн і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.
Радянізація західноукраїнських територій. Утвердження тоталітарного режиму
Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в державну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв'язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров'я, що, безперечно, поліпшувало життєвий рівень населення, особливо його незаможних верств. Водночас почалося механічне перенесення сюди «казармового» соціалізму (управлінську структуру господарського механізму тощо) без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Окремі з них оголосили про свій саморозпуск.
Припинили діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу (профспілки, творчі спілки тощо) існували під пильним контролем партійно-державних органів. Це означало, що політична система в західноукраїнських землях була приведена у відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.
На всі важливі посади перших керівників призначались працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних та республіканських наркоматів. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне застосування форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призвели до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти та культури. В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка централізація, яка не залишала простору для самостійних рішень господарських керівництв. Виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у найманих працівників.
Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Всі зусилля влади були спрямовані на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для цього не було. Всього до червня 1941 р. у селах Західної України було створено 2867 колгоспів, які об'єднали 204,1 тис. селянських господарств.
Ідею колективізації підтримала лише частина найбідні-шого селянства, тоді як маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. З метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, брутальним тиском. Одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.
Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань сталінський режим вважав культуру. Тому на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, українізацію культурно-освітницьких закладів та закладів освіти, подолання неписьменності, що знаходило схвалення місцевого населення.
Тоталітарний режим поставив собі на службу науку та мистецтво, почавши їх розбудову в потрібному для себе напрямі. Було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа» та інші національні громадсько-просвітницькі організації.
З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації. Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще майже сто змушені були протягом 1939—1940 pp. залишити свої парафії через переслідування владою. Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення.


Репресії тоталітарного режиму та опір йому.

Утвердження сталінського тоталітарного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. Репресивні заходи найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій (УНДО, УСДП, УСРП), колишні посли до польського сейму, сенатори. Було ув'язнено всіх відомих діячів усіх політичних напрямів. До в'язниць потрапили і багато колишніх членів компартій Західної України та Польщі. Серед тих, хто невинно постраждав, — вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто до в'язниць.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від «ворогів народу» , вглиб СРСР — до Сибіру та Казахстану — були примусово разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, частина заможних селян, осадники та ін. Тисячі їх загинули під час депортації від голоду, від того, що не змогли пристосуватися до суворих природних умов.
Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Всього із західних областей УРСР в 1940—1941 pp. було депортовано понад 10% населення, тобто 1173 170 осіб. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було завчасно підготовлене виконанням державної політики.
Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати громадян волі держави, перетворити їх на слухняне знаряддя своєї політики викликали опір населення. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії, а й здобула нових прихильників. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому уникли репресій. Але й вони зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» — найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти Львівського університету та учні середніх шкіл, які, засуджені до розстрілу, відкрито заявили на процесі про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.
З початку 1940 р. розгорнув підпільну діяльність і польський рух. Пов'язаний з емігрантським урядом Сікорсько-го, він спирався на ті кола польського населення, які підтримували ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах, проте протягом року був знищений органами НКВС. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антира-дянськи настроєних поляків продовжували діяти.
Одним із найсильніших факторів, що протистояв утвердженню тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шеп-тицьким, який викривав порушення свободи совісті.
Нова влада не наважилась вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши на його авторитет серед населення. Більше того, після звернення до М. Хрущова було переглянуто оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям розрізнені групи противників сталінізму не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалось втекти до окупованої німцями Польщі, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня до червня 1942 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних біженців.
Отже, в 1939—1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину та Південну Бессара-бію. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лиїпе ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність. Тому більшість населення Західної України вітала цей акт. Водночас спроби сталінського тоталітарного режиму впровадити там в життя ідеї «казармового» соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій та людських трагедій. Внаслідок цього багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії та встановлення радянської влади, згодом докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
Категорія: Історія України Книга 1 | Додав: asket (02.10.2009)
Переглядів: 3191 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 1
1  
Класний реферат!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Категорії розділу
Наше опитування
Що Вас цікавить на сайті?

Всього відповідей: 1892
Статистика
Провірка PR та ТИЦ